Разом з тим, практично ці витрати завжди несе сторона, зацікавлена в показаннях свідка. Бувають випадки, коли свідки вимагають оплату за свої “послуги”. Самі лише покликання на необхідність виконання громадянського обов‘язку не завжди виявляються дієвими.
Попередня оплата витрат свідка або компенсація втраченого ним заробітку однією з сторін підриває довіру до свідка, оскільки інша сторона в такому випадку може стверджувати, що свідок є заангажованим. Разом з тим, чинне законодавство не передбачає можливості відводу свідка, а тому усі ці обставини можуть впливати лише на оцінку показань свідка, але не позбавляють його права (і обов‘язку) давати показання.
У разі неможливості прибуття за викликом до суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд. Таке повідомлення може бути як усним, так і письмовим. Завчасне повідомлення дає суду можливість спланувати свій робочий час, попередити інших учасників процесу.
У разі неявки свідка, він може бути підданий заходу процесуального примусу у вигляді приводу.
4. Свідок, як учасник процесу має право: давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, передбачених ст. 52 ЦПК, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. Щодо компенсації витрат – див. коментар до ст. 86 ЦПК. Щодо права користуватися письмовими записами – див. коментар до ст. 181 ЦПК.
5. Свідок зобов‘язаний давати правдиві показання. Цей обов‘зок забезпечується встановленням кримінальної відповідальності за відмову давати показання або завідомо неправдиві показання. Ст. 384 КК України встановлює кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання свідка в суді. Неправдивими є показання, в яких умисно повністю або частково перекручені факти, які мають значення для правильного вирішення справи.
Ст. 385 КК України передбачає кримінальну відповідальність за відмову свідка від давання показань в суді. При цьому відмова передбачає відкритий прояв небажання свідка давати показання. Форми відмови можуть бути різними – усна, письмова тощо.
6. Коментована стаття вказує, що за невиконання інших обов’язків свідок несе відповідальність, встановлену законом. Так, зокрема ст. 185-3 КпАП встановлює адміністративну відповідальність за неповагу до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка або в його непідкоренні розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а також вчинення інших дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених суді правил. При цьому передбачається можливість накладення штрафу від 3 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.
Стаття 51. Особи, які не підлягають допиту як свідки
1. Не підлягають допиту як свідки:
1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;
3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.
1. В коментованій статті встановлено обмеження щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки. Неможливість використання в цивільноум судочинстві показань цих осіб зумовлена фізичним станом особи або її особливим службовим (професійним) становищем.
Ці особи не підлягають допиту як свідки, а тому не можуть навіть викликатися в суд в якості свідків.
Якщо ж обставини, з якими пов‘язується неможливість давати показання встановлюються після допиту свідка (наприклад, перебування на лікуванні у психіатричному закладі), його показання не можуть братися до уваги при вирішенні спору.
2. Щодо недієздатних фізичних осіб, а також осіб, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання, то така нездатність є абсолютною, тобто такі особи не можуть бути свідками у будь-якій справі, доки вони мають певні психічні чи фізичні вади.
Така норма, крім заборонного характеру, носить і превентивний характер, оскільки має на меті запобігати будь-якому спотворенню доказової інформації, а при допиті такої категорії осіб спотворення і викривлення очевидне, що в свою чергу створюватиме плутанину і може призвести до ухвалення необгрунтованого рішення.
Згідно ст. 39 ЦК особа за рішенням суду може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Отже, в силу того, що така особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, вона не може бути допитана як свідок, оскільки такі показання можуть бути спотвореними чи взагалі неправдивими.
3. Сам лише факт перебування особи на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі не позбавляє особу можливості давати показання. При цьому необхідно, що б мала місце одночасно й друга умова - нездатність особи через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання.
Такий стан особи може існувати як на час сприйняття певних обставин, так і на час розгляду справи. Наприклад, якщо особа була в “нормальному” стані на момент сприйняття певних обставина, але згодом захворіла на психічну хворобу, внаслідок якої не може давати показання, то вона не може бути допитана як свідок.
Наведена у п.1 ч.1 коментованої статті норма охоплює й тих осіб, які фізичних або психічних вад не мають, але не можуть правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання з урахуванням фізичниого стану або психічного розвитку (наприклад внаслідок свого віку або рівня знань). З цих причин, не підлягають допиту як свідки, наприклад, малолітні особи щодо обставин, які вони не можуть правильно сприймати з урахуванням своєї вікової психіки, або які вони не можуть відтворити через відсутність достатнього словникового запасу.
Згідно Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22.02.2000 р. психіатричний заклад - психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.
За загальним правилом інформація про психічний стан особи і її лікування в психіатричному лікувальному закладі носить конфіденційний характер, проте даний Закон передбачає, що допускається передача відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для, зокрема, суду.
Фізична або психічна вада особи потребує доказування. Існує презумпція фізичного та психічного здоров‘я людини, тому тягар доказування неспроможності особи бути свідком покладається на сторону, яка на це покликається.
Якщо у суду є обгрунтовані сумніви щодо спроможності особи правильно сприймати обставини або давати про них показання, він може звернутися до відповідних психіатричних закладів із запитом про перебування особи на обліку чи лікуванні. Однак призначити експертизу для вирішення цього питання він може лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.
Суду доцільно запитувати відомості про перебування особи на обліку чи лікуванні у психіатричних закладах перед допитом, тобто під час встановлення особи свідка. Ці відомості можуть запобігти допиту свідка, який допитаний бути не може.
4. Коментована стаття передбачає також випадки відносної нездатності особи бути свідком, тобто свідком щодо конкретних відомостей:
1) для осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їх службовим і професійним становищем, - про такі відомості;
2) священослужителі – про відомості, одержані ними в сповіді віруючих;
3) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникають під час ухвалення рішення чи вироку.
5. До першої категорії осіб належать особи, котрі зобов'язані зберігати в таємниці певну інформацію в силу прямої вказівки закону. До цих осіб належать нотаріуси, адвокати, лікарі, працівники банківських установ.
Відповідно до ст. 8 Закону України “Про нотаріат” нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.
На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.
На письмову вимогу державної податкової інспекції видаються довідки, документи і копії з них, необхідні для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування.
Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача.
Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.