Вказані в частинах першій і шостій цієї статті особи, винні в порушенні таємниці вчинюваних нотаріальних дій, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.
Нотаріус має право розголосити таємницю вчиненої нотаріальної дії з підстав і в порядку, передбаченому законом. В іншому випадку його дії можуть бути підставою до відповідальності, в першу чергу дисциплінарної.
Таємниця вчиненої нотаріальної дії, на нашу думку, охоплює інформацію:
· про осіб, що звернулися за вчиненням нотаріальної дії,
· про осіб, щодо яких вчинено нотаріальну дію;
· про зміст нотаріальної дії;
· про розмір плати за вчинену нотаріальну дію;
· про усні та письмові консультації з приводу нотаріальних дій;
· про факт звернення з проханням про вчинення нотаріальної дії.
Відповідно до ст. 9 Закону “Про адвокатуру” адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.
Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.
Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Відповідно до ст. 60 Закону України “Про банківську таємницю” інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.
Банківською таємницею, зокрема, є:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнтів;
5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.
Стаття 48 КПК України передбачає, що захисник у кримінальній справі не вправі розголошувати дані, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків.
Відповідно до статті 28 Закону України “Про державну таємницю”, громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов’язаний не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у зв’язку з виконанням службових обов’язків.
Відповідно до статті 10 Закону України “Про державну службу”, обов’язком державного службовця є збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також інформація, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню. Згідно даного пункту не підлягають також допиту як свідки особи, яким відома інформація, що становить комерційну таємницю, щодо такої інформації.
Згідно ст. 505 ЦК України, комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.
Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Стаття 36 Господарського Кодексу України передбачає, що неправомірним розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення з нею іншої особи без отримання відповідного дозволу уповноваженої особи на таке розголошення.
6. Щодо професійних суддів, народних засідателів і присяжних, то така норма стоїть на охороні таємниці нарадчої кімнати (див. коментар до ст. 196 ЦПК).
7. Заборона допиту осіб, зазначених у ч.1 коментованої статті є абсолютною, тобто вони не можуть бути допитані навіть за їх згодою, оскільки така норма носить імперативно-заборонний характер. Тому докази, одержані в порядку допиту таких осіб є недопустимими (див. коментар до ст. 59 ЦПК).
8. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника. Заборона допиту таких осіб носить умовний характер, вини можуть бути допитані у разі їх згоди. Така згода повинна бути надана перед допитом зазначених осіб. Така норма випливає із Закону України “Про дипломатичну службу” від 20.09.2001 року.
Стаття 52. Особи, які мають право відмовитися від давання показань
1. Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).
2. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.
1. Відповідно до ч.1 ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
П. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 вказує, що суд має роз'яснити особам, які мають право відмовитися давати показання таке їх право. Якщо цього не було роз'яснено, то показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.
З урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодилися давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання.
2. Конституція України вказує, що належність до членів сім'ї чи близьких родичів визначається законом. Коментована стаття до таких осіб відносить чоловіка, дружину, батька, мати, вітчима, мачуху, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, над якою встановлено опіку чи піклування, членів сім'ї чи близькі родичів цих осіб. Коло цих осіб є вичрпним.
3. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини такої відмови. У разі немотивованої відмови давати показання можлива відповідальність свідка за ст.385 КК України.
4. Особа, яка погодилася давати показання, може відмовитися давати показання у будь-який час. В такому випадку ті показання, які давалися раніше, тобто до відмови, не можуть бути використані як доказ у справі, оскільки показання є неповними.
Стаття 53. Експерт
1. Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.
2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.
3. Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності - роз'яснити його.
4. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.