Разом з тим, коментована ст.7 ЦПК, ст. 18 Закону “Про мови в Українській РСР”, ст. 10 Закону України “Про судоустрій України” регулюють однакові відносини, тому між ними виникає колізія. Враховуючи те, що усі ці норми є нормами однакової юридичної сили (містяться в законі), застосовувати слід ту, котра прийнята пізніше, тобто ст.7 ЦПК. Таким чином, застосування в цивільному судочинстві інших мов, крім державної, ЦПК не передбачає.
Попередня судова практика містила дещо інший підхід до мовних питань. Так, у березні 1998 р. Г. в порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК, звернувся зі скаргою на дії посадових осіб Ніжинського районного суду Чернігівської області у зв'язку з тим, що вони більше двох місяців не розглядали його скаргу на відмову Ічнянської районної прокуратури в порушенні кримінальної справи стосовно голови Ічнянського районного суду Чернігівської області.
Ухвалою судді Чернігівського обласного суду від 1 квітня 1998 р., в прийнятті позовної заяви відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК (у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в судах).
Ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 3 жовтня 2001 р. касаційну скаргу Г. на зазначену ухвалу залишено без розгляду через те, що вона викладена російською мовою, і надано строк до 15 жовтня 2001 р. для усунення вказаного недоліку.
Оскільки Г. не зробив цього у зазначений термін, його скаргу ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. визнано неподаною і повернуто скаржникові.
У касаційній скарзі Г. просить ухвалу від 29 жовтня 2001 р. скасувати, як таку, що суперечить Конституції України та вимогам процесуального права, і розглянути його справу по суті.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила з таких підстав.
Постановлюючи ухвалу про повернення касаційної скарги Г., суддя апеляційного суду виходив з того, що вона оформлена з порушенням вимог, встановлених ст. 322 ЦПК. Однак суддя не врахував, що в зазначеній статті вимоги щодо форми і змісту касаційної скарги є вичерпними.
Подання касаційної скарги до суду не українською мовою, а російською не могло бути підставою для застосування правил ст. 139 ЦПК, оскільки вимога щодо мови викладу скарги ст. 322 ЦПК не передбачена.
Посилання в ухвалі апеляційного суду на те, що подання касаційної скарги російською мовою суперечить вимогам ст. 10 Конституції, - безпідставне. Як зазначено в ч. З цієї статті, в нашій країні гарантуються вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Згідно зі ст. 5 Закону від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР" громадянам України гарантується право користуватися національною або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою сторонами.
Статтею 18 цього Закону, як і ст. 9 ЦПК, передбачено і забезпечено право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача.
Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., ратифікованої Законом України від 9 грудня 1997 р.
Враховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Г. задовольнила, ухвалу судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. скасувала, а справу повернула до апеляційного суду для виконання вимог статей 323-325 ЦПК.[1]
2. На відміну від ЦПК 1963 р., пошук перекладача та залучення його в процес вилучено з повноважень суду. Пошуком перекладача займається особа, яка зацікавлена в його послугах. Разом з тим може скластися й патова ситуація, коли ні суд, ні зацікавлена особа перекладача не шукають. В таких випадках суд повинен встановити строк для пошуку перекладача, а у разі, якщо протягом визначеного строку переклад не буде запропонований зацікавленою особою, залучити перекладача самостійно. Перекладач залучається до справи ухвалою суду.
У разі залучення перекладача до участі у справі для перекладу особі, яка бере участь у справі, справу слід розпочати заново.
Суд зобов‘язаний залучити перекладача і в тому випадку, коли він розуміє іноземну мову, якою до нього звертаються, адже сам суддя не може здійснювати перекладу. Суд не має права проводити судовий розгляд іноземною мовою, якою володіють усі учасники процесу, наприклад, російською, навіть якщо на це є згода усіх учасників.
Подекуди виникає необхідність залучення кількох перекладачів. Наприклад, німий іноземець, що не володіє українською мовою, потребуватиме перекладача з відповідної іноземної мови і сурдоперекладача. Кожен із перекладачів в такому разі діє в процесі самостійно.
Про правовий статус перекладача див. докладніше коментар до ст. 55 ЦПК.
За бажанням особи перекладач може бути замінений на іншого. Участь у справі одночасно кількох перекладачів законом не передбачена.
Закон обмежує коло дій, які особи, котрі не володіють державною мовою, мають право робити на рідній їм мові, зокрема, 1) робити заяви, 2) давати пояснення, 3) виступати в суді і 4) заявляти клопотання. На нашу думку, інші процесуальні дії, не зазначені у коментованій статті, наприклад, подавати позовну заяву, апеляційну чи касаційну скаргу вони повинні робити на державній мові.
Верховний суд України висловив правову позицію, що викладення касаційної скарги російською мовою не могло бути підставою для застосування судом правил ст. 139 ЦПК України (1963р.), оскільки вимог щодо мови касаційної скарги ст. 322 цього Кодексу не передбачено. Верховний Суд України зазначив, що посилання в ухвалі апеляційного суду на те, що подання касаційної скарги російською мовою суперечить вимогам ст. 10 Конституції - безпідставне. Як зазначено в ч. 3 цієї статті, в нашій країні гарантуються вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Згідно зі ст. 5 Закону від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР" громадянам України гарантується право користуватися національною або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою сторонами.
Статтею 18 цього Закону, як і от. 9 ЦПК (1963р.), передбачено і забезпечено право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача.
Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., ратифікованої Законом України від 9 грудня 1997 р. (Ухвала судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23.01.2003р. // Вісник Верховного Суду України, № 2 (36), березень-квітень 2003 р.)
З урахуванням такої правової позиції, позовна заява та інші процесуальні документи можуть викладатися будь-якою мовою, якою особа забажає, адже не має принципової різниці – російська чи, наприклад, арабська – обидві іноземні. На нашу думку, таке тлумачення процесуального закону є розширеним, не сприяє розвитку української мови як державної. Думається, що позиція Верховного Суду України потребує корегування.
Стаття 8. Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи
1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
2. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
3. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
4. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.
5. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.
6. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
7. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
8. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.