11. В кожному випадку, коли суд вирішить вчинити певні процесуальні дії з метою підготовки справи до розгляду, він зобов’язаний постановити ухвалу, в якій зазначаються дії, які слід вчинити до судового розгляду та хто їх повинен вчинити. Кожен крок суду повинен чітко закріплюватися у відповідному процесуальному документі і бути відомим для сторін.
Питання про призначення експертизи, про забезпечення позову, про судові доручення вирішують ухвалами, які скаладаються як окремі процесуальні документи.
12. Під час проведення попереднього судового засідання, діють ті ж загальні правила, що і для звичайного судового розгляду. Мається на увазі безпосередність та усність процесу, порядок звертання до суду, обов’язки осіб присутніх в залі судового засідання, порядок відкриття засідання, роз’яснення учасникам їх прав і обов’язків, а от наслідки неявки в попередньому судовому засіданні, передбачені ст.130 ЦПК, мають певні особливості по відношенню тих наслідків, які застосовуються в судовому розгляді справи по суті.
Стаття 131. Подання доказів
1. Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів.
2. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
1. Виходячи з положень п. 11 Постанови Пленуму ВСУ від 05.03.1977р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» при вирішенні в порядку підготовки справи до судового розгляду питання про подання доказів особами, які беруть участь у справі, суддя має виходити з конституційного положення про свободу сторін у цьому питанні. Тобто, як вже згадувалося, сторони самі вправі вирішувати питання про те, які докази їм подавати і чи подавати ці докази взагалі. Подання наявних у сторін доказів залежить від того, наскільки вони зацікавлені в прийнятті судом рішення на їх користь.
Так, сторони вправі подавати докази або повідомляти про наявність таких доказів лише до або під час попереднього судового засідання в справі, при цьому на суд покладається обов’язок визначити строк, протягом якого сторони вправі подавати докази. Зазначене правило має важливе дисциплінуюче і водночас стимулююче значення для сторін.
Повідомлення про докази може бути усним або письмовим. Таке повідомлення повинно містити інформацію про доказову іноформацію та засіб доказування.
2. Слід звернути увагу, що коментована стаття поширюється не на всіх учасників, а лише на сторін. Тому може постати питання про те, як суд має діяти, коли докази з простроченням подають не сторони, а інші особи, які беруть участь у справі,. наприклад, представники сторін.
На наш погляд, в такому випадку слід допускати аналогію закону і поширювати ч.1 ст. 131 ЦПК на всіх осіб, які беруть участь у справі. В іншому випадку правила ст. 131 ЦПК можна було б легко обходити і вони б не досягли своєї процесуальної мети.
3. У випадку подання доказів з порушенням строків, встановлених судом, такі докази судом не приймаються. Це загальне правило, яке повинно застосовуватися в усіх випадках. Виняток становить той випадок, коли сторона, яка подає докази, одночасно покликається на поважність причин несвоєчасного їх подання. Поважність цих причин оцінює суд і з урахуваням цього приймає або відмовляє у прийнятті несвоєчасно поданих доказів.
На практиці це положення суддями ігнорується. Не зважаючи на порушення строку та порядку подання доказів стороною, судді долучають їх до справи навіть без клопотання про поважність причин неподання доказів. Такий доказ слід вважати недопустими, оскільки він одержаний з порушенням встановленого порядку. В свою чергу, відповідно до ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Якщо не зважаючи на недопустимість такого доказу, суд взяв його до уваги під час вирішення спору, то особа, яка подає апеляційну скаргу, повинна покликатися на порушення норм процесуального права (ст. 59), що призвело до неправильного вирішення спору.
Переконані, що допоки самі суди не почнуть неухильно дотримуватися вимог ст. 131 ЦПК, порядку з своєчасним поданням доказів не буде.
4. На цій стадії суд не вправі давати оцінку доказам на предмет їх достовірності та допустимості, але не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч.3 ст. 58 ЦПК), тобто неналежні докази. Ці докази до справи не долучаються. Разом з тим, сторона, яка подає докази, вправі наводити суду свої доводи та міркування щодо їх належності. Свої міркування вправі висловити й інші особи, які беруть участь у справі.
Оцінка поданих доказів здійснює в процесі розгляду справи по суті. В п. 13 положень Постанови Пленуму ВСУ від 05.03.1977р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» вказується, що докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові і речові докази), повинні стосуватися суті спору. Тому, вирішуючи питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення про те, які саме обставини можуть бути підтверджені ними. Це ж стосується питання витребування й інших доказів (письмових, речових). Недопустимим є прийняття доказів, які не стосуються справи, і тих доказів, якими не можуть бути підтверджені певні обставини. Отже, можна дійти висновку, що вже під час провадження у справі до судового розгляду, судом здійснюється попередня оцінка поданих доказів, або тих, які сторони прагнуть забезпечити з огляду на їх належність.
Стаття 132. Судові доручення щодо збирання доказів
1. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії.
2. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому вона адресована.
3. Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими цим Кодексом. Суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання. Їхня присутність не є обов'язковою.
4. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.
5. Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.
1. Збирання та подання доказів до суду є обов‘язком сторін. Суд, як на державний орган, уповноважений здійснювати функцію правосуддя, збирати докази не повинен. Як виняток, такі дії суд може вчиняти у справах окремого провадження. Однак коли є обгрунтоване клопотання особи, яка бере участь у справі про необхідність збирання доказів за межами територіальної підсудності суду, застосовується такий спосіб отримання доказів, як судове доручення.
Судове доручення – це доручення провести певні процесуальні дії, спрямовані на одержання та фіксацію певних доказів, які один суд дає іншому.
2. Процесуальна дія по направленню судового доручення покладається на суд, який розглядає страву. Таке доручення може бути направлено до іншого суду в випадку, коли збирання необхідних доказів, має відбутися поза межами територіальної підсудності суду, який розглядає справу.
Це правило сформульоване не коректно. Територіальна підсудність конкретного суду визначається межами району, міста, району у місті. Якщо тлумачити коментовану норму дослівно, то для того, що б опитати свідка за місцем проживання у Галицькому районі міста Львова, Сихівський районний суд міста Львова повинен давати судове доручення Галицькому районному суду міста Львова, який знаходить в одному й тому самому будинку по вул. Чоловського, 2 кількома поверхами нижче.
Вважаємо, що судове доручення є способом збирання доказів, якщо певні дії потрібно вчинити за межами міста або району діяльності суду. Якщо міста поділене на кілька районів, то усі дії в межах цього міста доцільно вчиняти суду, який розглядає справу, без доручень.
Якщо судове доручення дає апеляційний суд (на практиці такі випадки майже не зустрічаються), територіальна підсудність якого поширюється на всю область, то необхідні дії він може доручити суду іншої області.
3. На наш погляд, ч. 1 коментованої статті містить імперативну норму. Слід розуміти, що суд, який розглядає справу, зобов‘язаний доручити певні процесуальні дії іншому суду, якщо збирання необхідних доказів вчиняється за межами району діяльності першого суду. Якщо не зважаючи на це, суд, який розглядає справу, почне збирати докази за межами своєї територіальної підсудності, ці докази слід вважати недопустимими, оскільки вони одержані з порушенням встановленого порядку.
4. Ст. 132 встановлює процесуальні правила збирання доказів, якими повинні керуватися суди при винесенні ухвали про судове доручення. У випадку порушення цих правил, зібрані іншим судом фактичні дані втрачають свою доказову силу.
В кожному випадку необхідності виконання судового доручення, суд постановляє ухвалу про судове доручення, де коротко вказує на суть справи, що розглядається, осіб які беруть в ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, який виконує доручення, перелік питань поставлених особам, які беруть участь у справі та судом свідку. Вважаємо, що в цій ухвалі обов‘язково зазначати також місцезнаходження осіб, які беруть участь у справі, оскільки в протилежному випадку суд, який виконує доручення, не зможе повідомити їх про час та місце провеження судового засідання.