Наступний етап ми пов’язуємо із Американською революцією XVIII століття, коли скликаний у Філадельфії 4 липня 1776 року Другий континентальний Конгрес, ухвалив Декларацію про незалежність Сполучених Штатів Америки, у якій проголошувалося право американського народу встановлювати таку форму правління, як б відповідала його інтересам5 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Declaration _of_Independence]. Це був новий правовий принцип суверенітету народу, який проголосив право обирати як політичну форму правління республіку. Новим тут було те, що, виходячи із принципу рівноправності народів, принцип суверенітету народу визнавався і за всіма іншими народами. Однак цей принцип іще не набув ознак міжнародно-правового, оскільки регламентувався внутрішньодержавним правом та реалізувався внутрішньодержавними механізмами.
Що стосується революції XVIII століття у Франції, то тут так само прив’язувалися до доктрини народного суверенітету. Відповідно до цієї доктрини уряд мав засновуватися не на волі монарха, а на волі людей, і люди, не задоволені урядом, повинні бути в змозі організовуватися самостійно та за власними уявленнями. Відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 року проголошено принцип рівноправності громадянина6[http://www.hrcr.org - http://www.hrcr.org/docs/frenchdec.html]. Поруч із цим Французька революція закріпила не лише основні права людини, а й поєднала індивідуальні та колективні права громадян, уперше зв’язавши між собою категорію прав людини і категорію прав народу.
Наступний крок у еволюції права на самовизначення було зроблено у 1848 році. Концепція індивідуального самовизначення поступилася концепції національності як об’єктивного права націй на державну незалежність. Цим самим було значно пришвидшено розвиток принципу самовизначення, у якому право націй на незалежність розумілося вже як об’єктивна необхідність. Права людини, проголошені Декларацією прав людини і громадянина 1789 року, були трансформовані в права нації. Це передусім стосувалося самовизначення таких народів як данців, чехів, словаків, угорців, словенців, італійців, німців. Утім, уже тут ми прослідковуємо обережне ставлення держав до принципу самовизначення, особливо, якщо це безпосередньо стосується тієї чи іншої держави. Європейська ліберальна думка XIXстоліття підтримувала вимоги одних, відмовляючи в цьому другим.
Після Першої світової війни лобіювати принцип самовизначення народів стало вигідно. Президент США Вудро Вільсон 8 січня 1918 року запропонував прийняти відомі «чотирнадцять пунктів», одним із яких було питання про суверенітет зацікавленого в цьому населення. Цей документ виявився дуже ефективним і допоміг здобути незалежність цілому ряду країн Центральної та Східної Європи, а великі землі Османської імперії були включені в мандатну систему Ліги Націй. Окрім того, у договорах 1920-1922х років великої уваги надавалося захисту етнічних меншин. Одним із основних механізмів здійснення цього принципу стали плебісцити, які мали би підтвердити етнічну основу для самовизначення населення. Однак цей принцип, незважаючи на поширену практику застосування, застосовувався не як загальне правило поведінки для всіх, а скоріше виходячи з принципу доцільності. Зокрема у двадцятих роках ніхто не висував претензії країнам-переможницям Другої світової війни із приводу самовизначення народів та націй, що перебували у колоніальній залежності. Це передусім, звісно, стосувалося Англії, Франції і Сполучених Штатів Америки, які, лобіюючи Через Лігу націй надання суверенітету територіям, що до війни входили до складу країн Троїстого союзу, не висували територіальних претензій, що випливали із приводу здійснення принципу самовизначення народів, одне одному. Саме тому, на нашу думку, незважаючи на пропозицію американського президента, принцип самовизначення народів не було включено до Статуту Ліги Націй, бо він іще не став юридично зобов’язуючою нормою. Уже на цьому етапі постає проблема самовизначення Палестини, яка на той час, будучи підмандатною територією Ліги Націй, перебуває під управлінням Великобританії. Розв’язання цієї проблеми від самого початку ускладнюється тим, що на території Палестини мешкало дві громади: арабська і єврейська, і остання намагалася розширитися за рахунок іммігрантів із інших країн, що зустрічало опір із боку палестинських арабів7 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 9].
Нарешті, остаточне закріплення принципу самовизначення народів відбулося після включення його до Статуту ООН, де в п. 2 ст. 1 визначається зобов’язання держав «розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру». Тобто цьому принципу було надано найширшого значення. Сфера його дії може охоплювати держави, нації та будь-які людські групи, які можуть бути організовані в держави, або бути формою нації чи лише групи. Тому принцип рівноправності та самовизначення може застосовуватися як до народів, так і до держав. Принцип самовизначення народів, включений до Статуту ООН, конкретизований Главою XI, у якій міститься «Декларація щодо несамоврядних територій». Поруч із цим главою XII«Міжнародна система опіки» передбачалося створення в рамках ООН міжнародної системи опіки, що нагадувала мандати Ліги Націй. 1950 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції визнала право народів на самовизначення основним правом людини. Такий підхід був узагальнений і підтверджений у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. У ній, зокрема, наголошувалося, що «підкорення народів іноземному гнобленню і пануванню та їх експлуатація являють собою заперечення основних прав людини, суперечить Статуту ООН та перешкоджає розвиткові співробітництва і встановлення миру в усьому світі. Важливими міжнародно-правовими документами у сфері прав людини, які теж закріпили цей принцип, були Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., у п. 1 ст. 1 яких встановлено, що «всі народи мають право на самовизначення». У 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, яка є кодифікаційним актом семи таких принципів, у тому числі принципу рівноправності та самовизначення народів. Тим самим цей принцип було віднесено до основоположних принципів міжнародного права, на яких будується і підтримується сучасний міжнародний правопорядок.
Таким чином, у XX столітті можна виділити 2 основні етапи розвитку цього принципу: перший, що відбувався після І світової війни і другий, після ІІ світової війни
1. 2. Сутність принципу самовизначення народів
Міжнародно-правовий принцип «права самовизначення народів», якщо тлумачити його, застосовуючи філологічний метод, складається із трьох окремих термінів: «право», «народ» і власне «самовизначення».
«Право» вживається тут у суб’єктивному значенні – тобто як “міра допустимої поведінки суб’єкта права, що забезпечується правовими нормами”8[Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004. – С. 227].
У Статуті ООН та інших нормативних документах цього органу зафіксоване право «народів», а не «націй» на самовизначення. Зроблено це тому, що існують моноетнічні і поліетнічні народи. І якби було закріплено принцип «самовизначення націй», то його застосування до поліетнічних народів викликало би чималі труднощі. Для того, щоб цього уникнути, вжито термін «самовизначення народів», який передбачає самовизначення нації чи націй як складової того чи іншого народу9. Норвезький професор А. Ейде, аналізуючи міжнародно-правове поняття «народ», зазначає, що під ним необхідно розуміти «демос», а не «етнос»10[Возможные пути и средства обеспечения мирного и конструктивного решения проблем, связанных с меньшинствами. ООН Е/CN. 4/ Sub. 2/1993/34// -C. 17]. Однак терміни «народ» і «нація» до кінця не розмежовані, оскільки в різних правових системах вони визначаються по-різному. Особливо гострою була дискусія з приводу розмежування понять «нація», «народ» і «держава» під час обговорення Координаційним комітетом першої статті Статуту ООН. Одні члени комітету виступали проти вживання терміна «народ», оскільки у такому разі нібито вводиться право на відділення, а не на самовизначення. Деякі члени комітету висували заперечення саме технічного характеру. На їх думку, вживання цього терміна неправильне з юридичної позиції, оскільки міжнародні відносини встановлюються не між народами, а між державами. Дехто зазначив, що слова «нація» і «народ» вживаються у Сполученому Королівстві і Сполучених Штатах Америки одне замість іншого, у той час як континентальне право розмежовує ці два поняття. “На основі компромісу, члени комітету домовилися про вживання цих термінів так, як це робить континентальна система права, тобто як «право на самовизначення народів» з акцентом на територіальній ознаці населення”11 [КристескуА. Право народов на самоопределение // ООН., - Нью-Йорк., - 1981. – С. 1981].
Нарешті, термін «самовизначення» характеризується зовнішнім та внутрішнім аспектами. Із позиції міжнародного права зовнішній аспект містить у собі право народу на вільне відокремлення від держави, у межах якої він мешкає, та створення ним незалежної держави або об׳єднання з іншою державою, або вільний вибір будь-якого іншого статусу, який визначається народом. Що стосується внутрішньої сторони цього принципу, то вона теж має різні варіанти, залежно від обсягу реалізації права на самовизначення – від зміни форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму до забезпечення політичних, мовних, культурних та інших прав у межах внутрішньої системи самоуправління як складової сучасного демократичного правління держави12[Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 10].