Водночас право народів на самовизначення «не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або сприяє будь-яким діям, які вели б до розчленування, часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних чи незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без різниці раси, віросповідання та кольору шкіри»13 [Декларація про принципи міжнародного права, 1970 р.]. На думку багатьох західних науковців ця норма, закріплена у Декларації про принципи міжнародного права, дозволяє розмежувати національно-визвольні рухи від звичайних сепаратистських об׳єднань. Утім, під час застосування цих норм виникають певні труднощі. Дійсно, наведена вище норма зазначає, що право на самовизначення не поширюється на сепаратистські рухи, тобто рухи, які ведуть до розчленування, порушення територіальної цілісності, політичної єдності держав, які дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів. Загалом, діяльність національно-визвольного руху теж у більшості випадків призводить розчленування та порушення державної цілісності. Єдиною відмінністю між законними національно-визвольними рухами і сепаратистськими об׳єднаннями є те, що леґітимний національно-визвольний рух не може виникнути у державі, яка дотримується принципу рівноправності та самовизначення народів. Зрозуміло, у такій державі невдоволення окремої групи населення офіційною владою чи бажання відокремитися, приєднатися до іншої держави виникнути не може. Однак проблема полягає в тому, що міжнародно-правові норми не дають прямого механізму визначення того, які країни дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів, а які не дотримуються.
РОЗДІЛ 2
Поняття та міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
2. 1. Співвідношення понять «народи і нації, що борються за незалежність» та «національно-визвольні рухи». Термінологічні проблеми та дискусії.
Таким чином, право народів на самовизначення, що було сформоване і найактивніше застосовувалося в період деколонізації, і означало в той час відокремлення від держави. Зараз зміст цього поняття є значно ширшим. Народ реалізує своє право на самовизначення не лише в процесі здобуття незалежності, а й після того, у процесі функціонування держави. Зокрема за вільне забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку борються усі без винятку народи, навіть після здобуття державності. Утім, нас цікавить здійснення права народу на самовизначення саме в процесі боротьби за незалежність. Будь-який народ, який виборює свою незалежність, вступає у відносини з державою, котра володіє територією, яку цей народ виборює, з іншими державами, з міжнародними організаціями. Він виступає учасником міжнародних правовідносин, через які здійснює свої права та обов’язки. Тобто він фактично самостійно виступає суб׳єктом міжнародного права – особою, яка наділена нормами міжнародного права суб’єктивними юридичними правами і обов’язками і яка можне стати учасником міжнародних правовідносин14 [Н. А. Ушаков Международное право: основные термины и понятия // М., - 1996.]. Але, проаналізувавши саму суть відносин, які виникають між суб’єктами міжнародного права, неможливо уявити, яким чином народ як сукупність людей, об’єднаних територіальною ознакою, може весь одразу виступати стороною правовідносин. Наприклад, учасником Організації Об’єднаних Націй є не народ України, а держава Україна, стороною переговорів із приводу врегулювання Палестино-ізраїльського конфлікту є не народ Палестини, а представники Організації визволення Палестини, стороною пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР був не народ Радянського Союзу, а уповноважений представник офіційної влади СРСР. Втім, наприклад, коли здійснювана офіційною владою політика держави йде врозріз із баченням цієї політики народом, він має право замінити офіційну владу, відповідно до Підсумкового акту НБСЄ 1975 року: «Усі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний економічний, соціальний і культурний розвиток». Отже, народи одноосібно є володарями цих прав. Однак здійснювати ці права безпосередньо народ може тільки під час виборів та плебісциту. У інших випадках народ уповноважує відповідні органи діяти від їх імені, і носієм прав є не народ а уповноважені ним органи. А, оскільки суб’єктом права є носій прав та обов’язків, то виступати безпосередньо стороною правовідносин народ практично не може. Тому суб’єктом міжнародного права виступатиме не народ (нація), що бореться за незалежність, а національно-визвольний рух – політична організація, що самостійно здійснює квазідержавні функції.
У вітчизняній юридичній науці закріпився термін «національно-визвольний рух». Але із його вживанням теж пов’язана певна проблема. Справа в тому, що перша частина терміна зовні нібито вказує на «національний» характер цього руху (тобто рух, який бореться за право нації на самовизначення). Утім, «національно-визвольний рух» діє на підставі закріпленого в міжнародно-правових актах принципу самовизначення народів. Відповідно, «володарем» права тут виступає народ, а «носієм» права –визвольний рух. Тобто національно-визвольний рух, по суті, бореться за самовизначення народу, а не нації. Таким чином, вживання терміна «національно-визвольний рух» у контексті позначення політичної сили, яка діє в інтересах самовизначення народу, є не зовсім коректним. Його запозичено із англійського відповідника “warsofnationalliberation”, де “national” мається на увазі «народний»15 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki /Wars_of_national_liberation]. Отже, вживаючи термін «національно-визвольний» рух, необхідно виходити з того, що він позначає певну політичну силу, яка бореться за самовизначення народу, а не нації.
2. 2. Міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
Міжнародно-правові норми чітко не закріплюють, якими ознаками повинен володіти національно-визвольний рух, щоб виступати у ролі суб’єкта міжнародного права. Однак, проаналізувавши окремі прецеденти, які мали місце в ХХ столітті і ті міжнародно-правові норми, які ці відносини регулюють, можна все ж ці ознаки виокремити.
Сама назва «національно-визвольний рух» передбачає наявність певної політичної сили, тобто об׳єднання, що об’єктивно може здійснювати політичну владу. Це може бути потужна організація, що активно діє за межами окупованої території (Полісаріо, Організація визволення Палестини) чи безпосередньо на такій території (Організація народів Південно-Західної Африки, Народний рух за звільнення Анголи).
Другою важливою ознакою є наявність народу, який, по-перше, не має власної незалежної держави, а, по-друге, прагне її здобути. Причому народ може складатися з кількох націй, які навіть можуть знаходитися на відмежованих одне від одного територіях (народ овамбо, що становив переважну більшість населення Намібії, складався з багатьох різних етносів та субетнічних груп: ндонга, кваньяма, квамбі, нгандьєра, нбаланту, квалууді, колонкаді, мунда, мбандья16 [http://www.ethnologue.com - http://www.ethnologue. com/show_map.asp?name=NA&seq=10] та інші, які говорили різними мовами17[http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/Ovambo], мали різну культуру, розташовувалися на території двох різних африканських країн (Анголи і Намібії), утім, ці абсолютно різні за культурою етноси почували себе єдиним народом18 [http://www.mtholyoke.edu - http://www.mtholyoke. edu/acad/intrel/vietdec.htm]).
Третьою важливою, на нашу думку, ознакою, є те, що національно-визвольний рух має репрезентувати якщо не все населення, то хоча б його більшість або найбільш впливову групу, яка володіє політичною владою. Зокрема організація «В׳єтмінь» на момент проголошення Декларації незалежності Демократичної республіки В’єтнам 2 вересня 1945 року19 [Мовсисян Ф. В. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005. C. 15] не була єдиною політичною силою, яку підтримувало все населення В’єтнаму, адже певна його частина притримувалася ліберальної ідеї розвитку країни, на відміну від тієї ідеї, яку пропонувала організація «В׳єтмінь» на чолі з Хо Ші Мінем, однак вона виявилася найбільш впливовою і змогла після проголошення незалежності втримати владу у своїх руках.
Наступна ознака – територія, на якій народ прагне утворити нову державу, має належати іншій державі. Якщо ця територія за своїм статусом є resnullis, тоді фактично втрачається суть національно-визвольного руху, бо в цьому випадку народ не потрібно ні від кого визволяти. Із іншого боку, якщо діяльність політичної сили не спрямована на зміну існуючих кордонів держави, наприклад, у випадку Англійської революції, коли її метою була заміна форми державного правління та форми політичного режиму, політичні сили, що підтримували ідеї парламентаризму, не можуть називатися національно-визвольними рухами, бо їхні дії носили переважно внутрішньодержавний характер.