Національний університет
«Києво-Могилянська академія»
Факультет правничих наук
Курсова робота
Тема: Національно-визвольні рухи як суб'єкти міжнародного публічного права
Виконав студент ІІІ курсу
факультету правничих наук
Жуковський Тарас Олегович
Науковий керівникстарший викладач Клименко А. Р.
Київ-2008
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Принцип самовизначення як правова основа міжнародної правосуб'єктності національно-визвольних рухів
1. 1. Історичний процес формування принципу самовизначення народів
1. 2. Сутність принципу самовизначення народів
Розділ 2. Поняття та міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
2. 1. Співвідношення понять «народи і нації, що борються за незалежність» та «національно-визвольні рухи». Термінологічні проблеми та дискусії.
2. 2. Міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
Розділ 3. Набуття та реалізація правосуб’єктності національно-визвольних рухів. Форми національно-визвольних рухів
3. 1. Особливості набуття правосуб’єктності залежно від форми діяльності національно-визвольного руху
3. 2. Повстанці як форма національно-визвольного руху
3. 3. Прецеденти набуття та реалізації національно-визвольним рухом правосуб’єктності
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність теми дослідження
Практика здійснення народами права на самовизначення, започаткована у XVI сторіччі європейськими народами та народом Сполучених Штатів Америки у ході буржуазних революцій, запозичена в ході суспільних зрушень у пізніших періодах іншими колоніальними народами і активно втілювана в життя, починаючи із середини минулого століття і до сьогодення, у результаті багаторазового застосування дійшла до нас не як сукупність окремих прецедентів, а як відносно інституціоналізована система норм та принципів, закріплених на рівні багатосторонніх міжнародних договорів та норм національного законодавства. Закріплений у Статуті ООН як політичний, а в подальшому кодифікований у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН як принцип міжнародного права універсального характеру принцип самовизначення народів фактично дав недвозначну правову підставу народам і націям, що борються за незалежність, а також леґітимним (тобто таким, що репрезентують народи і нації, що борються за незалежність) національно-визвольним рухам виборювати для себе політичний суверенітет і створювати свою окрему державу шляхом мирних політичних, культурних чи відкритих збройних протистоянь проти держав, які узурпують владу окремого народу чи нації, що згуртовано виявляє бажання самостійно організовувати свою публічну владу та визначати власний політичний курс.
Разом із тим, із цією нормою пов'язані ціла низка проблем. Наприклад, яким чином відрізнити національно-визвольне об'єднання від звичайного сепаратистського руху? Як вирішити проблему колізії принципу права на самовизначення і неподільності та недоторканності території? На ці питання сьогодні немає однозначної відповіді, оскільки на практиці кожна держава визнає принцип права на самовизначення лише тоді, коли це не стосується її самої. У іншому випадку вона шукає механізми, щоб захистити себе. Тому, проголосивши цей основоположний принцип, держави, на нашу думку, свідомо допустили існування колізії на рівні двох принципів, не конкретизували саму правову норму і не прописали нормативно механізм здійснення цього принципу. Відповідно, тлумачення цього принципу і механізм його здійснення існує лише на рівні правової доктрини, де кожна правова школа пропонує свій вихід із цієї ситуації, що призводить до ще більших суперечностей. Наприклад, у ситуації між Ізраїлем і Палестиною, де перша країна притримувалася західної доктрини вирішення конфлікту, а Палестина — позиції радянських учених — конфлікт між ними був приречений на ще більше загострення. Тому ця проблема є комплексною і потребує публічного обговорення і всебічного дослідження.
Основні завдання курсової роботи
Інститут правосуб'єктності національно-визвольних рухів є достатньо колізійним, і ця колізійність випливає із суперечності на рівні окремих норм права, а також на рівні правової доктрини, оскільки різні міжнародно-правові школи по-різному тлумачать окремі норми цього інституту. Норми інституту міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів є колізійними не через низький рівень юридичної техніки чи відносно короткий період існування інституту, оскільки процес свого становлення він розпочав понад чотири століття тому, його формування було тривалим і в той же час достатньо динамічним, багатим на прецеденти. Дослідженню цього інституту приділяли увагу науковці зі світовим ім’ям, такі як Я. Броунлі, Г. Кельзен, Дж. Фавсет, Л. В. Сперанський, Д. Б. Левін, Айман Абу-Ель-Хадж Абдель Барі. Більш імовірною причиною є відсутність політичної волі держав конкретно і однозначно врегулювати порядок надання правосуб’єктності національно-визвольним рухам. Тому завданням курсової роботи ми вбачаємо розкриття змісту правосуб'єктності національно-визвольних рухів шляхом аналізу позицій окремих правових шкіл та окремих науковців, із використанням існуючого прецедентного права. Також метою цієї роботи є дослідження можливих шляхів подолання правових колізій, пов'язаних із набуттям реалізацією національно-визвольними рухами міжнародної правосуб'єктності.
Огляд існуючих досліджень на тему міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів
Існує достатньо велика кількість досліджень, що стосуються міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів та безпосередньо права на самовизначення народів. Але ці питання, особливо впродовж останніх тридцяти років досліджувалися передусім представниками західної науки міжнародного права, такими як Я. Броунлі, Я. Кастанеда, Дж. Фавсет, Ж. Туском, Н. Фейнберг, Л. Гудрич, Е. Хамбро, А. Шимонс, Г. Кельзен, Б. Боветт, Л. Еванс.
Література країн Східної Європи, країн СНД представлена переважно роботами науковців радянського періоду: В. В. Любомудров, Л. В. Сперанський, Д. Б. Левін та інші.
У зв’язку із конфліктом на Близькому Сході багато недавніх досліджень тамтешніх науковців присвячені цій проблематиці, які мають велику теоретичну цінність і зокрема стосуються реалізації принципу мирного врегулювання спорів у діяльності Ліги Арабських Держав, визначенням правового статусу населення Палестини в умовах «окупації, що триває», аналізом міжнародних форм співробітництва Організації Визволення Палестини з міжнародними організаціями, висвітлення правових механізмів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.
Методи дослідження
У процесі дослідження використані передусім такі загальнонаукові методи як системний, історичний при вивченні відповідно сукупності норм інституту правосуб’єктності національно-визвольних рухів, етапів його становлення; приватно-наукові методи, такі як метод тлумачення при дослідженні окремих юридичних понять, порівняльно-правовий, філологічний метод, особливо під час дослідження і співвідношення таких понять як «нація» і «народ», визначення терміна «право народу на самовизначення».
РОЗДІЛ 1
Принцип самовизначення як правова основа міжнародноїправосуб'єктності національно-визвольних рухів
1. 1. Історичний процес формування принципу самовизначення народів
На думку Я. Броунлі, в основі формування держави, що перебуває в процесі становлення, лежать принципи самовизначення народу і наступності політичного утворення. Утім, якщо принцип самовизначення народів безпосередньо визначає правосуб’єктність народу на всіх етапах боротьби за незалежність, принцип наступності політичного утворення застосовується на завершальному етапі, коли після здобуття народом основних ознак держави виникає проблема правонаступності. Тому цей принцип ми розглянемо в наступних питаннях цієї роботи.
Принцип самовизначення народів є одним із основних приципів міжнародного права. Його становлення як окремого правового інституту відбулося в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Формування цього принципу відбувалося впродовж кількох століть і проходило в кілька етапів1[Бирюков П. Н. Международное право: учебное пособие // М., Юристь. – 1998. – С. 51].
Перший етап ми пов'язуємо із Нідерландською революцією ХVI століття, що була першою в Європі революцією, що призвела до створення незалежної держави шляхом відокремлення північних провінцій Нідерландів від Іспанської корони. Правове значення цієї події полягає в тому, що тоді сформувалося два важливих правових принципи — право народу на суверенітет і право народу на створення незалежної держави, які стали правовою основою для досягнення країною незалежності, що настала 26 січня 1581 року разом із прийняттям Генеральними Штатами Утрехтської унії2[http://wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/ wiki/Union_of_Utrecht]. Уперше в суспільних відносинах народ виступив як суб'єкт влади, завдавши відчутного удару пануванню в Європі феодальної системи 3 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 7 ].
Другий етап пов'язаний із ХVII століттям — Англійською революцією, чому сприяли поширення ідей кальвінізму у вигляді пуританізму. Правове досягнення — ідея так званого «суспільного договору», за яким правитель та його піддані зв'язані взаємними правами та обов'язками підтримання певного суспільного порядку, і порушення цих прав чи невиконання обов'язків із боку правителя може потягти за собою припинення цього договору та усунення правителя від влади. У цей період спостерігається тенденція до розмежування, із одного боку, прав короля, а з іншого боку — прав народу, що значно вплинуло на формування теорії природного права в плані самовизначення народу. Кульмінаційним моментом цієї концепції став Акт проголошення Англії вільною державою від 16 травня 1649 р., яким вводилася республіка4[http://en.wikisource.orghttp://en.wikisource.org/wiki/An _Act_declaring_England_to_be_a_Commonwealth].