Про те, що дiяння пiдпадає пiд ознаки дiяння, передбаченого кримiнальним законом, можна говорити, якщо: дiя чи бездiяльнiсть особи спрямована проти об’єкта кримiнальної охорони; вчинене дiяння вiдповiдає фактичним, зовнiшнiм ознакам об’єктивної сторони того чи iншого складу злочину; це дiяння вчинила особа, яка здатна бути суб’єктом цього злочину. І тiльки в тому випадку, коли вчинене дiяння зовнiшньо збiгасться з тим чи iншим злочином, можна говорити про обставини, що виключають злочиннiсть дiяння.
Третя ознака обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, полягає в тому, що вони носять незлочинний_характер, їм властива правомiрнiсть
заподiяння шкоди. Така правомiрнiсь грунтується на вiдповiдностi здiйсненого вчинку, насамперед, приписам КК України а також нормам iншого законодавства — адмiнiстративного, трудового, цивiльного.
Дiяння, пов’язанi з ризиком також є суспiльно корисними, оскiльки вони спрямованi на досягнення значної суспiльно корисної мети навiть при усвiдомленнi особою допустимостi настання небезпечних наслiдкiв у процесi їх професiйної дiяльностi. Виконання наказу чи розпорядження також може бути суспiльно корисним, але лише в таких випадках, коли такий наказ або розпорядження с законними, тобто такими, що входять до повноважень осiб, що їх видають, виданi в належному порядку, виданi вiдповiдною особою.
На думку iнших авторiв, характерними ознаками обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, є:
1) те, що дiї за наявностi таких обставин вчиняються з метою вiдвернути небезпеку заподiяння тяжкої шкоди правоохоронюваним об’сктам;
2) те, що таке вiдвернення вчиняється в одному випадку шляхом заподiяння шкоди тому, хто умисно вчиняс злочин, в iншому шляхом спричинення шкоди одним цiнностям, що охороняються законом, для вiдвернення небезпечної шкоди, що загрожус iншим, бiльш важливим суспiльним цiнностям;
3) те, що дiї, вчиненi за вищевказаних обставин, мають зовнiшню схожiсть з дiями та їх наслiдками, зазначеними в нормах кримiнального закону, як такi, що входять до певного складу злочину;
4) те, що такi дiї за наявностi обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, визнаються правомiрними.
Немас в теорiї кримiнального права i єдностi щодо поняття обставин, що виключають злочиннiсть дiяння. Однi автори вважають, що це передбаченi кримiнальним, а також iншим законодавством i ззовнi схожi зi злочинами суспiльно кориснi (соцiально прийнятнi) i правомiрнi вчинки, якi здiйсненi за наявностi певних пiдстав i виключають суспiльну небезпечнiсть i протиправнiсть дiяння, а тим самим i кримiнальну вiдповiдальнiсть особи зазаподiяну шкоду. Iншi автори пiд обставинами, що виключають злочиннiсть дiяння, розумiють дiяння, якi за своїми зовнiшнiми ознаками мають схожiсть з дiяннями, передбаченими кримiнальним законом як злочин, i якi за певнихумоввважаються правомiрними.
Обставини, що виключають злочиннiсть дiяння, можуть бути класифiкованi за рiзними пiдставами, насамперед, в залежностi вiд юридичної форми тих правомiрних вчинкiв, що тiльки iз зовнiшнього боку пiдпадають пiд ознаки злочинiв. Вiдповiдно до цього обставини, що виключають злочинннiсть дiяння, подiляються на три групи:
1)здiйснення свого права (необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, затримання злочинця, виправданий ризик та iншi види здiйснення суб’єктивного права);
2) виконання юридичного обов’язку (виконання закону, виконання наказу, виконання професiйних функцiй та iншi види виконання юридичного обов’язку);
З) використання владних повноважень (застосування сили, спецiальних засобiв та зброї, iнших заходiв примушування).
Така класифiкацiя дозволяс зрозумiти юридичну природу тiєї чи iншої обставини, що виключас злочиннiсть дiяння, а так само вирiшувати питання про суб’єктiв вiдповiдних правомiрних вчинкiв. Крiм того, вона дає можливiсть з’ясувати кримiнально-правовi наслiдки при вiдмовi вiд їх здiйснення, а також виявити, чи порушенi умови здiйснення цих вчинкiв, передбаченi законом.
Ю.В.Баулiн пропонує подiлити обставини, що виключають злочиннiсть дiяння на три групи. Перша група об’єднус ситуацiї вчинення особою дiяння з великим ступенем суспiльної небезпеки, яке, однак з якихось причин (в силу прогалини в кримiнальному законi чи вiдмови держави боротися з подiбними дiяннями за допомогою заходiв кримiнальної вiдповiдальностi) не передбачене кримiнальним законом в якостi злочину. Такi дiяння характеризуються необхiдним з точки зору злочину соцiально-полiтичним змiстом при одночаснiй вiдсутностi належної юридичної форми (кримiнальної протиправностi). Вони
можуть бути передбаченi державою в якості іншого, оскільки одного високого ступеня суспiльно небезпеки дiяння ще недостатньо для визнання його злочином— тут потрiбно враховувати весь комплекс пiдстав і принципiв криміналізаціїдiяння. Оскiльки розглянута група суспiльно небезпечної поведiнки виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть, кримiнально-правову заборону, то такi дiяння, на думку Ю.В.Баулiна, є обставинами, що виключають кримiнальну проти-правнiсть. Друга група обставин охоплюс випадки вчинення особою дiяння, яке формально вiдповiдас ознакам вiдповiдної кримiнально-правової заборони, проте за своїм змiстом або зовсiм позбавлене суспiльнї небезпеки, або, яке досягло лише такого її ступеня, який характерний не для элочину, а для iншого правопорушення, наприклад, адмiнiстративного проступка. В якостi такого кримiнальний закон називас малозначнiсть дiяння, яке мiстить об’єктивнi i суб’єктивнi ознаки вiдповiдного элочину, але в силу малозначностi не являє собою необхiдного ступеню суспiльно небезпеки. В цих випадках вчинене вiдповiдас ознакам вiдповiдної юридичної форми, проте характеризується iншим (в порiвняннi iз злочином) соцiально-полiтичним змiстом — вiдсутнiстю чи невисоким ступенем суспiльно небезпеки. Такi обставини, на його думку, виключають суспiльну небезнеку злочинного дiяння. До третьої групи обставин, що виключають кримiнальну вiдповiдальнiсть, потрiбно включати такi суспiльно значимi вчинки, якi, зовнiшньо схожi на злочин, характеризуються позитивним соцiально-полiтичним змiстом i вiдповiдають ознакам юридично форми правомiрної поведiнки. Це суспiльно кориснi i правомiрнi вчинки людини, такi як, зокрема, необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, виконання службового обов’язку. Такi вчинки виключають соцiально-полiтичний змiст i юридичну форму не лише злочину, а й будь-якого iншого правопорушення. Тому третя група — це обставини, що виключають i суспiльну небезпеку, i протиправнiсть дiяння.
Роздiл 2
Загальна характеристика необхiдної оборони
Інститут необхiдної оборони є одним iз найдавнiших в теорії та практицi кримiнального права. Право на захист жигггя, здоров’я, майна вiд элочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змiнюючись
процесi розвитку суспiльства. Право на необхiдну оборону згадується ще в договорах київських князiв Олега та Ігоря з греками 911,945 р.р., в «Руській правдi» Ярослава Мудрого та в бiльш пiзних правових актах. За «Руською правдою» за вбивство, побиття, покалiчення дозволялася кровна помста — батьковi за сина, синовi за батька, братовi за брата. Коли ж помсти не було, тодi платили князевi «віру» рiзних розмiрiв «вiдповiдно до якостi обиди i стану обиженого, за вбивство вiльного чоловiка платили 40, а за княжого — 80 гривень.»
Питанням про iснування права на необхiдну оборону цiкавилися фiлософи та юристи минулого. В епоху середньовiччя необхiдну оборону обгрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в нiй релiгiйний обов’язок боротьби з грiхом. Ж.Ж. Руссо в iнститутi необхiдної оборони вбачав повернення людинi її природного права на захист. Конституцiя України встановлює, «що кожен має право захищати своє житгя i здоров’я, життяздоров’я iнших людей вiд протирпавних посягань». Конкретизацiя цього конституцiйного положения знайшла своєвiдображення в ст. 36 КК України яка виступає в якостi гарантiї реалiзацiї права кожної людини на самозахист, захист iнших осiб, державних та суспiльних iнтересiв вiд суспiльно небезпечних посягань. Ст. 36 КК закрiплює двi протилежнi кримiнально правовi категорiї: необхiдна оборона як суспiльно корисна поведiнка того, хто захищається i перевищення меж необхiдної оборони, як дiяння протиправне і таке, що не виключас кримiнальну вiдповiдальнiсть.Право на необхiднуоборону вiд злочинних посягань є не тiльки гарантiєю можливостi захисту для самого громадянина, а й важливим iнструментом кримiнально-правової полiтики держави, вiдповiдно до якої протидiя злочинцям — не виключна прерогатива державних органiв, а й у вiдповiдних випадках може здiйснюватися будь-якою особою. Виходячи iз рiвностi всiх людей перед законом норма про необхiдну оборону повинна дiяти для всiх громадян однаково, незалежно вiд того, чи це їхморальний чи службовий обов’язок. Тому,правом на необхiдну оборону в рiвнiй мiрi володiють як громадяни, такпрацiвники мiлiцiї, iншi службовi особи. Незважаючи на це, до тих, хто при виконаннi своїх службових обов’язкiв використовує зброю, ставляться додатковi вимоги для визнання їх дiй по припиненню злочинних посягань правомiрними. Так, закон України вiд 20 грудня 1990 року «Про мiлiцiю» передбачено право на застосування вогнепальної зброї для захисту громадян вiд нападу, який загрожував їх життю i здоров’ю, для вiдбиття групового або збройного нападу на працiвника мiлiцiї, якщо життю i здоров’ю загрожус небезпека i т.д. Аналiзуючи положения цього закону, можна припустити, що працiвники мiлiцiї, як i громадяни поставленi в гiрше, нiж провопорушник становище. На думку деяких авторiв, працiвник мiлiцiї повинен бути особою недоторканною для злочинця i йому самому слiд приймати рiшення, якi засоби є необхiдними для захисту в конкретнiй ситуацiї i обмеженням при цьому повинен бути лише закон про необхiдну оборону. Питання про застосування зброї громадянами на практицi також вирiшується неоднозначно. Застосування зброї або iнших засобiв чи предметiв не пiдлягас кримiнально-правовiй оцiнцi, якщо таке застосування було зумовлене нападом озброєної особи або групи осiб, а також проти протиправного насильницького вторгнення в житло чи iнше примiщення. З одного боку, придбання з метою захисту звукової зброї (газової, пневматичноїзброї, стартових пiстолетiв, електрошокових пристроїв)дозволясться державою, а з iншого застосування збро для самозахисту непередбачено законодавством, отже, є незаконним i особи, якi їх використали для захисту, за певних обставин, з потерпiлих можуть перетворитися у пiдозрюваних у вчиненнi злочину. Необхiдною обороною визнаються дiї вчиненi з метою захисту охоронюваних законом прав та iнтересiв особи, яка захищається, або iншої особи, а також суспiльних iнтересiв та iнтересiв держави вiд суспiльно небезпечного посягання шляхом заподiяння тому, хто посягас, шкоди, необхiдно i достатньо в данiй обстановцi для негайного вiдвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхiдно оборони. дiяння, вчинене в станi необхiдно оборони i пов’язане iз заподiянням шкоди посягаючому, зовнiшньо дуже схоже на злочинне. Проте право на необхiдну оборону, як i будь-яке iнше право, не є безмежним. З метою характеристики необхiдної оборони як кримiнально правового iнституту i для розмежування и вiд подiбних дiянь, законодавець надiлив її власними ознаками. Практикою застосування кримiнального законодавства та наукою кримiнального права винайдено два види умов правомiрностi заподiяння шкоди в станi необхiдної оборони -- це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються власти- востей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспiльно небезпечним, наявним та дiйсним. До умов, якi характеризують захист: захист при необхiднiй оборонi визнасться правомiрним тодi, коли шкода заподiяна нападаючому, а не комусь iншому; захист мае бутисвоєчасним. Необхiдна оборона, яка не єзлочинним дiянням, має пiдставу i характеризується рядом ознак, якi вiн подiляє на об’єктивнi та суб’єктивнi. До об’єктивних ознак_вiн пропонус вiдносити тi, якi характеризують спосiб захисту, який полягає в заподiяннi шкоди посягаючому, межi захисту в часi, невiдповiднiсть заподiяної посягаючому шкоди характеру та небезпечностi посягання. Суб’єктивну ознаку необхiдної оборони складас мета захисних дiй. В юридичнiй лiтературi властивостi необхiдної оборони часто називають умовами її правомiрностi.