Обласні ТРК опинились у складному становищі. З одного боку, вони теоретично мали право розбудовувати власні канали, з іншого — Національна телекомпанія позбавила їх можливості транслювати програми по каналу, який охоплював усі області. У зв'язку з цим з великою затримкою відбулося ліцензування обласних держтелерадіокомпаній. На практиці це виявилося надто складним: за винятком Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької, Одеської, Полтавської областей та Республіки Крим, ніхто не спромігся на створення власних повноцінних обласних телеканалів. Завадила цьому недостатня радіорелейнокомунікаційна база, розбудова якої вимагала мільйонних витрат.
Більшість ОДТРК змушені були погодитись на вихід у ефір в час, не заповнений каналом «Інтер» на ІІІ телевізійній програмі (з 13-00 до 18-00). До того ж перехід на ІІІ канал у Сумській, Вінницькій, Рівненській, Закарпатській областях виявився взагалі проблематичним, оскільки технічно він накривав лише до половини їх територій. Наприклад, Вінницька ОДТРК лише в середині 2005 р. отримала у своє розпорядження довгоочікуваний 6-й метровий телеканал і право власного ефіру хоча б на половину області.
До речі, на сьогодні технологічне та інженерне забезпечення більшості телестудій не відповідає нинішнім концептуальним засадам розвитку аудіовізуальних ЗМІ. Апаратно-студійні комплекси — це переважно застаріла енергоємна матеріально-технічна база, розташована на будівельних об'єктах, побудованих ще за часів Радянського Союзу [18; С. 23–25].
Шотландський учений Б. Макнейр виділяє такі періоди в розвитку ЗМК у пострадянській період перетворень: 1986 — 1990 роки він зв'язує з прийняттям Закону про ЗМІ; період з 1990 до серпня 1991 року він називає «золотим часом преси», а з 1991 року до сьогодні — посткризовим. Але існує й трохи інша позиція. Думки вчених Я. М. Засурського, І. Я. Засурського й Є. В. Яковлева сходяться на такій періодизації: з 1985 до 1990 року — період гласності; далі, приблизно, до 1993 або 1995 років — становлення ЗМІ як самостійного інституту. Потім — починається період комерціалізації і концентрації ЗМІ [31; 13].
На нашу думку, в перехідному періоді вітчизняного телебачення можна виділити такі етапи реформування. Перший — виникнення альтернативних телекомпаній і студій паралельно з існуванням державних телеорганізацій. У цей час, разом з діяльністю агентства «Телерадіореклама» у структурі Держтелерадіо України, з'явилося перше франко-німецько-українське спільне підприємство «ІР-Киев» (1998), що монопольно розміщувало рекламу на державних телерадіоканалах. Другий — «перерозподіл» телевізійної власності: організаційна і програмно-змістова деструктуризація, коли разом з розпадом СРСР автоматично руйнується система Держтелерадіо СРСР і Центрального телебачення, що після проголошення незалежності України спонукало до виокремлення Держтелерадіо України. Найважливішим процесом цього періоду можна назвати унікальну можливість для державних компаній відкрито чи приховано продавати рекламний час у своїх програмах. На державних телеканалах певний ефірний час віддавався недержавним студіям, наприклад «Післямові», які прагнули у відведений відрізок часу розміщувати рекламу своїх замовників. У цей період одна за одною створюються автономні телевізійні чи телерадійні рекламні агенції. Третій етап характерний другим «перерозподілом»: впровадження ринкових відносин у виробничо-творчий процес телебачення. З'явилися економічні стимули, відбувся поділ телекомпаній на програмовиробників і мовників, змінився асортимент передач, стабілізувалися всі форми власності (державна, комунальна, приватна). Для цього періоду характерними є структуризація рекламного ефіру, вихід реклами «у блоках» та в окремих програмах. Четвертий етап — створення нових загальнонаціональних каналів, а також поява та інтенсивна діяльність їхніх власних рекламних агентств чи відділів. Особливістю п'ятого етапу є розвиток мережевих телестудій та регіонального й місцевого телебачення (і відповідно телевізійних агенцій) з перерозподілом на їхні канали і програми рекламних замовлень [29].
1.2 Поява приватних телекомпаній
Виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній стало можливим завдяки появі нових маркетингових умов. 1991 рік був не лише у столиці й обласних центрах, а й у невеликих містечках та селах періодом, коли поряд з державними телеканалами з'явилися місцеві й регіональні «альтернативні» компанії й студії. На підставі тимчасового положення, розробленого згідно з ще союзним Законом «Про пресу та інші засоби масової інформації», і постанови Ради Міністрів України від 7 вересня 1990 року № 243 у грудні цього року було зареєстровано першу в Україні комерційну телекомпанію «ТБ Старт», яка, на жаль, не змогла перетворитися на активне спроможне телевізійне виробництво. За даними одного з найавторитетніших дослідників історії Українського телебачення І.Г. Мащенка [16], загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, що діяли в Україні у 1993 році, становив понад дві тисячі на добу. Найбільше ефірного часу мали ті з них, передбачуваною аудиторією яких було населення великих міст, однієї або кількох областей, усієї України.
Вже на початку 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення мали майже 1000 компаній, студій, редакцій, програм ТБ і радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії. Структурно це має такий вигляд: телевізійних — понад 400; радійних — 343; змішаних — 28; за способами мовлення: ефірних — 211; ефірно - кабельних — 48; кабельних — 265; проводових — 284. Найбільше свідоцтв, які давали право на телерадіодіяльність, видано в Донецьку — 198, Києві — 96, Полтаві — 83, Херсоні — 53, Кіровограді — 42, Дніпропетровську — 39. Найменше: у Рівному — 1, Севастополі — З, Чернігові — 7, Чернівцях — 9. Щоправда, 284 телерадіоорганізації, з числа зареєстрованих на той час, не вели мовлення [29].
1.3 Сучасна ситуація в регіональному телевізійному просторі
Телевізійні компанії України переважно знаходяться під впливом двох основних сил: українських олігархів і західного капіталу [32].
Нині в Україні зареєстровано близько 800 телеорганізацій державної, комунальної, приватної та змішаних форм власності. За видом мовлення - це ефірне, кабельне, супутникове, ефірно-кабельне та інше телебачення [29].
Нині державний сегмент телерадіоінформаційної сфери, а це 30 ТРК, становить не більше 2,5 % від загальної кількості телерадіоорганізацій, адже в Україні на даний момент ліцензовано 1260 ТРК. Однак про його особливе місце свідчать цифри: у 2004 р. державний сегмент виробив понад 89 тис. год. телепрограм, що можна порівняти із сукупно виробленим продуктом 11 загальнонаціональних недержавних мовників (80 тис. год.).
Державні ТРК працюють у форматі публічного мовлення, вони зорієнтовані не на отримання прибутків, а на виконання державного замовлення, яке, по суті, мало б бути замовленням суспільства. Як зазначає В. Шкаралупа, соціальна активність населення в областях сьогодні дуже висока [19; С. 3–6]. Мешканці регіонів воліють жити не тільки столичним життям, їх цікавлять події у власному регіоні, які стають інформаційним продуктом саме місцевого ТБ. Окрім того, кожен громадянин України має законне право на інформацію [3; С. 27–31], реалізувати яке покликані ЗМІ, зокрема, регіональні телекомпанії.
Регіональна тележурналістика «пройшла основні етапи свого становлення – від однопартійної заангажованості, через перебудовчу ейфорію уседозволеності до теперішнього процесу поступового усвідомлення як можливостей, так і відповідальності «четвертої влади» [5; С. 46–53]. «Програми місцевих телекомпаній для населення стали невід’ємним елементом життя, могутнім пізнавальним та виховним засобом масової комунікації, а головне — джерелом різноманітної інформації» [12; С. 9–16]. Хоча неможливо приховати й того, що у кожному регіоні України місцеве телебачення гуртує свою аудиторію та подає інформацію зазвичай так, як хочуть бачити і чути місцеві мешканці. Тому тележурналіст має вміти відчувати соціальний простір, тобто тих людей, які нас оточують. Він повинен стати професійним дипломатом. Адже формувати масову свідомість — це дуже тонка річ. І робити це треба, можливо, навіть на рівні підсвідомого, але водночас чітко дотримуватися законів.
Про майбутнє регіонального телебачення, перспективи розвитку та його «реабілітацію» вже неодноразово замислювалися аналітики (телевізійні експерти). В одному із номерів «Телекритики» журналіст поцікавився у досвідчених телевізійників про їхній погляд щодо майбутнього регіонального телебачення.
Генеральний директор каналу ICTV Олександр Богуцький вважає, що «єдине джерело успіху регіонального телебачення — місцеві програми, насамперед, новини. Розвиток місцевих інтересів і можливість (виключна!) повністю відобразити їх на місці — запорука успіху, розвитку і добробуту місцевого (регіонального) телебачення». А ще він сказав: «Майбутнє телебачення невіддільне від майбутнього країни. Прямопропорційне розвитку держави з корекцією на регіональну специфіку... Загальна добра ситуація у суспільстві вирівняє рівень усіх його учасників» [34].
І незалежно від того чи це київська телекомпанія, чи регіональна з хорошим технічним обладнанням і висококваліфікованим персоналом також може бути на рівні з будь-якими європейськими телеканалами. Незаперечним чинником є й те, що співвідношення «місце народження/навчання» = «заробіток/видатки» сприяє «осілості» кадрів, на відміну від іншого чинника, коли професійний тележурналіст, припустимо, дніпропетровець — винаймає помешкання в столиці заради примарної перспективи кар’єрного росту, яка, можливо, чекає на нього не раніше ніж через 15 — 20 років.
Тетяна Красикова, президент Чорноморської ТРК, вважає, що для вирішення проблем регіональних електронних ЗМІ необхідно централізовано навчати працівників по широкому спектру телевізійних професій, особливо це стосується тих, хто створює якісну творчу картину (оператор) і технічну (відеорежисер, монтажник) і т. д.