Незважаючи на велику кількість нормативних актів, які регулюють різні види застав, що забезпечують кредитні зобов’язання, можна зробити висновок, що загалом нормативне регулювання цього питання потребує подальшого вдосконалення та уніфікації.
Зокрема, особливу увагу слід звернути на такі проблеми.
Найбільш великою перепоною в кредитуванні підприємств є введення Закону України від 29.11.2001 р. №2864-111 “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків”.Отже, з набранням законом чинності господарський суд не має права на прийняття постанови про визнання банкрутом боржника (який підпадає під вказані вимоги), і відкриття ліквідаційної процедури до закінчення мораторію. Промінвестбанк надає кредити зазначеним підприємствам тільки в тих випадках коли вони платоспроможні та мають достатні грошові потоки для погашення кредиту та відсотків. Тому, що при недостатності заставленого майна, філії будуть неспроможні звернути стягнення на основні засоби боржника, які складають найбільшу питому вагу активів, та списати збитки на валові витрати, в зв’язку з неможливістю порушити справу про банкрутство боржника.
Враховуючи, що для стягнення заборгованості з (майнового, фінансового) поручителя та гаранта встановлено скорочений тримісячний строк позовної давності, банк при виникненні простроченої заборгованості зобов’язаний негайно вживати претензійно-позовних заходів відносно поручителів та гарантів. Подовження строків позовної давності на законодавчому рівні поліпшило б процес правової роботи банків щодо звернення стягнення на заставлене майно.
Вимогами Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачена сплата банком податку на прибуток з нарахованих відсотків навіть у тих випадках, коли нараховані відсотки фактично не сплачені позичальником, що суперечить інтересам банку. Як, було зазначено в 2 розділі дипломної роботи, датою оподаткування відсотків є дата нарахування відсотків, яка вказана в кредитному договорі. Сплата відсотків здійснюється після нарахування відсотків, це означає що податкова інспекція завжди є першочергова в своїх інтересах, незалежно від того сплатить позичальник свій борг чи ні, нараховані відсотки вже підпадають під оподаткування в звітному періоді.
Тому, для уникнення зазначених проблем банки повинні збільшити суму валових витрат на вартість неповернених відсотків у звітному періоді у разі коли позичальник затримує без погодження з таким платником податку сплату відповідного боргу. Відповідно до ст.12.1.1. збільшення валових витрат в податковому обліку відбувається на підставі звернення кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості, порушення справи про банкрутство, звернення стягнення на заставлене майно, на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Великий недолік також полягає в тому, що при кредитуванні фізичних осіб банки повинні враховувати, що в разі непогашення кредиту банк має змогу віднести на валові витрати прострочену заборгованість лише за умови смерті та визнання в судовому порядку позичальника безвісно відсутнім на протязі 180 днів з дня оголошення розшуку. Відсутність механізму визнання фізичної особи банкрутом, не дає можливості банку застосовувати механізм списання безнадійної заборгованості за рахунок валових витрат. Вирішення вказаної проблеми можливо лише при застосуванні страхування фінансових ризиків за рахунок банку, за умови компенсації витрат позичальником (комісії), як додатковий вид забезпечення, який дає змогу банку застосовувати механізм врегулювання “безнадійної заборгованості” за рахунок валових витрат, а страховій компанії мати регресні вимоги кредиторської заборгованості до позичальника.
Страхування – ще один вид забезпечення повернення кредитів, який регулюється Законом України “Про страхування” від 07.03.96 та надає право страховим компаніям відмовляти у виплаті страхового відшкодування при недотриманні банком вимог Закону при укладанні та виконанні договорів страхування, що стримує банки у застосуванні страхування як засобу забезпечення. Тим більше, що через недосконалість чинного законодавства забезпечення у вигляді страхування не враховується НБУ при формуванні резервів на відшкодування втрат банку при кредитуванні.
Серед останніх нормативних актів, що негативно впливають на здійснення кредитування у частині забезпечення прав банку як заставоутримувача, слід назвати Указ Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетними та державними цільовими фондами” від 04.03.98. Відповідно до цього Указу податкова застава має пріоритет перед вимогами банку до майна, яке перебуває у податковій заставі. Більш того, податкова застава незалежно від суми заборгованості платника податків поширюється на всі активи такого боржника, що ускладнює роботу банків при наявності податкової застави, та зменшує шанси боржника на видачу кредиту.
Важливим чинником реформування економіки є приватизація державних підприємств. Однак щойно приватизовані підприємства потребують підтримки, зокрема за рахунок банківських кредитів. Потенційні позичальники, які перебувають у стадії приватизації, зобов’язані одержати дозвіл на заставу майна та отримання кредиту (у певних обсягах зазначених в 1 та 3 розділах) у державних органах приватизації. За відсутності такого дозволу укладені договір застави та кредитний договір можуть бути визнані недійсними, що призведе до втрати забезпечення та неможливості отримання банком доходів від кредитування, незважаючи на те, що завдяки кредитним коштам банку позичальник задовольнив свої виробничі та інші потреби. Ці умови стримують кредитування вказаних підприємств.
Подальше стимулювання банківського кредитування та заставних відносин неможливо без врегулювання вищезазначених законів на законодавчому рівні, враховуючи інтереси банківської системи і економіки в цілому.
Сьогодні, незважаючи на наявність негативних оцінок чинного законодавства про заставу, вона є найефективнішим способом забезпечення виконання зобов’язань.
Ліквідне та достатнє забезпечення відіграє велику роль при наданні кредиту позичальнику, з одного боку банк не формує резерви та отримує гарантію повернення кредиту та відсотків за рахунок застави в разі непогашення кредиту, з другого боку позичальник отримує кредит на більш вигідних умовах за рахунок надання в забезпечення високоліквідної застави.
Таким чином, однією з причин виникнення проблемних кредитів є помилки в оцінці забезпеченості позики. Тому при укладанні кредитних договорів слід ретельно ставитись до вивчення запропонованої застави, шукати компромісний варіант, але погоджуватись виключно на застосування такого виду застави, який у конкретній ситуації є найбільш надійним.
Потрібно також передбачати у кредитних договорах право банку на здійснення контролю не лише фінансово-господарського становища позичальника, але й забезпечення кредиту.
Виникнення безнадійної заборгованості в багатьох випадках пов’язане з помилками при використанні різних видів застав. При взятті в забезпечення застави, банки повинні враховувати подвійний розмір майна, що надається в заставу та можливість швидко та в повному обсязі реалізувати заставлене майно через відповідні періоди. При наданні в забезпечення застави банки повинні враховувати специфіку кожного виду та реально оцінювати можливість відчуження позичальником заставленого майна, звернення стягнення на дане майно та його реалізацію банком. У кінцевому підсумку банку потрібно передбачити наперед всі варіанти можливих проблем, які можуть виникнути в майбутньому. Розглядати запропоновану заставу, як достатню, ліквідну та правову тільки після ретельного її вивчення економічними, юридичними підрозділами, підрозділами безпеки та оцінювачами майна. Все це є ще однією з причин, що обґрунтовує доцільність поглибленого теоретичного й практичного опрацювання всіх аспектів цієї проблематики.
Треба законодавчо встановити відповідальність за будь-яку прострочену заборгованість, за ухилення позичальників від повернення кредитів, посилити цивільну, кримінальну та адміністративну відповідальність юридичних осіб та їх керівників за ухилення від сплати боргів банкам-кредиторам.
Недосконалість правового регулювання забезпечувальних відносин у банківській сфері спонукає банки до самостійного вирішення законодавчо неврегульованих питань, таких, як неврегульованість питань стосовно кредитування підприємств агропромислового комплексу та Державних агентів із заставних закупівель зерна (або уповноважених) через невідповідність вимог Закону “Про зерно та ринок зерна в Україні” з багатьма нормативними актами; питання припинення дії мораторію на примусову реалізацію майна, що стримує кредитування підприємств; питання втручання податкових органів в процес реалізації заставленого майна через податкову заставу; питання загального реєстру, як для рухомого так і нерухомого майна; питання розвитку страхового ринку та інше.
Вирішення банками питань власними силами є позитивним фактором з огляду на появу в результаті локальної нормотворчості найбільш ефективних способів забезпечення (видів застав) кредитних зобов’язань, проте не виключає необхідність вдосконалення їхнього законодавчого регулювання.
Багато аспектів проблематики, що досліджується, в цілому законодавчо врегульовано, проте потрібні норми містяться в численних нормативних актах. На мій погляд, доцільно було б розробити спеціальний акт, який би врегулював забезпечувальні зобов’язання.
Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що подальший розвиток кредитних відносин пов’язаний і залежить від розвитку інституту застави та інших способів забезпечення виконання кредитних зобов’язань, ефективність застосування яких, у свою чергу, безпосередньо впливає на рентабельність, надійність та стабільність банківської системи в цілому.