Народна педагогіка дотримується принципу творення особистості через пізнання її суті. Саме завдяки духовним вартостям етнопедагогічного фонду корегується діяльність людини, її свідомість і почуття відповідальності за свій рід цілим народом. Нині це має особливе значення, оскільки попередній підхід до людини не брав до уваги ні її почуттів, ні тим паче, зростання її духовності. Цей важливий педагогічний чинник дає людині змогу сформувати самосвідомість, пізнати себе й знайти своє місце у світі, створити основу для емоційного спілкування тапраці між людьми, що зрештою олюднить світ. Етнопедагогіка, спонукаючи людину до безпосередності, до природного стану, пробуджує до життя духовний потенціал особистості, сприяє її творчому самовияву. Народні традиції мають у своїй основі ідеал людяності, тому в них пульсує найвища життєва цінність – людська гідність, що підтримує життєву волю людини, не зважаючи на всякі утиски. Народна педагогіка – невичерпне джерело навчально-виховної мудрості, це система народних знань і досвіду, яка об'єднує такі важливі сфери, як дитинознавство, родинознавство, сімейне виховання, етику добросусідства. Принцип «національне виховання» застосувався ще в Острозькій академії (ХУІ – ХУП ст.). Найвидатніші представники тогочасної української педагогічної думки – І. Вишенський, П. Беринда, 3. Копистянський, К. Ставровецький. У XIXст. принципи етнопедагогіки розвивали у своїх педагогічних системах П. Куліш, К. Ушинський, Т. Шевченкою Важливу роль у піднесенні національної самосвідомості населення відіграла праця О.В. Духновича «Народна педагогіка в пользу училищ й учителей сельских». Через освітні ініціативи вона знаходила шлях до вчителів обох берегів України, сприяла формуванню єдиної духовності народу, роз'єднаного соціальними та економічними кордонами.
Огієнко І. був переконаний у тому, що рідна мова, історія, народне мистецтво, ігри, інші національні традиції, звичаї і обряди як основні засоби етнопедагогіки мають надзвичайно важливе значення у навчанні і вихованні дітей. Засоби народної педагогіки втілюють у собі національну свідомість, вони є основою формування особистості.
Найважливішим фактором виховання підростаючого покоління учений вважав виховання рідною мовою, її він сприймав як джерело національного духу, культури. У центрі виховної системи Огієнка І. лежить виховання історією. «Кожен народ глибоко шанує свою історію, бо вона – душа його, серце його. Історія – це основа нації». Вчений довів, що в навчально-виховному процесі повинні формуватися, насамперед,свідомість і самосвідомість, світогляд, патріотизм, глибока повага до споконвічних традицій свого народу. Його погляди на вироблення стабільної державної політики у галузі народної освіти, піднесення ролі української національної школи у житті суспільства вагомі і сьогодні. Підкреслюючи надзвичайно велике значення відродження пластів духовності нашого народу, Огієнко І. вважав, що давньоукраїнська міфологія, різноманітні жанри фольклору містять у собі згустки національної філософської думки, першопочатки самобутнього світосприймання нашого народу, його моральних чеснот і естетичних вершин.
Велике значення для розвитку української етнопедагогіки, особливо в окресленні її методичних засад, має фундаментальна двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких видатних вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалевський, А. Кримський та ін.
Мотивами української етнопедагогіки пройнята діяльність педагогічних товариств «Рідна школа», «Просвіта», наукового товариства ім.Т. Шевченка, молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», «Луг».
Період української державності (1917–1920) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. На Україні відкрились етнографічні дослідницькі станції. Одна з них діяла в селі Старосіллі Остерського району Чернігівської області. На зібраному нею матеріалі та основі особистих багаторічних спостережень Ніна Загладь написала й видала ґрунтовну монографію «Побут селянської дитини» (1920).
25 серпня 1988 р. на першій сторінці «Літературної України» ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила із Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України «Перебудова школи і народна педагогіка» А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети «Культура і життя» публічне Звернення до батьків «Родинне виховання – йому справжню турботу!».
Основними проблемами етнопедагогіки були брак компетентних в цьому аспекті, і, по-друге, проявлялась наша певна байдужість у ставленні до свого національного, інертність. Відмовляючись від традицій, людина по суті відмовляється від своєї національності. А доки житиме ця традиція і діятиме національне виховання, народ відроджуватиметься у своїй первинній сутності.
Прогресивно настроєне коло українських учителів та викладачів середніх і вищих навчальних закладів, спочатку досить обережно, а потім уже рішуче, відкидають насаджувану десятиліттями офіційну педагогіку, збудовану на лживих догмах та постулатах, і включаються до активних дій з метою відродження національної школи, освіти й виховання.
Загострились, породжені в умовах тривалого панування тоталітарного режиму, суперечності між колосальними навчально-виховними можливостями народної педагогіки і рідної мови та незадовільними їх використаннями в:
• розвитку наукової теорії і методики родинно-громадського шкільного виховання;
• практиці виховання дітей у сім'ях;
• виховній роботі школи і позашкільних навчально-виховних закладів;
• педагогізації батьків;
• розвитку етнопедагогіки й педагогічної науки за рахунок використання в ній нових прогресивних традицій як українців, так і представників інших націй.
Найдужче суперечності проявлялися в тому, що в радянській педагогіці були зігноровані й приречені на забуття найкращі пласти української педагогічної культури, прогресивні народно-побутові й громадські традиції та національні звичаї духовно-морального, релігійного, господарсько-трудового, тілесного, інтелектуального й культурно-естетичного характеру.
Суперечності існували між прогресивними народними традиціями трудового виховання дітей та підлітків і станом підготовки до трудової діяльності в радянській школі; ставленням людей до рідної мови й національної культури в минулому і в даний час; народними чеснотами та нормами християнської моралі і дотриманням їх молоддю колись і тепер.
Виділені часткові суперечності в сукупності складали своєрідний стрижень негативної тенденції розриву між народною педагогікою і педагогічною наукою.
Подолання заданих суперечностей в сфері педагогічній стало насущною потребою нового часу. В зв'язку з цим назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. Таким чином провідними шляхами визначились:
• осягнення багатств педагогічної пансофії – народної педагогіки як невичерпного й вічного першоджерела етнопедагогіки й педагогічної науки в цілому, основи національного родинно-громадського шкільного виховання дітей та молоді;
• піднесення престижу української мови як наймогутнішого педагогічного феномена;
• пізнання, актуалізація з всебічним осмисленням і раціональним застосуванням усіх найкращих пластів української педагогіки та її провідних творців, репресованих, заборонених чи навмисно замовчаних більшовицьким режимом.
Відроджуючи українську національну систему виховання, в тому числі національну систему освіти, національні педагогічні кадри, ми одночасно відроджуємо і українську національну педагогіку.
Українська педагогіка адекватна культурно-історичним традиціям народу, його духовності, самобутньому шляху розвитку. Як глибоко національне явище, вона одночасно є і глибоко загальнолюдським явищем.
Розвиваючись національними шляхами, українська педагогіка постійно збагачується кращими досягненнями педагогічної думки світової співдружності рівноправних народів. Застосовуючи в національній системі виховання все багатство культурно-історичної спадщини рідного народу, українська педагогіка має всі можливості повною мірою враховувати природні задатки дітей, виховуючи їх палкими патріотами, громадянами суверенної України, палкими поборниками дружби між вільними народами.
2.2Рідне слово, рідна мова в національній і загальнолюдській свідомості
Рідне слово – серце народу. Рідна мова – животворний кровообіг нації, її пульс, вияв життя роду, покоління, родини. Живе материнська мова – живий і її народ. А без народів немислиме й людство. Чи ж не в цьому національне, водночас – вселюдське, значення рідного слова?
Здається, цю істину споконвіку визнавали й віщували не тільки древні мудреці й Божі пророки, а й просто чесні вчені – «роботящі уми», світлі мислителі, провідники мистецтва слова свого народу й родини планетян. Зайвим було б і нагадувати це, та покищо доводиться…
Ще в першій народній Книзі Мудрості людської – Біблії, яку Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький перекладали українською мовою, а Тарас Шевченко ввів у традицію поетичних епіграфів, – знаходимо джерела святої цієї істини. Так, скажімо, в мудрих притчах /в останньому українському виданні Біблії – приповістях/ Соломонових слово – «язик» – проголошується як «д е р е в о життя», якщо воно без «заламання на дусі», а тим паче «язик» мудрих-то добре знання /Книги Святого Заповіту. Пр.15:2, 4/. А в посланіях з книги Нового Заповіту премудрого Іоана першоосновою життя людського утверджуєтьсясаме слово з народженням: «Спочатку було Слово… Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його… Воно в світі було, і світ через Нього повстав… Слово сталося Тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його – славу як Однородженого від Отця» /їв. 1:1, 10, 14/. За цим Посланням, «мова» слова «Людського сина, що сходить туди, де перше Він був», тобто на землю, де народився, жив, зцілював і страждав. – «То дух, що оживляє… то дух і життя… слова життя вічного» /їв.6:60, 62, 63, 68/.