25,5 опитаних дотримуються українських народних звичаїв, обрядів, традицій і люблять українську класичну, народну та естрадну музику, художнє слово.
40,1% вважають українську мову й культуру світовим явищем, продуктом духовної творчості українського народу.
53,4% опитаних свої плани на майбутнє пов'язують з працею в сфері освіти.
Таким чином, можна стверджувати, що в значної частини молоді уже сформовані характерні риси української національної свідомості.
Проте, як показують результати опитування, серед першокурсників є й такі, що негативно ставляться до розбудови Української держави (20,2%), а байдужих до долі України виявилося 10%.
На жаль, 30,3% опитаних, а їх 85% за походженням українці, не усвідомлюють себе часткою нації, нехтують національним почуттям, скептично ставляться до ментальності українського народу. Принаймні українцям такі риси ментальності, як національна гордість, жертовна любов до Бога й України, волелюбність, відданість і вірність, справедливість – на їхню думку, є архаїчними й не наслідуються. Вони вважають, що сучасний українець є споживачем і носієм «інтернаціональної» культури, духовна культура українського народу є віджилою, консервативною.
Українців, які сповідують національну ідею – 20%, тих, хто брав участь в анкетуванні, вважають людьми примітивними за інтересами, потребами, світоглядом. Вони схвалюють вчинки своїх земляків, яким байдуже, де жити й працювати: в Україні чи за кордоном, аби мати бізнес.
Ця група опитаних аж ніяк не пов'язує свою долю з долею народу, у них відсутнє прагнення до готовності працювати на благо українського суспільства.
На запитання «Чи властива вам така риса національної свідомості, як вірність Україні?» – 45% відповіли позитивно. У своїх товаришах жоден з учасників опитування не назвав такі визначальні риси національної свідомості, як патріотизм, почуття національної гідності. Або вони відсутні, або не є авторитетом для опитуваних.
Про низький рівень сформованості національної свідомості свідчить і те, що 14% студентів хотіли б переїхати до інших країн, змінити своє громадянство. Серед них називаються ті, де порівняльне високий рівень життя: США, Германія, Франція, Ізраїль, Швеція та інші розвинуті держави.
Сенсом свого життя вважають особистий добробут, спокій, відсутність проблем – 55,7%. Життя заради грошей, прибутків 10%.
Значна кількість учнів засвідчила низький рівень мовної культури: 60% досконало володіють українською мовою, але соромляться спілкуватися нею у громадських місцях. 20% говорять українською мовою вимушено. Спілкуються рідною мовою в побуті, родині, сім'ї лише ЗО%.
На запитання «Якщо ви постійно не користуєтесь українською мовою, то що заважає вам це зробити?» учні відповіли:
• недостатній власний рівень володіння – ЗО%;
• не хочу виділятися серед оточення – 60%;
• дотримуюсь сімейних традицій – 27%;
• вважаю виправданою двомовність – 10%;
• не хочу ламати стереотипів ділового та неофіційного спілкування зі знайомими мені людьми – 65%;
• не хочу, щоб мене вважали «селюком» – 45%;
• остерігаюсь, щоб не назвали «націоналістом» – 30%;
• вважаю мовні проблеми другорядними в порівнянні з матеріальними, економічними – 43%;
• вивчення мови вимагає додаткових зусиль, а я зайнята людина – 20%;
• загальна соціально-політична ситуація в регіоні не сприяє цьому –35%;
• місцева влада, державні установи регіону не сприяють цьому – 27%;
• інше – 5%.
Таке ставлення молоді до української мови є свідченням відсутності в них власних поглядів і переконань, чіткої громадянської позиції, відчуженості від процесів відродження національної культури та українського державотворення.
47% опитаних виявили недосконалу обізнаність з освітньою і культурно-історичною спадщиною України, а 10% обсягом своїх знань з цього зовсім не задоволені.
Аналіз результатів опитування показав низький рівень культури першокурсників у ставленні до суспільства і людей. Майже половині респондентів (57%) властива недорозвиненість почуття обов'язку перед громадськістю й близькими людьми, відсутність критичного ставлення до власного досвіду та поведінки товаришів, їм же притаманні егоїстичні почуття, а 10% з них схильні до згубних звичок.
Застосовуючи розроблені критерії оцінки рівня сформованості національної свідомості особистості, ми встановили наявність якостей української духовності у сучасної молоді. Рівень національної свідомості ми визначили по самоусвідомленню особистості своєї причетності до етносу, нації, народу, його культури, України та спонукання до національного самовиховання.
У ході дослідження ми прийшли до висновку, що формування національної свідомості молодого покоління може бути успішним лишетоді, коли воно стане справою не окремих ентузіастів, а цілих педагогічних колективів, усіх освітян України.
Висновки
Факти історії, зокрема тієї, що творяться сьогодні, переконливо засвідчують, що процеси становлення держави проходять тим інтенсивніше і динамічніше, чим вищою є національна свідомість народу, чим глибше усвідомлення ідей національного відродження.
На підставі опрацювання науково-педагогічної і методичної літератури, вивчення досвіду шкіл міста Херсона, роботи зі студентами факультету української філології, можна стверджувати, що до основних складових системи виховання національної свідомості засобами народної педагогіки, відносяться: зміст освіти, належне організаційно-педагогічне і методичне забезпечення організації навчально-виховного процесу в закладах освіти, спільна цілеспрямована робота школи, сім'ї і громадськості.
Чільне місце в цій роботі належить вчителю-словеснику, тому що він є носієм української культури, літератури., рідної мови, що становлять основу національної системи навчання і виховання.
За результатами нашого дослідження можна стверджувати, що:
• В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих – реакційних, шовіністичних політичних сил.
• Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від
покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.
• Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій.
• В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа.
• Після лютневої та жовтневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України.
• Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата», «безнаціонального комунізму» та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.
• Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.
• Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.
• У 60-х роках XXст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій.
• Багатющою і справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід,ї рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.
• Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.
• Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.
• Народна педагогіка – першооснова національної системи виховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка, національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають в себе живлющу снагу етнопедагогіки.