Педагогічна деонтологія (з грецької – потрібне, необхідне) – народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів – перед учнями, вихователів – перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.
Ідеї, положення народної педагогічної деонтології сприймаються дітьми як заповіти предків, закони життя, без яких воно втрачає свій смисл, гуманну сутність. Це такі, наприклад, ідеї, настанови: любов до батьків, родичів, інших людей; пошана до родоводу, рідної мови, культури і історії; повага до праці, хліба, рідної землі; піклування про молодших і старших людей, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; вірністьнародним традиціям, звичаям і обрядам, заповітам дідів і прадідів; вшанування пам'яті померлих і загиблих тощо.
Завдяки народній деонтології діти з раннього віку відчувають і усвідомлюють належність до рідного народу, причетність до його долі, живуть його інтересами: «Будь вірний роду-народу», «Не допусти зради громади», «За рідний край мужньо вмирай» та ін.
У нашого народу існує мудра віра в природні задатки кожної дитини. Будь-яка дитина має «золоте зерно душі», яке попадаючи на родючий грунт національного виховання, дає світолюбні пагінці добра, правди, гідності та ін. За народними поглядами, кожний учень може бути в чомусь першим (ватажком, лідером): один – у навчанні, другий – у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній праці), третій – у мистецтві, четвертий – у народознавчій роботі, п'ятий – у спорті тощо. Такий народний підхід забезпечує радість у навчанні, пробуджує енергію життя, формує гідність, надихає на подолання труднощів, дає можливість відчувати себе рівним серед рівних і водночас першим серед інших в певній галузі життєдіяльності.
У народній педагогіці знання про дітей подаються своєрідно, без спеціальної наукової термінології, самобутньо і образно. Дитинознавчі відомості викладаються емоційно, з любов'ю до дітей, чітко і логічно, дуже часто в конкретній художньо-образній, крилатій формі, з романтичною піднесеністю, невичерпною фантазією, багатою на зміст символікою, кмітливо і дотепно. Наприклад: «Малі дітоньки – що ясні зіроньки: і світять, і радують у темну ніченьку» тощо.
Найпоширенішими формами організації народного навчання і виховання дітей є індивідуальна, групова (колективна) і масова. В народі поширені такі поняття, як «громада», «братство», «побратимство», «товариство», які свідчать, що наші батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність і авторитет колективних форм організації діяльності, в тому числі навчання і виховання. У тісній єдності з формамиорганізації застосовуються методи виховного впливу на дітей. Найпоширенішою групою народних методів виховання є група, що покликана формувати поведінку дитини, її практичний досвід. До цієї групи методів належить спосіб життя, його уклад, історично обумовлені види діяльності, праця, народні ігри, громадська думка, приклад, привчання, вправляння, змагання тощо.
Народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, морального оздоровлення дітей – сонцю і воді, вітру і росі, свіжому повітрю, краєвидам природи, цілющим травам і квітам та ін. Діти відчувають і усвідомлюють, що людина – це невід'ємна частинка природи, без якої просто не буде життя на Землі. Виховані засобами народної педагогіки діти бережуть природу – свій «зелений дім».
За народною виховною системою, формування особистості здійснюється в праці і для праці – життєво необхідної, вільної, естетично пережитої і глибоко осмисленої. Адже саме така праця, трудова діяльність, за народною філософією, є першоосновою буття людини, нації. У трудовій діяльності найефективніше відбувається фізичний, розумовий, моральний, естетичний розвиток дитини. Важлива специфічна ознака народної педагогіки полягає в тому, що всі види виховання, які виділяє сучасна наука, реалізуються в єдиному процесі формування особистості. Всі засоби народної педагогіки (різьблене «сонечко» на колисці, яскрава кольорова і хитромудра саморобна забавка, колискові пісні, ласкаве слово батьків і родичів, різноманітні розвиваючі рухи, перші трудові операції, дотепні загадки, ігри і задачі на кмітливість, моральні настанови та ін.) цілеспрявано включають дітей у всі види діяльності, які забезпечують їхній всебічний розвиток. Виховна мудрість етнопедагогіки передбачає активне включення дітей у всі історично вироблені рідним народом види діяльності, які комплексно, всебічно і гармонійно впливають на дітей, формуючи в кожній дитині багатогранну і цілісну національну духовність.
Народна педагогіка включає також педагогіку народного календаря,яка передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх досезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, спрямована наформування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженоюукраїнською національною свідомістю, твердою волею і характером.
Народна педагогіка – першооснова національної системивиховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка,національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають всебе живлющу снагу етнопедагогіки.
1.3 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування
Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллям мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця – господаря своєї долі, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.
Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючихпоколінь всі компоненти духовності, яке передається дітям від батьків, дідів і прадідів і яке поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.
У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовності рідного народу:
1. Національна психологія.Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса, мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.
Психологія українця – це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини – України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершини людської цивілізації.
За останні десятиріччя українська національна психологія за відомих причин не досліджувалася. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості – знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.
2. Національний характер і темперамент.Вони формувались протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднуватися з минулим досвідом,народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство – лише деякі типові якості відомого в цивільному світі українського національного характеру.
У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпимість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.
Вчителі, вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати, так і послаблювати та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості – сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримувати, зберігати і розвивати.