Система ІОР передбачає також страхування на випадок передчасної смерті та інвалідності. Цей вид страхування передбачає додаткові внески працівника в розмірі близько 3 % заробітку. Обов’язковий рівень ощадних відрахувань, що становить 10 %, було визначено виходячи із середньорічного доходу на заощадження протягом трудової діяльності, що дорівнює 4 %; отож пересічний працівник може мати на своєму ІОР достатньо грошей, щоб профінансувати пенсію в розмірі 70 % його останнього заробітку. Згідно із законом вік виходу на пенсію становить 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. Цей вік дістався у спадщину від солідарної системи і при здійсненні реформи не обговорювався, бо не є структурною характеристикою нової системи. Термін “вихід на пенсію” у системі ІОР означає дещо інше, ніж у традиційній. По-перше, працівники можуть працювати й після виходу на пенсію. Якщо вони працюють, розмір їхньої пенсії залежить лише від накопиченого капіталу, і вони не повинні сплачувати більші внески. По-друге, якщо у них на рахунку достатньо заощаджень для забезпечення достойної пенсії (50 % середньої заробітної плати за попередні 10 років, якщо вона перевищує мінімальну пенсію), вони можуть вийти на пенсію в будь-який час — навіть до досягнення пенсійного віку.
Через 17 років пенсії в новій приватній системі виявилися на 50100 % вищими (залежно від виду пенсії — за віком, по інвалідності чи у зв’язку з втратою годувальника), ніж були в солідарній системі. Фінансові ресурси, якими управляють приватні пенсійні фонди, у 1995 р. становили майже 25 млрд дол., або близько 40 % ВНП. З початку реформи національні заощадження збільшилися до 27 % ВНП, а рівень безробіття зменшився до 5 %.
Однак найважливіше, що пенсії перестали бути проблемою уряду разом з деполітизацією величезного сектора економіки і наданням людині права самостійно керувати власним життям.
Ефективність реформи в Чилі привернула увагу багатьох країн світу не лише як приклад альтернативи солідарній пенсійній системі, а й як засіб стимулювання населення до заощаджень, що є основним джерелом інвестицій. Адже у країнах Заходу, де люди почуваються захищеними завдяки розвиненим системам соціального страхування, а приватні накопичувальні пенсійні схеми є одним з видів послуг, які надають страхові компанії, цілком добровільні й слугують лише додатком до основної пенсії. Проте на відміну від Чилі перейти до обов’язкової накопичувальної системи в цих країнах набагато складніше через значне постаріння населення. У західних країнах працюючому населенню довелося б перебувати під подвійним навантаженням: відкладати гроші на власне пенсійне забезпечення і на утримання численних сучасників-пенсіонерів. Отже, вартість такого переходу залежать від поточної та перспективної кількості пенсіонерів у старій системі й розміру зобов’язань перед ними, або так званого прихованого державного боргу.
4.3.13. Нова трирівнева пенсійна система
З урахуванням цих обставин спеціалісти рекомендують здійснювати пенсійну реформу, створивши трирівневу систему пенсійного забезпечення. Перший рівень — традиційна солідарна або єдина, уніфікована щодо розміру незалежно від попередніх заробітків пенсія, другий — обов’язкова накопичувальна система за чилійською технологією (державна або приватна), третій — звичайні приватні добровільні накопичувальні пенсійні схеми.
4.3.14. Варіанти пенсійної реформи
Різні країни світу обирають різні шляхи й типи реформ. Німеччина і Франція мають дуже розвинені солідарні пенсійні системи й дещо старше за віком населення, що потребуватиме значних коштів для переходу до накопичувальної системи. Водночас їм вдалося зберегти належну платіжну дисципліну щодо збирання внесків. Ось головні причини, які змусили їх зберегти стару солідарну систему, доповнену професійним і добровільним пенсійним страхуванням. У Німеччині також вдалися до поступового підвищення пенсійного віку, а у Франції — до необхідного для отримання пенсії страхового стажу.
На відміну від Німеччини і Франції у Великобританії, Австралії та Швейцарії солідарна складова пенсійної систем слаборозвинена і становить невелику частку порівняно з професійними та добровільними схемами. Тому в цих країнах схиляються на користь запровадження трирівневої системи.
Швеція розробила й запровадила дещо інший перший рівень загальної пенсійної системи, який було названо “умовні накопичувальні рахунки”. Запровадити реальні індивідуальні ощадні рахунки з реальним капіталом у Швеції було б неможливо з огляду на суттєве постаріння населення, а отже, значний прихований державний борг і великі кошти переходу. По суті, шведська система залишається солідарною, тому що виплата пенсій пенсіонерам і надалі фінансуватиметься з внесків працюючих. Проте розмір пенсії в майбутньому залежатиме не від заробітків, а від суми внесків на умовному рахунку. Умовний зв’язок між накопичувальними внесками та пенсією створить більше стимулів для тривалого трудового життя та відрахування належних внесків. Це примусить працівників зрозуміти, чому в разі раннього виходу на пенсію розмір їхнього пенсійного доходу буде нижчий. Перевагою умовних накопичувальних рахунків, як і реальних, є гнучкий вік виходу на пенсію та його незалежність від політичних спекуляцій.
У Латвії, Угорщині та Польщі почали створювати умовні накопичувальні рахунки як перший рівень пенсійної системи. Другий і третій рівні — це обов’язкові та добровільні реальні накопичувальні рахунки.
Деякі країни поки що лише розглядають можливі варіанти реформ. Мабуть, радикальні пенсійні реформи для більшості країн — справа майбутнього. Недостатній поступ у справі реформ пояснюється низкою причин. Передусім багатьом політикам, мало того, пересічним громадянам, важко зрозуміти, що реформи торкнуться не теперішніх поколінь, молодих людей, які поки що не здатні оцінити всі вигоди реформи. Щоб усвідомити необхідність реформи, треба мислити масштабами не одного, а двох-трьох поколінь. Проте наведені приклади демонструють, що в деяких країнах справу успішно розпочато. Хоча проблеми пенсійного забезпечення здебільшого мало чим різняться, кожна країна обирає власний шлях реформ, який найбільше відповідає соціально-демографічній, економічній та політичній ситуації, що склалася у країні.
Україна, як і інші країни перехідної економіки, відчуває набагато більші порівняно з країнами Заходу труднощі у реформуванні системи соціального захисту взагалі й пенсійного забезпечення зокрема. Якщо у країн Заходу попереду поступове внесення змін в окремі складові пенсійної системи, посилений розвиток одних форм пенсійного забезпечення і скорочення інших, то країнам з перехідною економікою потрібні докорінні зміни. При цьому бажано обійтися без зламу структур, що склалися, а перетворити їх шляхом еволюційних змін і водночас створювати нові.
4.3.15. Пенсії по інвалідності
Пенсії по інвалідності виплачуються в разі стійкої втрати працездатності після закінчення терміну виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, коли стан хворого потребує призначення тривалих виплат, або в разі закінчення встановленого законом початкового оплачуваного терміну непрацездатності, або в тому разі, коли лікарі визначають стан здоров’я як невиліковний і встановлюють ступінь стійкої втрати працездатності. Отже, пенсії по інвалідності поширюються на осіб, які втратили заробіток внаслідок хронічного захворювання або каліцтва.
При визначенні розміру пенсії враховуються ступінь втрати працездатності, розмір попереднього заробітку і тривалість трудового стажу.
У деяких країнах застосовують формалізовані способи оцінювання втрати працездатності, використовуючи таблиці, де у зведеному вигляді наведено елементи і характеристика втрати або ушкодження здоров’я, зокрема характеристики фізичних недоліків особи. Ці таблиці відображають ступінь втрати працездатності за кожним можливим елементом. Завдання лікаря-експерта — порівняти стан постраждалого з відповідними характеристиками за таблицею.
Виплати по медичному страхуванню мають подвійний характер. По-перше, підлягає відновленню дохід, втрачений внаслідок тимчасової непрацездатності; по-друге, надаються кошти на оплату послуг для лікування хвороби. В одних країнах право на допомогу виникає одразу після того, як застрахований стає членом страхового фонду. В інших країнах для цього потрібен певний стаж, як страховий, так і трудовий, що здебільшого різняться тривалістю.
У межах медичного страхування в деяких країнах сплачується також допомога по вагітності й пологах. У цьому разі розмір допомоги такий самий, як і по хворобі, або й вищий. Період виплати допомоги в різних країнах різний: від 5 до 9 місяців.
У більшості країн застраховані крім регулярних страхових внесків із своїх коштів оплачують певну частку вартості медичних послуг (лікування зубів, ліки, виписування рецепта, перша консультація у спеціаліста, протезування, окремі види лікування, обстеження, аналізи). Тарифи на медичні послуги встановлюються згідно з угодами між асоціаціями медичних працівників і лікарняними касами. Відповідальність за внески до фондів медичного страхування розподіляється між роботодавцями і працівниками в однаковій пропорції або (що поширеніше) частка роботодавців перевищує частку працівників. Особи ненайманої праці відраховують на медичне страхування за вищим тарифом, ніж наймані працівники. Водночас для осіб ненайманої праці з низькими доходами передбачено державні субсидії. Через неповне покриття оплати медичних послуг фондами обов’язкового страхування в деяких країнах дістали поширення системи добровільного медичного страхування і товариства взаємодопомоги.