Отже, сімейна політика у ФРН сформувалася під впливом сильних антиколективістських почуттів. Вона зберігає традиційний поділ ролей у сім’ї, економічну залежність жінки від чоловіка, невтручання у справи родини з боку держави, що, однак, не заважає її про- наталістській спрямованості. Протягом останніх двох десятиріч жіночий рух намагався підірвати деякі елементи цієї ідеології, особливо щодо абортів, але боротьба за перетворення патріархального суспільства триває.
У ФРН немає загальнодержавної системи охорони здоров’я. По суті, організаційно і фінансово вона базується на принципах, закладених Бісмарком у 80-ті роки XX ст. і модернізованих на засадах соціально орієнтованої ринкової економіки. Отже, фонди медичного страхування, лікарі та методи лікування певною мірою не залежать від держави. Нині понад 90 % населення охоплено медичним страхуванням, з фондів якого фінансуються допомога по тимчасовій непрацездатності та оплата медичних послуг. Фонди медичного страхування формуються за однакової участі роботодавців і працівників. Порівняно невелику частину видатків покладено на державу (близько 14 %). Не охоплюються державним медичним страхуванням переважно високооплачувані працівники, заробітна плата яких перевищує встановлену законом межу обов’язкового страхування і які в такий спосіб уникають великих відрахувань до фондів державного медичного страхування. Для пацієнтів медичне обслуговування безплатне, а лікарі та лікарні отримують кошти із страхових фондів. Частка загальних видатків на охорону здоров’я (з державних і приватних фондів медичного страхування) у ВВП зросла з 4,7 % у 1960 р. до 8,1 % у 1984 р. і була вищою, ніж у середньому по країнах ОЕСР. Частка фондів державного медичного страхування у фінансуванні охорони здоров’я в 1984 р. становила 78,2 %, решта — це видатки з приватних страхових фондів, за виписування рецептів та деякі інші послуги, які повинні оплачувати застраховані, і пожертвування церкви й інших благодійних організацій.
Фінансова криза 70-х років змусила уряд шукати шляхи зменшення державних видатків на охорону здоров’я. У 1972 р. фонди медичного страхування законодавчо зобов’язувалися покривати кошти капіталовкладень у нові лікарні. Це призвело до значного підвищення страхового тарифу в 1987 р. (з 4,1 до 6,3 %). Підвищення видатків на охорону здоров’я пов’язане також з типовими для страхової медицини недоліками. Оскільки плата за пацієнта в лікарні береться не згідно з процедурами лікування, а поденно, лікарні намагаються якнайдовше тримати пацієнта в ліжку: середнє перебування в лікарні у ФРН найдовше серед західноєвропейських країн; адміністративний апарат фондів медичного страхування налічує 70 тис. чол.;
лікування в лікарні здійснюється навіть тоді, коли пацієнт міг би лікуватися амбулаторно; ліки в аптеках надзвичайно дорогі — приблизно на 70 % дорожче, ніж у середньому у країнах Європейського Союзу, і лікарі рідко призначають дешевші аналоги.
Намагаючись подолати тенденцію до невпинного зростання коштів на охорону здоров’я, якому не могло запобігти вкрай забюрократизоване керівництво державними страховими фондами, у 80-ті роки було законодавчо запроваджено перелік послуг, що мали оплачуватися безпосередньо пацієнтами, а не із страхових фондів. Ось чому такі сплати зросли більш як удвічі протягом 1977-1984 рр. Водночас було встановлено перелік ліків і недорогих пристроїв (таких як контактні лінзи, слухові апарати, інвалідні візки), які пацієнт міг би отримати безплатно.
Проте варто зазначити, що ці нововведення сприяли поглибленню соціальної диференціації. Адже в Німеччині існує понад 1100 страхових фондів, кожен з яких на свій розсуд може визначати рівень внесків і виплат (держава встановлює лише професійні або соціальні групи, на які поширюється обов’язкове страхування, структуру управління фондами та мінімальний відсоток внесків). Фонди організовані як за географічним, так і за професійним принципом, а тому можуть значно відрізнятися за складом своїх членів. Менш заможні обиратимуть дешевші фонди, які відповідно пропонують нижчу якість чи менший набір послуг; заможніші, які здатні платити вищі внески, користуватимуться послугами вищеоплачуваних, тобто теоретично кваліфікованіших лікарів тощо. У 70-ті роки ці розбіжності, особливо між регіональними фондами, які охоплювали близько половини населення, зменшилися під тиском державного регулювання, але внаслідок послаблення державного контролю та приватизації можуть відновитися.
Іншим недоліком німецької системи, що негативно позначається на стані здоров’я населення, є слабка профілактичної спрямованість. Не здійснюються епідеміологічні дослідження захворюваності та смертності за соціальним статусом. Пріоритет віддається лікуванню захворювань, що виникли, а відповідальність за профілактику цілком покладено на пацієнта. Комунальну та професійну гігієну відсунуто на другий план. Ось чому система охорони здоров’я ФРН відтворює соціальну нерівність, а такий показник, як дитяча смертність, ледве дорівнює середньому по країнах ОЕСР, хоча ВВП у Німеччині перевищує середній рівень.
6.4. ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ У США
На відміну від європейських країн США мають репутацію відсталої щодо створення загального добробуту країни, дехто навіть ставить під сумнів приналежність США до світу добробуту. Звичайно, у цих стереотипах є частка правди. Соціальні програми тут часто мають прогалини в охопленні населення, а в соціальній політиці перевага віддається особистим зусиллям кожної особи щодо забезпечення свого добробуту. Проте не можна ставити під сумнів існування у США держави загального добробуту, яка характеризується великими державними видатками та адміністративно-законодавчим забезпеченням соціального захисту. Звичайно, тип держави добробуту США в багатьох рисах унікальний і контрастує із західноєвропейськими державами. До 80-х років прибічники західноєвропейської колективістської держави по обидва боки Атлантики розглядали США як країну, що намагається наздогнати Західну Європу. Насправді ж починаючи з середини 30-х років США розвивали власний тип соціального захисту, не менш значущий, ніж у західних державах. Нині елементи моделі США ефективно застосовуються на європейському грунті.
Сучасна держава добробуту у США розвинулася двома великими стрибками. Першим був переворот у політиці, зумовлений глибокою економічною кризою й заворушеннями серед багатьох її жертв — фермерів, підприємців, безробітних, а особливо старих. У ті часи за державної підтримки розвинулися соціальне страхування та соціальна допомога, підтримка підприємництва, фермерів і домовласників. Найбільше від цього виграли середній клас, фермери та організовані, переважно білі, представники міського робітничого класу. Нововведення 60-х років значно розширили сферу дії соціальних програм. Вони були інспіровані усвідомленням існування бідності та соціальної незахищеності в багатому суспільстві, розвивалися під тиском руху за громадянські права чорного населення, жіночого руху та руху за ширші соціальні гарантії. Протягом 80-х років адміністрації Р. Рейгана вдалося досягти успіху в багатьох програмах подолання бідності й забезпечити добробут більшості, особливо літніх людей. Під час наступного економічного спаду добробут сімей утримувався на більш-менш сталому рівні завдяки зростанню частки жінок у робочій силі.
Найхарактернішою особливістю системи США є надзвичайно широка різноманітність місцевих норм і правил за відсутності загальнодержавного консенсусу, різка відмінність у трактуванні тих, хто через соціальне страхування заслужив право на соціальні виплати, і бідних, на яких розраховані програми адресної допомоги, а також інтегрування приватних благодійних і комерційних інтересів. Ця різноманітність зумовлена особливим характером державного апарату, класовою структурою і капіталом у США. Державний апарат характеризується антифедералізмом, децентралізацією влади і поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову на всіх рівнях управління. Відсутність сильного центрального державного апарату має глибокі корені в історії США, де рух робітничого класу був роз’єднаний через расизм і велику змішаність населення щодо походження й релігії, так що держава не була змушена створювати потужні владні структури, здатні протистояти цьому руху. Ідеї соціал- демократії не мали на чому розвиватися, і при створенні держави добробуту ідеологічний вакуум був заповнений “лібералізмом” промислових і фінансових корпорацій, які домінували в економіці. Традиції ідеологічного панування капіталу в США беруть початок у
XIX ст., коли саме капітал брав на себе обов’язок соціального захисту в багатьох аспектах, а саме у фінансуванні охорони здоров’я, освіти та інших інститутів добробуту, а також їх управлінні у соціальному забезпеченні за місцем роботи та доброчинній діяльності. На початку ХХ ст. у країні вже була наявна гегемонія промислових і фінансових корпорацій, які сформували загальні риси американської держави добробуту.
6.4.2. Ідеологія і соціальні витрати
Дуже важко підшукати термін, який би описував соціально-політичний консенсус у США. Консенсус, що існує у країні з 30-х років
XX ст., формувався цілком прагматично з гнучкого поєднання волюнтаризму і лібералізму. Волюнтаризм грунтується на двох принципах. По-перше, індивід і родина майже повністю несуть відповідальність за власний добробут за відповідної підтримки недержавних інститутів, таких як церква, доброчинні організації, роботодавці та спілки. По-друге, роль державного втручання має бути такою, щоб заохочувати сім’ю та індивіда до самодостатності й менше покладатися на державну підтримку. Отже, люди, які користуються з державної допомоги бідним, наражаються на зневагу з боку суспільства. Однак упродовж історії США волюнтаризм пом’якшувався і приглушувався лібералізмом. Останній будується на необхідності задоволення соціальних потреб, що виникають як інтереси різнорідних груп суспільства — бідних і пригноблених, середнього класу, робітничого руху, жіночого руху, ділових людей та ін. Лібералізм означає прагматичний соціальний колективізм без лівого ухилу, який асоціюється з демократією.