6.4.5. Расова нерівність і держава добробуту
Питання расової нерівності й расизму відігравали таку саму помітну роль в політиці сучасної держави добробуту США, як і класова нерівність і класове гноблення у країнах Західної Європи. До 60-х років для чорних американців держави добробуту ніби й не існувало. Незважаючи на величезну кількість тих з них, хто перебував за межею бідності, лише небагатьом вдалося отримати соціальну допомогу. Це пояснюється расистською ідеологією, якою керувалися чиновники від Верховного суду до найменшого місцевого адміністратора. У південних штатах, де в 1940 р. проживало 80 % чорного населення, система апартеїду була закріплена місцевим законодавством. Воно дістало підтвердження в рішенні Верховного суду 1896 р., яке проголошувало, що Конституція дозволяє “окремий, але рівноцінний” захист законом чорних і білих людей, зумовлюючи тим самим сегрегацію в освіті, громадському транспорті, місцях відпочинку та соціальному захисті. Якщо останній і був доступний чорношкірому населенню, то якість його була незрівнянно нижчою. З огляду на це, а також під впливом механізації сільського господарства чорні американці мігрували на північ, перетворюючись з південних селян і хатньої прислуги на чорний робітничий клас. У 1975 р. у південних штатах проживало лише 52 % чорних американців.
Після десятиріч боротьби за права негрів Верховний суд США у 1954 р. скасував постанову про “окремий, але рівноцінний” захист. Це рішення було застосовано насамперед до сфери освіти, де дирекціям шкіл, які продовжували сегрегацію, відмінялася фінансова підтримка з боку федерального уряду. Подальша боротьба негрів за громадянські права, по суті, була боротьбою за доступ до благ держави добробуту, таких як гарантування зайнятості, житла й медичної допомоги — те, що має робітничий клас в інших розвинених країнах. Результатом цієї боротьби стало прийняття у 1964 р. Закону про громадянські права і в 1965 р. — Закону про виборчі права, які ставили поза законом усі форми дискримінації та сегрегації, надавали чорним американцям рівні права в усіх сферах громадського життя. Подальший розвиток реалізувався у збільшенні представництва чорних людей у політиці (особливо на місцевих рівнях влади), бізнесі, професійній та управлінській еліті.
Завдяки прийнятим заходам вдалося дещо зменшити розрив у добробуті білих і чорних американців у 60-70-ті роки. Проте переселення білого населення до приміської зони, коли чорні лишалися жити в межах міст, посилили сегрегацію за місцем проживання, що часом зумовлювало також сегрегацію у школах. Далі, через прийняті Президентом Р. Рейганом заходи щодо обмеження соціальних виплат у 80-ті роки знову посилилася расова нерівність щодо доходів, зводячи нанівець здобутки 60-х. Так, найбільший середній медіанний дохід чорних сімей щодо доходу білих сімей був досягнутий у 1975 р. і становив 62 %. У 1988 р. це співвідношення становило вже 55 %, тобто стільки ж, як у 1953 і 1967 р. Розрив у рівнях дитячої смертності, що швидко зменшувався між 1960 і 1975 р., знову почав збільшуватися у 80-ті роки. Щоправда, дехто з дослідників оптимістично стверджує, що у структурі зайнятості чорного населення відбуваються позитивні зміни. Проте частка чорного середнього класу оцінюється заледве 10 % загальної чисельності чорного населення, і ці 10 % не почуваються безпечно, тому що їхній добробут залежить від ринкових сил, які забезпечують взаємодію білих виробників і чорних споживачів.
Ідеологія. Сполучені Штати Америки — єдина капіталістична країна, яка не забезпечує допомоги на дітей на національному рівні й відпустки по вагітності та пологах. Цілком очевидно, що єдиної державної сімейної політики, що має забезпечувати добробут матері й дитини чи заохочувати людей мати (або не мати) дітей, у США не існує. Ідея такої політики цілком суперечить волюнтаризму та лібералізму, що визначили соціальну політику країни. В американській традиції навіть більше, ніж у західноєвропейській сім’я є “притулком у цьому жорстокому світі”, “бастіоном індивідуалізму”. Волюнтаризм і лібералізм роблять наголос на відповідальності сім’ї за своїх членів. Коли Р. Ніксон замість “велферу” запропонував план соціальної допомоги сім’ї, що передбачав гарантований мінімум доходів для всіх сімей, Конгрес відкинув цей план, бо він підривав відповідальність, самодостатність сім’ї й стимули до праці. Іншою причиною відсутності єдиної сімейної політики є питання політики щодо народжуваності. В Європі сімейна політика часто була зумов- лена намаганням припинити зниження народжуваності пронаталіст- ськими заходами. Федеральні пронаталістські заходи ніколи не стояли на порядку денному у США, частково через невпинне зростання населення, а частково — через поширеність расово-євгенічних і нео- мальтузіанських поглядів.
Водночас радянські успіхи в освоєнні космосу викликали в суспільстві занепокоєння щодо недостатнього інвестування в дітей як у людський капітал. Результатом цього було створення на місцевому рівні мережі соціальних служб, осередків планування сім’ї, агенцій з питань надання допомоги по догляду за дітьми за відносно слабкої федеральної координації та фінансової підтримки. Отже, сімейна політика у США має немов би дві грані — поміркована матеріальна підтримка бідних та ідеологія приватності, самодостатності й поваги до материнства в “нормальній”, тобто патріархальній, сім’ї. Проте ці настанови ніколи не були абсолютними й часто порушувалися в суспільній практиці. Основним “порушником спокою” слід вважати жіночий рух, який завжди об’єднував жінок в основному навколо вимог щодо рівності перед законом. Тепер до них приєдналися гасла на захист абортів, вимоги щодо створення жіночих консультацій, притулків для жінок, з яких знущаються в сім’ї, дитячих закладів, надання відпусток по вагітності й пологах тощо.
Об’єктивні економічні процеси, що втягували жінок у суспільне виробництво, також сприяли зміні сімейних ролей. Нині лише 14 % американських сімей поділяють погляди щодо традиційної ролі чо- ловіка-годувальника (за винятком одиноких матерів). Жінки тепер набагато більше покладаються на державу чи на власну працю. Один з наслідків цього — збільшення кількості розлучень. Такий стан речей, однак, не задовольняв багатьох суворих моралістів, передусім церкву, яка вбачала у створеній системі соціального захисту сім’ї загрозу традиційним моральним цінностям. Отже, за часів Президента Р. Рейгана обмеження в різних видах допомоги сім’ї відбулися згідно з патріархальними поглядами.
Проблема абортів завжди гаряче обговорювалася у США з двох позицій — захист прав жінок і захист прав ненародженої дитини. До прийняття ліберального закону 1973 р. доступність аборту залежала від рішення приватного лікаря. Тому якщо забезпечені жінки середнього класу могли зробити легальний аборт у лікарні, у нормальних санітарних умовах, сотні тисяч жінок з бідних прошарків змушені були віддавати себе до рук малокваліфікованих нелегалів у небезпечних щодо санітарії та гігієни умовах. Незважаючи на лібералізм закону 1973 р., який дає безумовне право на аборт при терміні вагітності до 12 тижнів, відсутність державного фінансування та дешевого, доступного медичного обслуговування негативно впливає на доступність цієї операції в умовах лікарні для багатьох бідних.
Дошкільне виховання і відпустка по догляду за дитиною. Ортодоксальні погляди американських консерваторів на те, що священна приватність сім’ї й материнства мають бути захищені від втручання держави, виявилися в запереченні необхідності розвитку системи дошкільного виховання у країні. Президент Р. Ніксон свого часу наклав вето на програму розвитку дитячих дошкільних закладів, тому що вона, на його думку, містила загрозу “совєтизації” американської сім’ї. Однак протягом останніх десятиріч на суспільні погляди щодо цієї проблеми впливали принаймні три фактори. По-перше, суспільне дошкільне виховання розглядається як ефективний засіб подолання бідності й поганого ставлення до дитини, не в останню чергу завдяки заохоченню матерів до пошуку роботи. По-друге, було визнано користь суспільного виховання й освіти з погляду підвищення загального рівня культури й освіти населення. По-третє, розширення зайнятості жінок створило величезний попит на дошкільне виховання майже в усіх соціальних верствах. Жіночий рух розглядає дошкільне виховання як ключову умову рівноправності. Усі ці фактори зумовили значне розширення системи суспільного дошкільного виховання, в якому федеральний і місцеві уряди відіграли значну роль. Нині половина штатів вимагає від адміністративних органів освіти створювати дитячі садки для дітей віком 3-5 років (шкільна освіта у США розпочинається з 5 років). Розвиток надомних дитячих садків значною мірою нерегламентований. Мало також відомо про якість умов утримання та фінансування приватних закладів такого типу. Дитячі садки (ясла) поділяються на дві категорії: комерційні, клієнтами яких здебільшого є представники середнього класу, і неприбуткові зі змішаною клієнтурою, які часто отримують фінансову підтримку із суспільних фондів. У 1988 р. у дитячих установах на комерційній основі виховувалося 51 % усіх дітей у дошкільних закладах. Більшість неприбуткових закладів керуються церквою, благодійними організаціями тощо, які співпрацюють з місцевою владою. Останніми роками посилився процес приватизації дошкільних закладів. Держава непрямо підтримує дошкільне виховання у формі податкових пільг до 30 % вартості догляду за дити- ною, найбільшу користь з яких має середній клас як найчисленніший споживач цієї послуги.
Законодавство США не надає батькам відпустки по догляду за дитиною. Вагітна жінка згідно із законом 1978 р. “Про дискримінацію вагітності” просто прирівнюється до “тимчасово непрацездатного працівника”. Проте лише кілька штатів мають обов’язкове страхування на випадок втрати працездатності. Отже, у 80-ті роки 60 % матерів не отримували жодної компенсації по вагітності й пологах, а 40 % зайнятих матерів не були охоплені страхуванням у разі народження дитини. Хоча частина жінок отримує оплачувану відпустку на час вагітності й пологів, проте відпустка по догляду за дитиною перші кілька місяців не гарантується, і роботодавець часто звільняє жінку, яка бере хоча б коротку відпустку. Крім того, оскільки третя частина одиноких матерів і чверть заміжніх не мають медичної страховки, народження дитини є для них дорогим, як і для інших, що все одно не отримують повної компенсації. Звичайно, великі корпорації надають своїм працівницям допомогу, яку можна порівняти з мінімумом, що надається у країнах Західної Європи, однак це стосується менш як чверті зайнятих жінок.