Сполучені Штати Америки є унікальними серед країн ОЕСР щодо частки приватної медицини. У 1984 р. лише 41,4 % видатків на охорону здоров’я було профінансовано державою проти середньої по ОЕСР 78,8 %. Проте в 1960 р. ця частка була ще нижчою - 24,7 %. Хоча порівняно із загальними економічними ресурсами (частка у ВВП) загальні витрати США на охорону здоров’я і темп їх зростання цілком порівнянні з витратами країн ОЕСР.
До середини ХХ ст. система охорони здоров’я США, як і західноєвропейських країн, була поєднанням державних і недержавних лікарень і практикуючих індивідуально лікарів, які фінансувалися з плати пацієнтів за медичні послуги, благодійних пожертв, державних коштів і фондів неприбуткового медичного страхування. З розвитком наукової медицини, що базується на лікарняному обслуговуванні пацієнта, система поступово змінювалася, однак на противагу Західній Європі в цих змінах перед вела приватна медицина як прибуткова, так і неприбуткова. На товар перетворювалися не лише медичні технології, як це відбувається скрізь, а й медичне страхування і медичне обслуговування. На початку існування, у 30-ті роки медичне страхування у США було репрезентоване неприбутковими організаціями, що створювалися лікарнями, які мали на меті захистити себе і своїх пацієнтів від зростання вартості перебування в лікарні. Після війни комерційні страхові компанії швидко розширили свою участь на ринку страхових послуг, пропонуючи роботодавцям програми колективного страхування, що передбачали тарифи, пов’язані з професійною та галузевою приналежністю. Зрештою ринок страхових послуг виявився остаточно поділеним між прибутковими та неприбутковими компаніями. Тепер на ньому з’явилася третя сила. Новою формою забезпечення медичної допомоги виявилась Організація підтримки здоров’я (HMO), яка пропонувала повний набір медичних послуг своїм членам в обмін на щорічні внески. За багатьох членів організації частково або повністю сплачують їхні роботодавці. Розглядувана організація укладає угоди з медичними установами або безпосередньо надає медичні послуги своїм клієнтам. Наприкінці 80-х років прибуткові й неприбуткові організації, які належать до HMO, обслуговували близько 12 % населення.
Комерціалізація лікарень була характерним явищем останніх двох десятиріч. Наприкінці 80-х років близько 80 % ліжок належали комерційним приватним лікарням, які отримували ще й державну фінансову підтримку. Крім того, дедалі зростала кількість неприбуткових лікарень (добровільник і державних), які мали контракти з комерційними лікарнями. Над старою дворівневою системою лікарень, що складалася з приватних і добровільних неприбуткових закладів і державних лікарень, виріс новий рівень, який збирає платних пацієнтів, відсилаючи безплатних до безплатних лікарень. Щоб отримати кошти, добровільні лікарні змушені конкурувати між собою або об’єднуватися в корпорації, а державні лікарні терплять від бюджетних обмежень і нестачі коштів. Натомість суттєво комерціалізовані заклади отримують грошові ін’єкції з державного та місцевих бюджетів.
Слід зазначити, що багато американців або взагалі не охоплені медичним страхуванням, або застраховані в такий спосіб, що страховка не покриває коштів лікування особи чи її сім’ї, однак цьому важко дати кількісну оцінку. За даними 1984 р., 17,4 % населення працездатного віку не були охоплені медичним страхуванням. У 1980 р. 62 % зайнятих були застраховані за місцем роботи, частково сплачуючи внески з власного заробітку. Цей вид медичного страхування покривав кошти лікування в лікарні та на дому, а також виписування рецептів, однак до певної межі. Серед цього контингенту 37,5 % не були захищені від величезних витрат, пов’язаних з лікуванням хронічних захворювань, і у 49,5 % не передбачалося покриття коштів на звичайні стоматологічні послуги. Таким чином, приблизно 40-60 % населення були або недостатньо захищені на випадок хвороби, або не застраховані взагалі. Природно, що рівень захищеності пов’язаний із соціальним статусом. Службовці й висококваліфіковані робітники краще охоплені страхуванням, аніж малооплачувані, не організовані у спілки працівники у сфері обслуговування й торгівлі. Оскільки ринок праці чітко стратифікований за расовою, статевою і класовою ознакою, приватне медичне страхування несе на собі відбиток цієї нерівності.
У 1965 р. було запроваджено нині відомі програми медичного страхування пенсіонерів і бідних — Медікер і Медікейд. Ці програми фінансуються з цілком різних джерел і мають різну соціальну природу. Медікер має в основі страхові внески і є частиною загальної системи соціального страхування. Медікер є загальнодержавною програмою, норми якої поширюються на всіх застрахованих громадян пенсійного віку. Вона надає прийнятний рівень відшкодування вартості лікування, проте має певні обмеження, такі як максимальний час перебування в лікарні (90 днів). Тому за рахунок Медікер реально покривається лише 40 % вартості медичного обслуговування.
Медікейд також є загальнодержавною програмою, однак на відміну від Медікер не має єдиних нормативів забезпечення; вони свої в кожному штаті. Фінансується Медікейд з рівних частин коштів федерального бюджету і бюджетів штатів. Через бюджетні обмеження вартість медичних послуг покривається на дуже низькому рівні, що не заохочує медичний персонал до високої якості послуг. Проте для більшості бідних сімей Медікейд є важливим елементом їхнього добробуту. Це — остання надія для багатьох літніх і хронічно хворих людей, які вичерпали належні їм кошти за програмою Медікер і приватним страхуванням. Сімдесят відсотків коштів Медікейд витрачається на ці категорії населення та сім’ї, які не мають грошей на оплату лікування.
Контрольні питання
1. Що означає термін “держава загального добробуту”?
2. Що було підгрунтям ідеології держави загального добробуту?
3. Які критерії застосовано до класифікації держав загального добробуту?
4. Основні риси моделей держави загального добробуту.
5. Політичні передумови формування соціал-демократичної моделі держави загального добробуту у Швеції.
6. Характерні риси фінансування соціальної сфери у Швеції.
7. Фінансування соціальної сфери у Швеції.
8. Як перерозподіляються доходи у Швеції'?
9. Хто переважає серед прохачів соціальної допомоги у Швеції'?
10. Охарактеризуйте становище жінок і сімейну політику у Швеції.
11. Як побудована система охорони здоров’я у Швеції'?
12. Під впливом яких ідей сформувався соціально-ринковий консенсус у ФРН?
13. Які характерні риси розподілу населення ФРН за рівнем доходу?
14. Особливості призначення соціальної допомоги у ФРН.
15. Становище жінок і сімейна політика у ФРН.
16. Порівняйте системи охорони здоров’я ФРН і Швеції.
17. Як сполучаються лібералізм та волюнтаризм у соціальній політиці США?
18. Як ставляться в американському суспільстві до отримувачів соціальної допомоги?
19. Характерні риси нерівності доходів і бідності у США.
20. Як у США вирішується расова проблема?
21. Расові проблеми і держава добробуту США.
22. Чи існує у США цілеспрямована сімейна політика?
23. Особливості організації охорони здоров’я у США.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1996.
2. Державна програма зайнятості населення на 2001-2002 рр. Затв. Законом України від 7 березня 2002 р. // Уряд. кур’єр. — 2002. — 17 квіт.
3. Загальна декларація прав людини // Право людини: Міжнар. Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — К., 1992. — С. 18-24.
4. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” // Людина і праця. — 2000. — № 7.
5. Закон України “Про інформацію” // Україн. законодавство. Засоби масової інформації. — К., 1999.
6. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” (станом на 12 липня 1999 р.). — К., 1999.
7. Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. — К., 1991.
8. Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991р. — К., 1991.
9. Указ Президента України “Про заходи щодо заохочення народжуваності в Україні” від 3 січня 2002 р. № 5 // Уряд. кур’єр. — 2002. — 18 січ.
10. Указ Президента України “Про основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року” // Уряд. кур’єр. — 1999. — № 155-156.
11. Указ Президента України “Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” // Уряд. кур’єр. — 2000. — № 97.
12. Указ Президента України “Про стратегію подолання бідності” від 15 серпня 2001 р. // Уряд. кур’єр. — 2001. — 18 берез.
13. Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000-2011 роки”. — К., 2002.
14. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році”. — К., 2001.