1.5.7. Принцип єдності централізованих
і децентралізованих засад у реалізації соціальної політики
Реалізація цього принципу означає децентралізацію і “роздержавлення” соціальної політики, перерозподіл повноважень в її здійсненні між центром і регіонами на користь останніх з метою забезпечення ефективного й оптимального функціонування такої політики як основного способу, інструменту регулювання процесів розвитку соціального буття.
Оптимізація змісту, способів і форм реалізації соціальної політики можлива на основі створення нової моделі соціальної політики, її всебічної демократизації, яка б поєднувала цілісність з різноманітністю. Тенденції цілісності й різноманітності мають поєднуватися на основі зміщення акцентів у здійсненні соціальної політики, насамперед у створенні умов для посилення соціальної безпеки людини, гарантування її соціального захисту, на місцеві та регіональні органи влади і управління. Такі органи здатні ефективно реалізовувати більшість завдань соціальної політики, оскільки можуть у цьому процесі враховувати різноманітні конкретні соціально-економічні особливості, культурно-історичні традиції регіону, місцевості. Зазначене робить соціальну політику більш гнучкою, динамічною, адекватнішою потребам суспільної практики, соціального буття. Децентралізація в соціальній політиці не лише не знизить ефективність її реалізації, а й посилить її як цілісну систему, дозволивши кожному суб’єктові, елементу його структури на тому чи іншому вертикальному або горизонтальному рівні зосередитись на розв’язанні своїх завдань.
В основу нової філософії реалізації соціальної політики в її централізованому та децентралізованому вимірі має бути покладено зважений, поступовий, але рішучий перехід такої політики від однови- мірності чи одноманітності до багатовимірності та різноманітності. Соціальна політика відображує суспільне буття, процеси розвитку соціуму, які самі по собі багатогранні, багатовимірні. Отже, і соціальна політика, що здійснюється на наукових принципах, має бути багатовимірною й багаторівневою, з різноманітними напрямками, соціальними заходами, що різняться як змістом, так і формою здійснення (а не зводитись лише до соціального захисту, хоча він і важливий, особливо для України на сучасному етапі). А тому реформування соціальної політики передбачає створення умов для збагачення як соціального буття, особливо в його регіональному вимірі, так і змісту та напрямків здійснення соціальної політики, поєднання у процесі її здійснення централізованих і децентралізованих засад. Будь-яке спрощення соціальної політики, будь-яка її уніфікація, зведення до одновимірності, одноманітності не збагачує, а збіднює соціальну політику, позбавляє її гнучкості, альтернативності розвитку як важливої основи її стабільності. Водночас багатовимірність соціальної політики передбачає формування та здійснення її загальних принципів, єдиної філософії в масштабах країни.
Нова філософія централізації соціальної політики має грунтуватися не на реанімації централізму минулих десятиріч, не на відтворенні структури централізації радянських часів, а на реформуванні змісту та форм такої централізації на засадах діалектичного поєднання державного управління й регіонального самоуправління у здійсненні соціальної політики, оптимального взаємозв’язку регулювання та саморегулювання в розвитку процесів соціального буття. Зазначене передбачає гнучкий, поступовий перехід від управління соціальним розвитком лише по вертикалі до одночасного управління по горизонталі, де обидва види управлінської діяльності органічно поєднувалися б, взаємодоповнювалися, проникаючи один в одного, і, розвиваючись, збагачувалися.
В основу централізованого управління як інструменту здійснення соціальної політики має бути покладена така управлінська діяльність, яка виключатиме одноосібне, одностороннє ухвалення тих чи інших державних рішень у сфері соціального розвитку лише на вершині державної піраміди, механічне збільшення кількості рівнів у структурі управлінської ієрархії. Нова філософія централізованого управління як засобу здійснення соціальної політики має грунтуватися на системі різновидів управлінських рішень у сфері соціального буття, що ухвалюються різноманітними суб’єктами соціальної політики на всіх рівнях управлінської ієрархії, включаючи й нижчі; в її основі має бути повна самостійність таких суб’єктів, що є необхідною умовою процесів диференціації соціальної політики, органічного поєднання централізованих і децентралізованих засад в її здійсненні.
Важливою умовою підвищення ефективності розглядуваного процесу є відмова від наскрізної, всеохоплюючої централізації у здійсненні соціальної політики. Держава як суб’єкт соціальної політики має розробляти лише загальну філософію, основні принципи такої політики, стратегічні напрямки діяльності регіонів з регулювання процесів соціального буття, здійснювати координаційну діяльність у цій сфері, визначаючи в основному пріоритети серед найкардинальніших, глобальних проблем соціального розвитку. На локальному рівні основним суб’єктом здійснення соціальної політики має стати регіон, що реалізує таку політику за допомогою вільної творчої самоорганізації, саморегуляції місцевого соціального потенціалу. Неодмінним чинником оптимізації централізованих засад у соціальній політиці, що здійснюється центральними органами, має стати остаточне подолання командно-адміністративних елементів у реалізації її завдань, створення умов повноцінного функціонування саморегуляційних процесів розвитку соціального буття. Центральні органи державного управління мають виходити із всебічного аналізу різноманітних тенденцій, що впливають на розвиток регіону, передбачати як позитивні, так і негативні чинники, що впливають на його соціальний розвиток.
Нова концепція централізованого управління як механізму, інструменту здійснення соціальної політики має виходити з потреби розглядати регіон не лише як об’єкт, а як активний суб’єкт соціальної діяльності з високим рівнем саморегулювання місцевого соціального, економічного потенціалу. Це передбачає високу гнучкість у процесі здійснення такої централізації, самостійність суб’єктів регіональної політики в розв’язанні поставлених завдань у сфері соціального буття, їх постійну готовність до соціальних новацій. Головне завдання централізованого управління в досліджуваному аспекті має полягати передусім у забезпеченні умов для повноцінної вільної соціальної діяльності різноманітних суб’єктів соціальної політики, насамперед особистості, у налагодженні механізму вільного вияву й реалізації волі людей, які живуть у цих регіонах, у сфері економічних, соціальних відносин, їхньої творчої самодіяльності. Така централізація має передбачати створення умов для утвердження зростаючої різноманітності варіантів життєпроявів у суспільстві, що виключали б будь-які форми адміністративного регулювання, дріб’язкової регламентації поведінки та діяльності.
Держава як координуючий суб’єкт соціальної політики, зосереджуючись на ключових, найбільш глобальних і кардинальних проблемах регулювання процесів соціального буття, зокрема на реалізації (і фінансовому забезпеченні) загальнонаціональних соціальних програм, забезпеченні встановлених законом соціальних гарантій, основні функції, що пов’язані з виконанням багатогранних, конкретних завдань соціальної політики, має передати місцевим і регіональним органам. Це зумовлено тим, що саме на місцевому, регіональному рівні має розв’язуватися більшість проблем соціального розвитку, а тому реалізація основних, повсякденних завдань соціальної політики повинна зосереджуватися на цьому рівні. Соціально- економічну доцільність децентралізації (а не просто адміністративно-управлінські маніпуляції) детермінує необхідність переходу до виконання місцевими органами влади основних складових соціальних програм, а саме: створення умов для посилення соціальної безпеки людини, її соціального захисту; здійснення охорони здоров’я людини; розвиток освіти та культури; реалізація житлової політики тощо. Водночас процес децентралізації соціальної політики має закріпити адекватна фінансово-економічна база, зокрема податково- бюджетна політика, яка б дозволила місцевим органам забезпечити виконання соціальних програм відповідним обсягом фінансових ресурсів. При цьому фінансову самостійність місцевих органів влади, регіонів щодо забезпечення розвитку соціальної сфери має контролювати держава.
Отже, домінантою у складному й суперечливому процесі реалізації соціальної політики в аспекті її централізованих і децентралізованих засад є її децентралізація, передавання основних регулятивних функцій згори вниз шляхом їх перерозподілу. Водночас здійснення соціальної політики несумісне як з надмірною централізацією, жорсткістю, так і з надмірною децентралізацією. Крайнощі неминуче призводять до втрати динамізму в соціальній політиці, а тому необхідним є почуття міри у співвідношенні централізму й децентралізму в її здійсненні.
1.6. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І ПРІОРИТЕТИ ЗДІЙСНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
До основних напрямків і пріоритетів соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства належать соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика.