Стратегія банків України на ринку цінних паперів (стр. 9 из 20)
¨ активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами;
¨ активна гра на зниження з цінними паперами із завищеною ціною;
¨ великі обороти за операціями купівлі-продажу цінних паперів;
¨ в основному короткостроковий характер інвестицій;
¨ низький рівень диверсифікації;
¨ висока концентрація окремих ризикованих цінних паперів;
¨ спекулятивний характер і високий рівень ризикованості;
¨ результатом є формування активного портфеля.
Відповідно до обраної інвестиційної політики банківські портфелі цінних паперів поділяються на два основних типи — пасивні й активні.
Пасивні портфелі цінних паперів добре диверсифіковані, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньоринковим. Формуючи такі портфелі менеджмент не включає до їх складу різко недооцінені або високоризикові (спекулятивні) цінні папери, тобто банк ніби «пливе за течією». Прикладом може бути формування індексних портфелів, до яких включають ті самі цінні папери, на основі яких розраховується певний фондовий індекс. Ринкова ціна такого портфеля прямує за рухом фондового індексу. Перевагами є мінімізація витрат на аналітичну підтримку індексного портфеля та витрат банку, пов’язаних з виходом на ринок (комісійні, біржові, гарантійні внески).
Активні портфелі включають цінні папери, курси яких нині (або у перспективі) різко відхиляються від цін, визначених середньоринковими умовами, і можуть зазнавати сильних коливань. Склад такого портфеля активно регулюється, спираючись на постійний докладний аналіз кон’юнктури ринку. Характерною рисою активного портфеля є значні обороти за операціями купівлі-продажу фінансових інструментів для відновлення його складу. Активні портфелі формуються певною мірою «проти ринку», тому інвестиційний менеджер постійно приймає рішення, намагаючись «побити ринок», а не «пливти за його течією». Виграш досягається завдяки купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової ціни та продажу їх на ринку на верхніх точках.
Інший варіант формування активного портфеля — це пошук і придбання недооцінених паперів, наприклад, у розрахунку на одиницю переробленої емітентом нафти, газу тощо, порівняно з цінними паперами аналогічних підприємств. У цьому разі активний портфель забезпечує підвищену дохідність за рахунок тривалого росту курсової вартості цінних паперів за тих самих значень ліквідності та ризику, що і в пасивному портфелі.
У цілому активний підхід до управління портфелем цінних паперів містить велику спекулятивну складову та характеризується не лише грою (спекуляцією) на майбутніх цінах та відсоткових ставках, а й наданням дилерських послуг і постійних котирувань цін покупця та продавця. Органи банківського нагляду в більшості країн несхвально ставляться до спекулятивної торгівлі цінними паперами в банку, через що багато інвестиційних менеджерів, особливо в невеликих банківських установах, віддають перевагу пасивному портфелю.
Але втручання органів регулювання — це не єдина перепона для застосування активної інвестиційної політики. Багато банків, у тому числі в розвинутих країнах, стикаються з проблемами недостатньої кількості досвідчених менеджерів і браком налагоджених ринків цінних паперів. У результаті для більшості невеликих банків пасивна інвестиційна політика стає єдино доступною. Великі міжнародні та регіональні банки, навпаки, дотримуються активної політики і, незважаючи на регулятивні обмеження, час від часу грають на майбутніх змінах ставок і курсів цінних паперів.
З погляду завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування банківського портфеля цінних паперів, виділяють кілька типів портфелів.
1. Портфель росту орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких швидко зростає. Мета створення такого портфеля полягає в нарощуванні капіталу інвесторів. Тому значна частина прибутків спрямовується на поповнення капіталу, а проценти, доходи, дивіденди виплачуються власникам у невеликому розмірі або взагалі не виплачуються. До складу такого портфеля включають насамперед акції; приватизаційні папери; папери, що засвідчують право власності на паї; інші цінні папери з невизначеним доходом.
2. Портфель доходу служить для одержання високих поточних надходжень: рентних платежів, процентних виплат, дивідендів. Для такого портфеля відношення стабільно отримуваного доходу до ринкової вартості цінних паперів, що входять до його складу, вище за середньоринкове значення. Відповідно ринкова вартість такого портфеля зростає повільно. Портфель доходу формується здебільшого з ощадних сертифікатів, облігацій, привілейованих акцій, казначейських зобов’язань.
3. Портфель ризикового капіталу складається переважно з цінних паперів і паїв молодих компаній, що проводять на ринку агресивну стратегію швидкого розширення. Формування такого портфеля має на меті отримання надприбутків за рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент, коли вони різко недооцінені на ринку. До складу такого портфеля можуть входити деривативи, операції з якими проводяться для одержання спекулятивних прибутків за рахунок сприятливих змін у їхній ціні. По суті, це спекулятивний портфель, який формується для перепродажу цінних паперів, тільки-но ринкові ціни на них почнуть зростати. Такий портфель характеризується високим рівнем ризику і може завдавати значних збитків, адже за статистикою близько 80 % молодих компаній банкрутують, а проведення спекулятивних операцій на фондових і ф’ючерсних біржах призводило до банкрутства навіть великі банки.
4. Збалансований портфель має на меті досягнення декількох цілей: нарощування капіталу, отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого портфеля можуть включатися цінні папери зі швидко зростаючою ринковою ціною, високоприбуткові цінні папери. Висока ризикованість таких вкладень компенсується за рахунок придбання низькоризикованих та високоліквідних цінних паперів (як правило, казначейських зобов’язань уряду), що дозволяє знизити сукупний ризик портфеля. Фактично під час формування збалансованого портфеля застосовується метод диверсифікації.
У більшості зарубіжних банків менеджмент надає перевагу саме такому портфелю цінних паперів. Прикладом може служити досить швидке розміщення на міжнародних ринках цінних паперів урядів України та Росії, деномінованих у доларах США. З погляду зарубіжних інвесторів такі папери є високоризикованими. Але їх дохідність значно перевищує середній рівень дохідності цінних паперів на міжнародних ринках, тому інвестори ризикують деякою частиною своїх коштів у надії на отримання високих прибутків. Обсяги вкладень розраховуються так, що в разі реалізації ризику (затримки виплат, необхідності реінвестування) втрати не носитимуть доленосного характеру (банкрутство, різке погіршення фінансового стану) для інвестора.
5. Спеціалізований портфель формується з огляду не на загальний цільовий критерій, а за окремими критеріями, такими як вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність, вид ризику, період обігу. Наприклад, залежно від критерію банк може сформувати такі спеціалізовані портфелі цінних паперів:
¨ портфель короткострокових цінних паперів;
¨ портфель середньо- і довгострокових паперів з фіксованим доходом, сформований з облігацій;
¨ галузевий портфель, який складається з цінних паперів емітентів однієї галузі, наприклад, енергетики чи нафтової промисловості;
¨ портфель іноземних цінних паперів;
¨ портфель державних цінних паперів — облігації уряду та місцевих органів влади, казначейські зобов’язання.
Кожний з таких портфелів служитиме досягненню певної мети.
З погляду надійності портфель цінних паперів банку оцінюється за критеріями:
¨ рівень сукупного ризику портфеля;
¨ практика використання методів зниження ризику, таких як диверсифікація і хеджування;
¨ ступінь ліквідності портфеля;
¨ співвідношення середньозваженого строку погашення портфеля та тривалості планового періоду інвестування (інвестиційного горизонту);
¨ відповідність цілям, яких прагне досягти банк за допомогою портфеля.
Основними показниками дохідності портфеля цінних паперів банку використовують абсолютні (дохід) та відносні (дохідність) показники. Дохід портфеля дорівнює сумі доходів, згенерованих окремими фінансовими інструментами, включеними до його складу. Дохідність — це відносний показник, який у загальному випадку обчислюють діленням доходів на суму інвестиції. Дохідність портфеля цінних паперів, на відміну від його ризику, є адитивною величиною.
Середня дохідність портфеля (dp) визначається як середньозважена величина дохідності цінних паперів, що входять до його складу:
, (1.4)де di — дохідність i-ї групи цінних паперів
;Wi — обсяг цінних паперів i-ї групи в портфелі;
n — кількість груп цінних паперів у портфелі.
Цінні папери мають кілька характеристик [ ]:
― ринкова ціна (р),
― внутрішня (теоретична чи розрахункова) вартість (v),
― ставка (норма) дохідності,
― інвестиційний ризик.
Ринкова ціна цінного папера — це задекларований показник, що об’єктивно існує на ринку і відображається у відповідних котируваннях цінного папера. Ринкова ціна складається під впливом взаємодії попиту та пропонування і є індикатором інвестиційної привабливості цінного папера. Очевидно, що в будь-який момент для певного цінного папера на ринку існує лише одна ціна (в інструктивних документах НБУ у цьому значенні вживається термін «ринкова вартість цінного папера»).
Внутрішня вартість цінного папера — це розрахунковий показник, а тому залежить від прийнятої аналітичної моделі, на базі якої проводяться обчислення. Завдяки цьому в будь-який момент цінний папір може мати кілька значень внутрішньої вартості, причому теоретично їх кількість дорівнює кількості учасників ринку, які проводять такий аналіз. Отже, оцінка внутрішньої вартості містить елемент суб’єктивізму. Показник теоретичної вартості використовується і в тому разі, коли цінний папір не обертається на ринку, тож і не має ринкової ціни. В інструктивних документах НБУ внутрішня вартість називається «розрахунковою ринковою вартістю цінного папера». Надалі вживатимемо терміни: (ринкова) ціна та (внутрішня) вартість цінного папера.