ПЛАН.
Вступ
1. Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі
2. Поняття та умови заочного розгляду цивільної справи
3. Умови заочного провадження
4. Порядок заочного розгляду справи
5. Перегляд, оскарження та скасування заочного рішення
Висновок
Список використаної літератури
Захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та суспільства в цілому є неможливим без належно врегульованої і організованої процедури розгляду цивільних справ.
Специфіка цивільно-процесуального права полягає в тому, що найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад можуть призвести до істотного ущемлення прав людини, інтересів всього суспільства та заподіяння шкоди авторитету держави. Не випадково основоположні принципи цивільного процесу задекларовано в цілому ряді міжнародних документів про захист прав людини.
Відродження української державності, переорієнтація інтересів суспільства на загальнолюдські цінності, процес входження України у європейське співтовариство — ці та інші об’єктивні фактори зумовили нагальну потребу суттєво реформувати чинний цивільний процес.
Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.
Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади.
Відбулися зміни і в органах судової влади. Нещодавно набрали чинності законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в Україні, зокрема Верховною Радою України 18 березня 2004 року прийнято Цивільний процесуальний кодекс України.
Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства, функціонування судів, захист прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець. Разом із тим, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави. Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.
На розгляді одного з проблемних питань Цивільного процесуального кодексу України 2004 року — питанні заочного розгляду справи — я хочу зупинитись у цій роботі.
1. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Модель заочного провадження, що була введена до нового Цивільно – процесуального кодексу України (далі – ЦПК), з метою всебічного розуміння його сутності необхідно порівняти з іншими моделями заочного провадження, головним чином, із заочним провадженням, що було відображене у Статуті цивільного судочинства 1864 р. та ЦПК УССР 1924 р. Такий аналіз норм та інститутів старого процесуального законодавства має на меті збагатити сучасне цивільне процесуальне право та сприятиме правильному застосуванню на практиці невідомого ЦПК України 1963 р. заочного провадження.
Інститут заочного рішення має глибокі історичні корені. Ситуація, коли одна зі сторін не з’являлася до суду, в різні часи спричиняла різні наслідки. Суд оцінював неявку сторони, зокрема відповідача, в залежності від ролі суду в державі та можливості вплинути на недобросовісну поведінку особи. Так склалося історично, що неявка вважалася “непослухом” та посяганням на громадський порядок, що у стародавні часи, при змішуванні цивільного процесу з кримінальним, тягло за собою застосування санкцій кримінального характеру. Більше це стосувалося відповідача, оскільки вважалося, що позивачеві немає необхідності ігнорувати судовий розгляд. Іноді ухилення від явки в суд викликало з боку держави вжиття суворих заходів, навіть насильства. Водночас всі ці заходи вважалися крайніми та застосовувалися лише за безуспішність інших способів викликати відповідача.
У римському праві за неявки однієї зі сторін у суд, процес по справі мав свої особливості. Так, відсутність на місці та в час тягла для відсутньої сторони такі наслідки. Як зазначалося в Законах ХІІ Таблиць, в разі неявки однієї зі сторін на судовий розгляді, її чекали до полудня, після чого справа вирішувалася на користь прибулої сторони, що було покаранням за неявку. Іншим варіантом вирішення справи без участі відповідача було положення, згідно з яким проти сторони, що не з’явилася на процес, претор застосовував missioninbona – право користування майном відповідача, що ухиляється від суду1, а якщо сторона не з’являлася і на розгляд, то програвала процес. При цьому єдиною підставою для вирішення справи на користь позивача була відсутність відповідача під час розгляду справи, необхідності довести заявлені вимоги не пред’являлось, тому суд не досліджував докази, подані на обґрунтування позивачем своїх вимог.
Організація заочного провадження відбулася в когниційному провадженні, що змінило і порядок вирішення справи. Неявка у суд при цьому вважалося неповагою до суду, після четвертого виклику у суд з попередженням, що справа буде вирішена за відсутності сторони, а іноді і раніше, суддя приймав рішення на підставі твердження присутньої сторони, що могло і не означати шкоди для відсутнього. Тепер позивач, при неявці відповідача, допускався до доказів своїх прав, тобто був зобов’язаний навести докази, і рішення виносилось на підставі аналізу відповідного матеріалу. Засновувався такий порядок на непокорі відповідача запрошенню, що здійснювалося від імені судового магістрату. Запрошення було остаточним і супроводжувалося вказівкою на те, що неявка потягне за собою вирішення справи без участі відповідача2.
Якщо присяжному судді були відомі причини неявки відповідача, що заслуговують на увагу (наприклад, державна справа, полон, військова служба, хвороба), він міг призначити справу на інший день. Навіть після пропуску цієї відстрочки сторони могли надавати виправдовуючи їх неявку причини, і судовий магістрат був правомочний здійснити відновлення в попередній стан.
Однак при такій організації заочного провадження не передбачалася можливість оскарження відповідачем винесеного рішення у спрощеному порядку.
За німецьким правом, відповідач, що не з’явився, підлягав різним штрафам та невигодам, а за канонічним процесом – екс комунікації, тобто відлученню від церкви, поки не “стане на суд”.
Оскільки часто мета примусових заходів не досягалася, то в італійському, а надалі – й у загальнонімецькому процесах XV – XVI століть, примусові до явки заходи почали замінятися припущенням, що неявка відповідача рівноцінна litiscontestationnega-tive (заявленню присутності суду позовних вимог, тобто відкриттю словесного змагання), тому позивач може допускатися до представлення своїх доказів та висновків із них, на підставі яких суд постановляв рішення. Рішення, постановлене на односторонній підставі, нерідко були несправедливими, однак згідно з тодішніми поглядами щодо непохитності судових рішень, постановлених при ухиленні від суду, вже не підлягало зміні.
Усунення цієї несправедливості відбулося з розвитком заочного провадження у французькому процесі Ордонансом 1667 р. Для запобігання незмінності рішення, заснованого на односторонніх матеріалах, вводилося правило, що в разі неявки відповідача, рішення постановлялося pardefaut, тобто до та без сприйняття та розгляду доказів. Це рішення могло скасуватися простим відзивом та явкою відповідача на розгляд справи.
В історії розвитку національного цивільного процесу пеоше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у “Руській Правді”, згодом за Псковською судною грамотою (ХV – XVI ст.) позивач при неявці відповідача отримував безсудну грамоту, на підставі якої, при участі пристава, міг вимагати або негайного задоволення від відповідача, або примусити його до явки в суд або до представлення поруки. Останнє означало, що відповідач повинен бути взятий на поруки родичами з тим, щоб вони доставили його в суд, а якщо не зможуть цього зробити, то будуть відповідати за нього перед позивачем.
За “Укладенням” 1649 р. “ослушників” били батогами та ув’язнювали. Отже, виклик був не лише способом повідомлення, але й переслідуванням, притягненням до суду. При загальній безграмотності виклики проводилися усно або, хоча і посилалися відповідачеві “зазивна грамота”, однак адресат не вмів прочитати її, а також розписатися в тому, що вислухав або отримав її. За таких умов завжди можна було заперечити доставлення виклику. Тому щоб уникнути спорів, запрошувалися свідки бути присутніми при виклику.
В результаті проведеної кодифікації українського права, що закінчилася у 1743 році було підготовлено проект кодексу українського права, який називався “Права, по которым судится малороссийский народ”. Він, проте, так і не набрав чинності юридично, але застосовувався на практиці. У ньому зазначалося, що рішення постановляється в разі третьої неявки відповідача за викликом суду, при цьому відповідачеві призначався штраф за неявку.