Таким чином бачимо, в ліриці Шевченка раннього періоду медитація виступає як складова частина складних жанрових структур. Шевченко-лірик вже в цей період підноситься над своїми сучасниками-поетами, бо в творах Шевченка жива людина страждає від згадок про героїчне минуле і пекучих роздумів над становищем закріпаченої України, хоча автор ще не досягає сконденсованості і лаконізму у викладі змісту.
Якісне нове появляється не відразу, бо засвоєння надбань попередників і сучасників є одночасно і переборюванням застарілих традицій. Франко писав з цього приводу: “ хто знає, як звільна і з яким трудом витворюються в літературі певні образи і форми, як трудно власне найвизначнішим явищам реального життя статися типовими формами поетичними (в добі, коли виступав Шевченко на поле літературне, в добі романтизму, се було ще далеко трудніше, ніж нині)...” [38,53].
Шевченко успішно засвоює принципи романтизму і засади реалізму. Він відмовляється від тих художніх особливостей народного жанру, які породжені усністю побутування (ретардація, рівноскладовість), але зберіг думну форму звертань (“отамани товариші, брати мої діти, діти”). Шевченко з більшою майстерністю, ніж усі романтики, скористався із жанрів народного епосу. Причин тут багато. І незвичайна сила таланту. І те, що поет з дитинства ввібрав в себе духовне багатство народу, органічно засвоївши його погляди на історичні події та його принципи художнього мислення. І активний патріотизм молодого поета, який у контрастах минулого і сучасного шукав відповіді на злободенні політичні питання.
Поетичну творчість Шевченка сорокових років традиційно розглядають у зв’язку з еволюцією його світогляду. Політичні ідеї стають його художніми ідеями. Художні особливості віршів цього періоду (в тому числі і в жанрі послання), значною мірою зумовлено тим, що в них відображено позицію безпосереднього учасника визвольного руху, поета, який розглядав своє слово як активний фактор свого життя.
Важливо зауважити, що тема поетичного слова виступає у нерозривній єдності з роздумами поета про долю народу, про необхідність боротьби, протесту і подвигу. Виливаючи “дійсні враження”, свої особисті, лірик пише так, “якби творив усно в хвилях афекту і підйому чуття”. Шевченкова лірика, запевняє І. Франко, вражає щирістю, силою висловлених в ній дум та емоцій, бо в ній маємо “натуральний, безпосередній вислів того, що кипіло в серці і хвилювало душу поета” [38, 227].
Саме такий характер реалістичної лірики зумовлює те, що вона не може механічно користуватися канонічними формами чи виробляти свої жанрові канони. Поет-лірик в кожному творі виступає відкривачем нової форми.
Так в поезії “Чигрине, Чигрине” ця особливість Шевченкової лірики вія являється досить відчутною. Розмова автора з Чигирином, уособленням ідеї визвольної боротьби, стала тут вдалою формою глибокого розкриття ліричного характеру. З цього діалогу постає гнівна постать революціонера, в якого героїчне минуле народу викликає непереборне прагнення порушити стан спокою на Україні, що “заснула”. Якщо в ліричних зверненнях до дум Шевченко висловлював лише тугу і сум, то в поезії “Чигрине, Чигрине”, вимагаючи від свого слова активного втручання в життя, він постає водночас як великий гуманіст і палкий революціонер [11,118]. Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишається типовою для ліричних віршів цього періоду. Поет не міг безпредметно виливати свій біль, свої прагнення на надії, внутрішній монолог не відповідав його темпераменту борця.
В інших поезіях, форма звернення служить засобом самоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цьому є послання “Гоголю”. Вірш був написаний 30 грудня 1844 року. Твір - специфічна для Шевченкової поезії модифікація послання, що поєднує в собі ознаки цього жанру (образ адресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми “зверненого слова”) з типовою для елегії рефлексивно-медитативною основою[34,50].
Як відомо, Шевченко не був особисто знайомим з Гоголем. Причини, що спонукали Шевченка звернутися з віршем-посланням до Гоголя, слід, очевидно шукати в особливостях внутрішнього життя поета, в його психічному стані після поїздок Україною у 1843-1844 рр., а ще – у природному бажанні підбити підсумок своїм життєвим спостереженням в переддень Нового року і поділитися ними з людиною, внутрішньо спорідненою і здатною розвіяти сумніви і підтримати духовно. Такою людиною у свідомості Шевченка був Гоголь, письменник, творами якого поет захоплювався впродовж усього життя. Гоголь сприймався ним як патріот України, що своїми повістями з українського життя, передусім на історичні теми, прославив Україну й волелюбність українського народу, критик російської самодержавно-кріпосницької системи, яка цей народ поневолила, захисник поневолених і скривджених (“поруганого безсловесного смерда”. Художньо переконливим декларуванням цієї ідейно-творчої близькості Шевченка і Гоголя і стало послання “Гоголю”.
Тема послання – осуд поетом суспільної пасивності земляків й особливо зрадництва національних інтересів “перевертнями” – частиною українського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передує посланню “І мертвим, і живим...”.
Послання починається з інтроспекції.
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає...
А далі йде соціально-політичний аналіз
Всі оглухли – похилились
В кайданах...байдуже...
Реалізуючи тему, Шевченко постійно апелює до Гоголя – безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник “ти”) або за допомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свого письменницького хисту та психологічної вдачі (“сміх і плач”), спираючись на його прізвище як на символ, як на пошановану й загальновизнану позицію у мистецтві.
Тема твору розкривається в другій і третій частинах. Центральна частина – це написаний 14-складовим віршем монолог.
Відповідно до канонів романтичної поетики, вірш організовано на системі парних антитез, що характеризують, з одного боку, негативний сучасний світ, байдужий до “великого слова”, яке несуть йому твори Гоголя і Шевченка. А, з другого боку, високі ідеали громадянськості, полишені деградуючим суспільством у минулому, проте близькі обом письменникам. Обидва світи просторово окреслені – йдеться про поділену часовими межами Україну: колишню вільну, козацьку, що уособлює позитивний світ, та її антитезу – Україну сучасну, скуту московськими кайданами[34,51].
У другій частині “я” (ліричний герой) відокремлене від “ти” (від Гоголя): “Ти смієшся, а ч плачу”, хоч і наближається до “ти” самим фактом протиставлення їх обох “всім”. У третій частині “я” і ”ти” – носії однієї точки зору і виступають спільно як “ми”: “А ми будем /Сміяться та плакать”.
Аналогічну сюжетну функцію виконує зміна звернення “Великий мій друже” у другій частині на більш інтимне “брате” у третій, що вживається двічі. Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач, Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінанти творчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе – при спільності творчої мети – подолати зло. Як відзначав Ю. Івакін, ...Для Шевченка його “плач” і Гоголів “сміх” – це лише різні (але рівноправні!) засоби заперечення самодержавно-кріпосницької дійсності [12,192]. Завдяки тому, що Шевченко й Гоголь постають як письменники-однодумці, завершується процес формування заключного “ми” автора й адресата в кінцевих рядках послання.
Нова якість Шевченкової лірики виявляється не тільки в тому, що в поезіях цього періоду знаходимо “діалектику душі”, а й самій побудові їх. Автор досяг стислості, єдності ліричного сюжету. Якщо раніше, об’єднуючи різнотемні та різні за способами зображення частини твору, він вдавався до умовних композиційних засобів, то зараз його поезії і тематично і психологічно завершені. А композиція не є чимось зовнішнім по відношенню до змісту, а єдино можливою органічною формою його існування.
Вірш “Гоголю” є важливим етапом реалізації одного з варіантів магістральної теми творчості Шевченка про місце поета в суспільстві, зміст і призначення поета, що свої творчі завдання пов’язує з ситуацією в Україні. А питання, які ставив поет в посланні – і суто творчі, бо йдеться про народ як адресат творчості, і суто політичні, бо йдеться про вплив літератури на суспільні і політичні процеси. Ідейні акценти, поставлені в них, підкреслюють соціально-аналітичну суть значення літератури[13,76].
З наведеного бачимо, що обов’язковою даністю послання є наявність адресанта і адресата – того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей. Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата – локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку, для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовій площині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадку дружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов’язково передбачається хтось інший – той ідеальний співрозмовник, який адекватно розуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко – кожен володіє “власною істиною”, що власне, і уможливлює послання. Отже залишається дві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютно закономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим...”