РОЗДІЛ 2.ПОЕТИКА ЖАНРУ ПОСЛАННЯ У ТВОРАХ Т. ШЕВЧЕНКА
2.1. Поема-послання “І мертвим, і живим...” у контексті жанру
З кінця ХVІІІ ст.. разом із втратою решток політичної самостійності перестала існувати ціла генерація української еліти. Українське панство в масовому порядку морально і політично капітулювало перед російським самодержавством і через те перестало висувати зі свого середовища неординарних людей, які б взяли на свої плечі тягар важкої праці з відродження нації. До тих, хто зрадив інтереси свого народу Шевченко ставився негативно. Як правило, коли заходило про них, поет вдавався до сатири як до найгострішого засобу, яким володів блискуче. Згадаймо образ “землячка з циновими гудзиками”, або вражаючий гіркою іронією узагальнений портрет дрібної чиновницької “братії”, що була заглушена “московською блекотою в німецьких теплицях” і приречена “киснути в чорнилах” (“Сон”). Для їхньої характеристики поет згодом знайде одну разючу формулу:”дядьки отечества чужого!” (“Бували войни й військовії свари...”). Проте серед цих випадів іноді починає звучати тужний мотив глибокого співчуття не тільки Україні, що втрачає своїх дітей, а й самім дітям, приреченим на безталанне існування в чужих краях.
Шевченко глибоко відчував весь драматизм ситуації, коли Україна фактично залишилася без своєї еліти.
Саме в 1845-1847 рр., коли Шевченко перебував в Україні, почала формуватися група молодих людей, про яких можна було говорити як про національну еліту, що тільки зароджувалась. Найвидатніші серед них – Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та ще кілька чоловік, що почали організовуватись у таємне Кирило-Мефодіївске товариство. Вони були не тільки патріотами України, а й високоосвіченими, високоінтелектуальними особистостями, які прагнули до високоорганізованої просвітницької та політичної діяльності з відродження України. Саме від них могли піти і вже йшли у тогочасне суспільство здорові збуджувальні імпульси, наділені творчою силою.
У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим...” Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.
У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства[18,188]. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.
Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, кому адресує своє “Послання” поет і з ким веде діалог, неоднакове. Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лише стосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви.
Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі” – поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.
Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.
Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним[27,34]. Шевченкове Посланіє» за змістом і формою пов’язаний із добре знайомою поетові традицією античного дружнього послання (Горацій, Овідій), романтичного російського послання (В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов), з біблійною традицією – псалмів з мотивами Божої кари, і найбільшою мірою, біблійного апостольського послання-листа, звернутого до певної громади [34,133]. Його головним поетичним образом є ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь. У ньому не можна не впізнати самого поета.
Композиція твору своєрідна. У початкових рядах вступу йдеться про плин часу: “І смеркає, і світає,/ День божий минає...” Минають години, дні і роки, а становище українського народу залишається таким же нестерпним. І це змушує ліричного героя глибоко задуматися над його долею, проаналізувати причини такого критичного стану, співвідношення соціальних сил в Україні, їх протистояння і дати виразну характеристику кожній. Одна з особливостей композиції полягає в тому, що автор часто перериває розповідь ліричними відступами у формі авторських реплік, коментарів, вставок, звертань, характеристик, з яких постає образ самого поета.
Аналізуючи твір, треба взяти до уваги, що Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, з усією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого – намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому особливість “виправної” за Ю. Івакіним, Шевченкової сатири [14,179]. В цьому , мабуть, зазначає Г. Клочек, і величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи [18,191].
Роздивимось, що саме заперечує поет і що саме він стверджує, до чого закликає.
Перші “штрихи”, що створюють узагальнюючий портрет адресатів послання такі:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Художня сила цих рядків – у їхній афористичності, яка, у свою чергу, ґрунтується на усно0мовних фразеологічних формулах (“кайданами міняються”, “правдою торгують”, “господа зневажають”, “людей запрягають”). Ці обвинувачення звучать вельми загально. Тільки треба зрозуміти, що усно-мовні фразеологічні формули несуть в собі певну конкретику – в них певна “пам’ять”, певна “знаковість”, що тісно пов’язана з обставинами тогочасного життя[20,27]. Тому коли читаємо, що “Людей запрягають в Тяжкі ярма”, то розуміємо, що йдеться про реалії кріпосницької дійсності, а “правдою торгувати” – це зраджувати щось важливе, основоположне. Формула “кайданами міняються” звучить багатозначно – у ній є смисловий натяк на кріпосництво, але при цьому викликаються асоціації, пов’язані з національною несвободою, яку українське панство переносило вельми смиренно.
Сатирична градація відчувається в наступних рядках:
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Тут проглядається подвійність у ставленні до адресата, про яку вже йшла мова: з одного боку, вкрай різке своїм негативним змістом слово “недолюди”, а з іншого, дещо м’якше, навіть по-батьківському співчутливе – “діти юродиві”.
У наступних рядках сатиричний сенс на певний час зовсім зникає. Від різкого обвинувачення, від сатиричних громів поет переходить на іншу тональність – тональність умовляння:
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Саме зараз починає звучати один із головних мотивів твору – мотив повернення українського свідомого (і не дуже свідомого) люду до інтересів Батьківщини. Поет умовляє, а тому говорить про Україну як про “рай тихий”, тобто підкреслює красу її природи. Мотив України як раю, що зіпсований її колоніальним положенням і буттям, є наскрізним у творчості Шевченка. Одночасно він показує, що Україна перебуває у скрутному становищі, а тому потребує допомоги.
Шевченкове послання фіксує і виражає драматизм ситуації, коли найосвіченіші представники нації шукають щастя “на чужому полі” і через те не задіяні у підтримці життєзабезпечувальних процесів у власному домі. Цей протиприродний стан, зумовлений бездержавністю нації. Таким чином, порушувався природний процес: нація, народжуючи “обраних” людей , не отримувала від необхідної віддачи у вигляді розумової та духовної енергії, необхідної для нормального розвитку[27,57]. Ось чому основний пафос послання полягав у тому, щоб переконати найосвіченіші прошарки української нації, її інтелігенції, еліту, повернутися лицем до свого народу. Шевченко умовляє своїх земляків не шукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Г. Клочек, зазначає, що геніальність наведеної сентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як про найбільш вигідну форму існування нації [17,193].
Надалі поет з тональності умовляння поступово переходить на тональність сатиричного викриття:
Нема в світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого.
Тут Шевченко порушує ще одну злободенну тему – орієнтацію панства на Захід, зокрема на Німеччину, де мовляв можна повчитися вирішенню актуальних проблем волі та братерства. Цей “похід” на Захід Шевченко висміює в’їдливо-сатирично, заперечуючи бурлескним синонімом “претеся”, повтореному в одному лексико-композиційному уривкові.