Частково принцип єдності керівництва, як і принцип спеціалізації, порушити неможливо; індивід фізично не може підкорятися одночасно двом суперечливим наказам. Реальна проблема, пов'язана з принципом єдності влади, полягає у його несумісності з принципом спеціалізації.
Спеціалізація організацій за цільовим, процесовим, клієнтурним та територіальним принципом. Вважається, що адміністративна ефективність підвищується за умови групування працівників відповідно до цільових, процесових, клієнтурних або територіальних принципів.
Доцільно зазначити, що ця ідея є внутрішньо неоднозначною. Ця неоднозначність виражається так:
• виникає конфлікт між цільовим і клієнтурним принципами спеціалізації;
• спостерігається неоднозначність у формулюванні основних термінів (мета, процес);
• відсутні критерії спеціалізації.
Отже, згаданий вище принцип вимагає зваженого підходу при підготовці і прийнятті управлінських рішень.
Критичний аналіз усіх чотирьох "принципів управління" засвідчує,що жоден із них не є універсальним і однозначним. Так само можна дискутувати і з приводу централізації та децентралізації для прийняття управлінських рішень. Аналогічно можна розглядати й інші принципи. Для того, щоб не помилитися, треба враховувати всі аргументи (критерії) ситуації і вибрати важливіші з них, бо, як правило, вони несумісні.
Висновки
1. Прийняття управлінських рішень є однією з найважливіших функцій управління і зв'язною ланкою стосовно інших функцій.
2. Особливим видом управлінських рішень є державно-управлінські рішення (ДУПР), які характеризуються такими ознаками, як спрямовані на вирішення проблеми державного рівня, оформлені у формі нормативно-правових актів, мають загальнодержавне значення, забезпечені державними ресурсами і обов'язкові для виконання зазначеними в них особами і органами влади.
3. Теорія прийняття управлінських рішень - це система знань, що відображає сутність понять "закономірність" і "рішення". Основними рисами теорії прийняття управлінських рішень є об'єктивна істина, логічна цілісність, формальна несуперечливість, тенденція до розвитку, відносна самостійність.
4. Ухвалення не є тотожним рішенню. Результатом рішення повинна бути певна дія. Прийняття рішень - це процес, завдяки якому формується лінія поведінки як вирішення конкретної проблеми.
5. Предмет теорії ПУР досліджується комплексно. Під час дослідження треба врахувати методологічні, економічні, технологічні, соціально-психологічні та правові аспекти. Є два основних підходи до теорії ПУР - натуралістичний і системодіяльний.
6. Ефективне управління залежить від того, наскільки вибрана альтернатива дій враховує загальні закони управління. До таких законів належать: закон цілепокладання, закон розмаїття, закон руху (змін), закон зворотного зв'язку. Без урахування законів управління неможливо приймати ефективні рішення.
7. Управління, крім врахування законів, вимагає знання деяких закономірностей, основні з яких є такими: цілісність системи (організації), ієрархічність, комунікативність, історичність, еквіфінальність, стабільність організації, ефективність управлінських рішень та дій.
8. Управлінська діяльність базується на низці принципів, які треба враховувати при ПУР: спеціалізація членів групи на виконанні окремих завдань.
Ухвалення рішень охоплює всі основні функції управління: планування, організацію, укомплектування штату, мотивацію і контроль. Отже, від того, як і за яких обставин ухвалюються рішення, значною мірою визначаються моделі чи теорії ухвалення рішень. У цьому розділі детальніше розглянемо ці моделі.
2.1 Класифікація управлінських рішень
Управлінські рішення - це результат аналізу і синтезу, прогнозування, оптимізації, обґрунтування і вибору альтернативи із множини варіантів досягнення конкретної цілі.
Управлінські рішення рідко ухвалюються на одній і тій ж основі і за однакових обставин. Проте їх можна класифікувати, ґрунтуючись на такому розмежуванні: одне й те саме рішення ухвалюється за схожих обставин або ж різка зміна останніх змушує ухвалювати нове рішення.
Г. Райт наводить два типи управлінських рішень у сфері державного управління: програмні та непрограмні [24 ст.11].
Програмні рішення - це ті, які базуються на звичці, заведеному порядку або процедурній політиці й ухвалюються за типових обставин.
Рішення називається програмним тому, що воно відповідає обставинам тої чи іншої ситуації. Органи державного у правління і місцевого самоврядування найкраще діють при виконанні програмних рішень. У цьому полягає їх основна перевага, зважаючи на раціональність, ефективність та прозорість їх діяльності.
Непрограмні рішення - це рішення слабо структуровані внаслідок нестачі інформації і відсутності чітких цілей або завдань, відсутності встановлених процедур прийняття цих рішень
Непрограмні рішення виникають тоді, коли створюються нестандартні ситуації, для яких програмне рішення непридатне.
Узагальнена характеристика програмних і непрограмних рішень є такою :
Характеристики: програмні рішення, непрограмні рішення.
Тип рішення: добре структуровані, погано структуровані.
Частота: часто повторювані і нові, незвичайні.
Цілі: шаблонні, невизначені.
Інформація: чіткі, конкретні недоступні, невизначені.
Наслідки: легкодоступні джерела.
Організаційний рівень: незначні, важливі.
Час для вирішення: короткі, відносно довгі.
Основа для вирішення: правила вирішення, оцінка і творчість, набір процедур.
Аналіз процесу ухвалення рішень розпочинається з визначення типу рішення, що його вимагає ситуація. Окрім наведеної класифікації УР, рішення ще можуть поділятися за такими ознаками :
• тривалість дії (стратегічні, тактичні);
• сфера дії (економічні, соціальні, політичні тощо).
• цілі (комерційні, некомерційні);
• ранг управління (верхній, середній, нижній);
• масштабність (комплексні і часткові);
• організація прийняття рішення (колективні, індивідуальні),
• об'єкт впливу (зовнішні, внутрішні);
• методи формалізації (текстові, графічні, математичні);
• форми відображення (план, програма, наказ, розпорядження, вказівка, прохання);
• способи передачі (вербальні, письмові, електронні).
Через те, що рішення приймаються людьми, на них позначаються ознаки особистісних рис розробників управлінських рішень. Тому розрізняють: урівноважені, імпульсивні, інертні, ризикові, обережні і раціональні рішення.
Урівноважені рішення приймають управлінці, що уважно і критично ставляться до своїх дій, до висунутих ними гіпотез та їх перевірки. Зазвичай, перед тим, як прийняти рішення, вони мають чітко сформульовану базову ідею.
Імпульсивні рішення. Автори таких рішень легко генерують найрізноманітніші ідеї в необмеженій кількості, але не в змозі їх добре перевірити, уточнити, оцінити. Тому рішення виявляються недостатньо обґрунтованими і надійними.
Інертні рішення приймаються внаслідок обережного пошуку. У них контрольні і уточнюючі дії переважають над генеруванням ідей, тому в таких рішеннях важко знайти оригінальність, новаторство.
Ризиковані рішення відрізняються від імпульсивних тим, що їх автори не роблять ретельного обґрунтування своїх гіпотез і, якщо впевнені в собі, можуть не злякатися будь-яких небезпек.
Обережні рішення характеризуються детальністю оцінки управліннями варіантів, надкритичним підходом до справи. Вони ще менше вирізняються новизною і оригінальністю.
Раціональні рішення базуються на методах економічного аналізу, обґрунтування і оптимізації.
Названі вище рішення приймаються, як правило, у процесі оперативного управління.
Отже, знаючи типологію рішень, можна оперативніше і обдуманіше їх приймати і належно обґрунтовувати.
2.2 Прийняття рішень як мистецтво
Прийняття рішень, як і управління, є одночасно і наукою, і мистецтвом. Безумовно, мистецтво, якщо розглядати його як інтуїцію та систему людських суджень, відіграє суттєву роль у рішеннях.
Ухвалення рішень у деяких випадках можна назвати мистецтвом, якщо ігноруються факти з емоційних міркувань. Керівники виявляють свої емоції п'ятьма способами :
1. Вони вдаються до великої брехні й використовують її.
2. їх приваблюють ефектні чи перебільшені аспекти ситуації.
3. Вони підганяють факти під моральну оцінку.
4. Вони нехтують корисною інформацією.
5. Особисті проблеми поза ситуацією для них привабливіші, ніж факти.
Управління як мистецтво покладається на суб'єктивні та емоційні міркування. Ніхто не любить визнавати свої помилки, коли на них вказують інші. Отже, рішення може грунтуватися радше на емоціях, ніж на науковому прагматичному підході.
2.3 Моделі рішень
2.3.1 Раціональна модель
Раціональну модель можна розглядати як наукову. У ній робиться спроба використати методи природничих наук і застосувати їх для підготовки і прийняття УР у державному і приватномусекторах.
Виділяють декілька стадій раціональної моделі прийняття рішень [22 ст.364]:
Стадія 1. Розпізнати і визначити проблему й кінцеве рішення.
Стадія 2. Встановити критерії рішення.
Стадія 3. Встановити пріоритети, значення і обмеження критеріїв.
Стадія 4. Зібрати необхідну інформацію і факти.
Стадія 5. Розробити й оцінити альтернативи.
Стадія 6. Вибрати найкращу альтернативу.
Припущення раціональної моделі. Є декілька припущень, які є основою раціональної моделі. Рю і Байєр визначили такі припущення [22 ст.364]:
1. Люди мають чіткі критерії, а відносна вага, якою вони наділяють ці критерії, стабільна.
2. Люди знають всі доречні критерії.
3. Люди мають змогу оцінювати кожну альтернативу за всіма критеріями і давати їй загальну оцінку.
4. Люди мають самодисципліну, яка дає змогу їм вибирати найкращу альтернативу.
Аргументи проти раціональної моделі полягають в тому, що ці умови не можна втілити на практиці. Головна критика - це припущення, згідно з яким той, хто приймає рішення, володіє всією інформацією або знаннями.