Лубок (кичка) — тип дівочого убору, виготовлений із паперового кругу, який обгортали стрічкою і чіпляли на потиличну частину, від вуха до вуха завішували кольорові стрічки, їх закріплювали так, щоб найширші були під низом, а зверху нашивали вужчі. Стрічки спадали на спину нижче талії (Черкащина).
Кода — обруч, обшитий тканиною, прикрашеною бісером, штучними квітами, травами (Буковина).
Взуття — типологічна група виробів, призначена для прикриття ніг. Взуття виготовляли з кори, лика, дерева, стеблин рослин, шкіри тощо.
Личаки виплітали з липового, в'язового лика, берестяної лози. Підошви виплітали хрестовидним способом, обрамовували довгими петлями, куди протягували шнурок з лика, конопляних ниток чи шкіри і ним стягували личаки. Личаки взували на ноги, обмотані м'якими, сухими травами, полотнищами-онучами.
Постоли виготовляли із грубої, але м'якої шкіри свиней, корів, овець, їх формували з одного шматка шкіри, загинаючи і затягуючи так, щоб створити передок — гостроносий або тупоносий. По боках і позаду п'ятки робили отвори для ремінців, якими постоли кріпили до ноги, густо й високо її обмотуючи. При формуванні постолів шкіра морщилась. Звідси назва — морщинці. Підгрупи: закаблучені постоли з гострими кінцями передків, ріжки яких загнуті наверх; постоли із пасочком на зап'ятці і з пряжками; ходаки — неморщені, чорні лемківські керпці.
Черевики — тип шкіряного постолоподібного взуття — зазнали поширення у XIX ст. Вони складнішої форми, з розрізаними халявами, що закривають ступню і нижню частину ноги, стягуються зав'язками — шнурівками. Матеріал: шкіра, сап'ян, оксамит тощо. За формою розрізняють черевики з високими закладними халявами, високими підборами. Черевики прикрашали орнаментальним вирізуванням на халявах, вишиванням, хутром і под.
Чоботи — давня типологічна група шкіряного взуття — поширені в усіх регіонах України, їх шили із коров'ячої, свинячої шкіри, кольорового сап'яну і т. ін. За кроєм чоботи поділяються на два підтипи: з одного шмата шкіри — витяжки; із двох частин (халяв і низу) пришивки. У витяжках переважно низькі каблуки, які підбивали підківками. У пришивках високі, вистібані задники (закаблуки), високі підбори, підбиті залізними цвяхами, металевими підківками.
За кольором виділяють чоботи чорні, чорнобриві (низ чорний, халяви жовті), зелені (зелениці), червоні (червониці), жовті (жовтинці). Святкові чоботи, передусім сап'янці, прикрашали гаптуванням, вирізуванням, вибиванням, капелями, цвяшками. Варіантність форм створюють висота халяв і способи їх зшивання з одного заднього боку, по боках, закладені зверху, поперечно, рясовані внизу тощо.
Дерев'яники, довбанки — дерев'яне взуття — виробляли з одного шматка дерева. З тупими носками, часто без п'ят, їх виготовляли в тих районах України, де були німецькі колонії (Прикарпаття і Закарпаття).
Солом'яники — постолоподібне взуття, що виплітали із віхтів соломи, одягали взимку на чоботи (Львівщина).
Личаки, постоли, ходаки, чоботи та інше взуття одягали на ноги, обвиті сухими травами, соломою, онучами, пізніше на шкарпетки, панчохи. Онучі — трикутноподібні шматки полотна, «сукна — часто при краях обшивали кольоровими стрічками, об-мітками, вишивали (Прикарпаття). Становлять інтерес чорні, темно-коричневі гуцульські онучі, вишиті, обметані різнокольоровими нитками.
Капчурі — вовняні шкарпетки — шили з теплих тканин або плели з вовняних ниток на дротах. Верхні краї декоровані широкими різнокольоровими орнаментами (смугами) у зубці, драбинки, вічка тощо (Гуцульщина). З кінця XIX ст. давні архаїчні форми взуття ручного пошиву, плетіння зазнають змін, поширюються вироби фабрично-заводського виготовлення. Взуття — важливий утилітарний і художній компонент костюмних ансамблів, що організовує композиційну цілісність.
Високий художній рівень усіх елементів, компонентів в єдиному, гармонійно узгодженому комплексі досягається якістю матеріалів, численними варіантами технологічного, конструктивного рішення. У складних комплексах одягу важливу роль відіграють художнє оформлення (вишивання, мереження, аплікація, розпис, вирізування, обшивання хутром тощо), доповнення (сумки, ціпки, порохівниці і под.), прикраси (діадеми, сережки, каблучки, намиста і т. ін.).
Прикраси носили на чолі (стрічки, гільця, діадеми), у вухах (сережки, підвіски), на шиї (намиста, ланцюжки, бісерні стрічки), на грудях (хрестики, намиста, дукачі, згар-ди, ґердани, ланцюжки), на руках (браслети, каблучки). Матеріал: золото, срібло, залізо, мідь, скло, кераміка, нитки, каміння (діамант, аметист, сапфір, сердолік, бурштин тощо).
Серги (ковтки) — давній тип жіночих прикрас. Виготовляли переважно зі срібла, золота, із вставками-камінцями. Основні форми: у вигляді «півмісяця», кільця-круга; квіткоподібні « маківки ».
Намисто (добре, справжнє, мудре, щирі коралі) виготовляли нанизуванням виточених, вирізаних натуральних коралових бусинок з дірочками на нитки, їх нарізали у формі маленьких, дрібних рурочок (січені коралі), овалів, бочечок. Центральні намистинки на низках часто заокруглювали срібним кільцем, а на Лівобережжі між ними вставляли срібні бочковидні намистинки — «рифи», «квасольки». Низки від однієї — до тридцяти трьох зв'язували позаду. Найкоротші прилягали до шиї, а найдовші півругом сягали нижче грудей.
На Україні поширені намисто із бурштину, скляних кольорових пацьорків, кольорової смальти: червоні — кровавиці, срібні й золотисті — блискавки, білі, а також намисто із перлів — баламути. У районах Подністров'я, Прикарпаття носили намиста з підвісними рядами монет. Прикраси з використанням монет (дукачі, дукати) за формою поділяються на три підтипи: 1) п'ять і більше монет поєднували між собою у вигляді намиста; 2) одну велику монету прикріплювали до металевого браслета-банта, орнаментованого камінням; 3) монета поєднувалася із хрестами, невеликими іконками.
Згарди — прикраси типу намиста — виконували з трьох і більше металевих хрестиків, кружечків різної величини, з'єднаних між собою ланцюжками, платівками, шнурками, їх застібали на пряжки — чепраги.
Кольорові, круглі і видовжені бісеринки нанизували на одну нитку, утворюючи намисто. Ґердани також виготовляли із бісеру, але технікою плетіння, ткання, скру-
чування. За формою виділяють підтипи ґерданів: вузька шийна, нагрудна стрічка; широкий багатоколірний комір, що падає на груди, плечі, застібається ззаду на шиї (кризи); два кінці довгих стрічок з'єднували спереду, вони звисали нижче грудей, часто до пояса (бойківські висьорки) тощо. У прикрасах з бісеру багатоколірними акцентами е виткані, виплетені орнаментальні мотиви: розетки, ромби, квіти, зубці і под.
Кожен тип прикрас має локальні риси в особливостях матеріалу, технології, конструкції, колористичному вирішенні, способі кріплення й носіння. Згідно з історичними етапами розвитку художньої культури давні форми змінювались. Звичайно, коштовними прикрасами користувалися передусім заможні верстви населення. Прикраси, виготовлені вручну з доступних матеріалів, цікаві за формою і художнім задумом, були поширені в містах і селах, передусім в одязі селянок.
Елементи прикрас, які знімались, прикріпляли до одягу (нашивки, металеві платівки, ґудзики, кольорові тасьми, пряжки для пасочків тощо), вони характеризуються єдністю функціонального й художньо-обрядового вирішення.
ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ШКІРИ
Художня обробка шкіри — вид декоративно-прикладного мистецтва, що специфічними прийомами формотворення й оздоблення утворює чимало естетично досконалих побутових речей: місткостей, взуття, одягу тощо. У первісні епохи шкіру розглядали лише під кутом її практичної придатності. Згодом зрозуміли художню вартість шкіри, а шляхом експериментування виявили та вдосконалили техніки її обробки. Так, у середньовіччі шкіра стала матеріалом для художньої творчості, пов'язувалася з багатьма ремеслами: чинбарством (первісна обробка сировини), шевством, лимарством (виготовлення предметів упряжі), кушнірством (пошиття шкіряного одягу), палітурництвом (виготовлення шкіряних обкладинок) та ін.
Основним матеріалом є натуральна шкіра, а з XX ст.— штучна. Десятки різноманітних гатунків шкіри вирізняються фізико-технологічними й естетичними якостями.
Натуральну шкіру дістають шляхом механічної й хімічної обробки шкір тварин. Вона стійка й міцна щодо стискування, розтягування, стирання, гнучка й еластична, має добре виражену фактуру, рівномірно фарбується, податлива до зшивання, вишивання, тиснення, інкрустації, аплікації, плетіння тощо. Натуральну шкіру класифікують за видами сировини, технологією дублення й опорядження.
Сириця — вичинена, але не дублена шкіра виробляється зТТпкТр великої рогатої худоби (ВРХ) і свиней, міцна й пластична, її переважно використовують для лимарно-сідельних виробів.
Пергамент (від назви м. Пергама в Малій Азії) — вичинена, але недублена тонка шкіра, вироблена зі шкір ВРХ, буйволів та свиней з наступним сушінням. До поширення паперу пергамент використовувався для писання та виготовлення палітурок.
Шевро (від фр. спеугеаи — козеня) — тонка, м'яка, щільна шкіра, вичинена і дублена хромовими солями зі шкір молодих кіз або козенят. Має своєрідний, гарний візерунок (мерею) у вигляді малесеньких комірочок. Один з найкращих матеріалів для виготовлення художніх виробів.
Шеврет— замінник шевро — виробляють зі шкір овець хромовим дубленням. З нього виготовляють художні вироби, галантерею тощо.