У 20-х роках нашого століття ажурні візерунки виготовляли не тільки в початкових і середніх школах, а й у різноманітних творчих гуртках для дівчат і жінок. Під впливом міської культури виник особливий вид витинанок — своєрідне наслідування технік виготовлення декоративних тканин з мереживом, вишивкою тощо. На Подніпров'ї це була паперова ажурна лиштва, яку розміщували на поличках, над невеличкими віконцями хат. На Поділлі та Прикарпатті аналогічні паперові прикраси називали фіранковими або фіранками. Згодом виникав похідна модифікація — витяті паперові рушники, рамочки, серветки тощо.
Таким чином, на початку XX ст. українські народні витинанки завершили етап свого розвитку у тісному зв'язку з іншими видами народного мистецтва, суспільними та художніми явищами.
У 20—30-х роках основним регіоном побутування витинання стало Поділля. Це засвідчує багатий матеріал у музейних і приватних збірках. У 1924 р. подільські хатні прикраси збирали і досліджували О. Колпаковська, М. Фріде, наукові працівники етнографічного відділу Російського музею у Ленінграді.
Значну цінність має колекція паперових прикрас, зібрана 1926—1928 рр. учнями Кам'янець-Подільської художньо-промислової профшколи разом із завідуючим В. Га-генмейстером у навколишніх селах. У 1930 р. В. Гагенмейстер опублікував альбом, куди увійшли витинанки із ряду сіл Кам'янець-Подільського району 9.
Дослідники народного мистецтва Є. Берченко, К. Кржемінський, М. Щепотьєв, Л. Левитська та інші вивчали декор селянських хат у різних регіонах України. У тих випадках, коли розписи органічно співіснували з паперовим декором, автори досліджень не могли обминути витинанок і паперових квітів, внаслідок чого засвідчені взаємовпливи розписів і витинанок, їх спільна роль у системі хатнього декору.
У 20—30-х роках на Подніпров'ї і Поділлі у розписах і витинанках застосовувалася характерна композиція декорування стін «під шпалери». Внаслідок міських впливів на селі поширилися фіранкові і шпалерні паперові прикраси. Проте народні майстри не йшли за міськими зразками, а лише наслідували рядковий спосіб розташування елементів.
Паперових ажурних візерунків Подніпров'я, на жаль, збереглося з того часу небагато, лише ті, що потрапили в музей. Під час першої декади української культури у Москві 1936 р. була організована виставка народного мистецтва. Поряд із розписами експонувалися зразки петриківської паперової лиштви, оздобленої мальованим і витятим декором.
Західні землі України у 20—30-х роках XX ст. перебували під владою Польщі. У цей тяжкий період на Прикарпатті у багатьох селах ще виготовляли паперові прикраси, хоча й меншою мірою.
Таким чином, у 20—30-х роках мистецтво витинанок було популярним на Поділлі, Подніпров'ї, Прикарпатті, проте воно вже перестало бути масовим захопленням, котре наприкінці XIX—на початку XX ст. творчою хвилею пройшло по білоруських, литовських, польських, словацьких і українських селах.
Новий етап еволюції настінних паперових прикрас припадав на 50—60-ті роки. Піднесення матеріального й культурного рівня життя селян закономірно вплинуло на естетичні критерії формування житла. На зміну традиційним народним меблям (лави, скрині і под.) прийшли фабричні. Мальований і паперовий декор поступився місцем декоративним тканинам, вишивкам, картинам, естампам тощо. Проте ні настінне малювання, ні паперові витинанки не зникли як вид народної творчості. Перше міцно утвердилося на папері у формі так званих мальовок і в такий спосіб знайшло собі шлях у побут і на виставки. Витинанки також мали й мають відданих прихильників. Це насамперед талановиті витинальники, колекціонери й численні шанувальники, котрі сприяють відродженню і розвиткові цього виду мистецтва.
У 50—60-х роках у руслі локальних традицій продовжували успішно витинати досвідчені майстри П. Греблюк, Є. Гринюк, Є. Капустинська на Прикарпатті; Ю. Мі-зік, І. Намака, Г. Скрипка, В. Яскілка на Поділлі; Н. Білокінь, П. Глущенко, І. Пилипенко на Подніпров'ї та ін. Одні з них виготовляли витинанки для оздоблення власної або сусідських хат, дітям для розваги, інші робили перші кроки у виставочній діяльності. С. Батюк, П. Глущенко, М. Павлова почали виставляти свої твори на обласних та республіканських виставках. Багатьма нагородами відзначені твори М. Павлової. У 1967 р. її витинанки удостоєні другої премії республіканського конкурсу на кращі поштові листівки, невдовзі вони репродуковані.
Популяризація витинанок М. Павлової сприяла поверненню до творчості багатьох майстрів витинання. Один з перших О. Салюк (с. Саїнка Могилів-Подільського району Вінницької області) почав відроджувати давні подільські витинанки. У 70-х роках не було жодної республіканської виставки народного мистецтва, на якій би не експонувалися витинанки з Вінницької, Дніпропетровської, Тернопільської та інших областей. Багато оригінальних творів з виставок закупили музеї.
Витинанки мають широкі прикладні можливості. Розроблено багато цікавих спроб застосувати оригінальну орнаментику у різних видах декоративного мистецтва. Народний майстер М. Павлова використала витинанки для оздоблення поліграфічної продукції, художниця Л. Безпальча — в організації сценічного простору театральної виставки. Як засіб художньо-педагогічного процесу мистецтво витинанок запроваджене до навчальної програми дитячих художніх шкіл, училищ і вузів декоративного мистецтва.
Професор О. Петриченко з Харкова успішно застосував ажурні витинанки у художній обробці металу, декоруванні керамічних плиток тощо. З його ініціативи 1976 р. у Харкові відбулася всесоюзна виставка «Художні витинання з паперу та їх прикладні можливості». До участі у виставці, крім українських витинальни-ків, запрошені майстри із республік.
Ретроспективна виставка «Українські витинанки» 1981 р. у Львові вперше дала змогу широко оглянути, проаналізувати й оцінити твори цього виду народного мистецтва. У залах Музею етнографії та художнього промислу АН України експонувалися понад 800 кращих творів з кількох музейних і приватних збірок. Експозиція розпочиналася давніми витинанками кінця XIX ст. і закінчувалася творамисучасних народних майстрів, самодіяльних та професійних художників з усієї України.
На початку 80-х років почали працювати над витинанками й успішно беруть участь у виставках Д. Мимрик із с. Великий Говилів Тернопільської області, С. Приймак з с. Петриківка Дніпропетровської області, Л. Процик зі Львова, М. Ре-мнецька з Тернополя, Л. Лузгіна із Запоріжжя, Г. Хміль з Києва та ін. Група самобутніх майстрів витинання працює у селах Живачів, Колінці, Королівка, Надорожна, Озеряни, Олешів, Підвербці (Тлумацький район Івано-Франківської області), їхні твори, виконані у традиційному руслі давніх прикарпатських витинанок, демонструвалися на виставці.
До техніки витинання і мотивів візерунків звертаються художники. Є чимало цікавих спроб використання орнаментів витинанок для оздоблення житлових і громадських інтер'єрів. Паперові витинанки життєздатні і в умовах сучасного міста, застосовуються як новорічні прикраси вітрин і вікон. Зусиллями народних майстрів М.П. Павлової, Л.М. Процик, О.В. Салюка, художників Л.О. Мазур і Л.П. Стебловської створений новий жанр витинанки-сувеніра у формі листівок, буклетів, екслібрисів, настінних прикрас і под.
Українські народні витинанки — яскравий, своєрідний вид народної декоративної творчості, що має глибокі й багаті традиції, їм притаманні силуетне узагальнене зображення, чіткий візерунок, дзеркальна симетрія, лаконізм форми, обмеженість деталей, спокійний, рухомий ритм, відсутність натуралізму, логічна відповідність між формою, матеріалом і технікою виготовлення.
Іграшки. Художня самобутність української народної іграшки закладена її багатовіковою історією, традиційністю, відчутним відгоміном язичницької давнини.
На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені на пізньопалеолітич-ній стоянці в с. Мезин Корейського району Чернігівської області. Це узагальнені жіночі постаті (за іншою версією — фігурки пташок), а також маленькі анімалістичні фігурки вовка або собаки, виготовлені близько 25 тис. років тому з мамонтового бивня. Перші були оздоблені рятованим геометричним орнаментом (складні меандрові завитки, скісні, зигзагоподібні лінії тощо). Усі ці зооморфні фігурки, мабуть, мали обрядове, тотемічне значення, а тому їх загалом можна віднести до культової пластики малих форм і лише опосередковано пов'язувати з іграшкою, точніше з її прадавніми витоками.
В епоху неоліту (IV—III тис. до н. е.) у трипільців зародилася керамічна дрібна пластика жіночих статуеток у сидячій позі, витончених стоячих жіночих постатей, а також різноманітних фігурок тварин (бики, корови, вівці, барани, коні та ін.), пов'язаних з ідеєю плодючості. З'являються ліпні порожнисті фігурки пташок (могильник с. Висоцьке Бродівського району Львівської області), що згодом трансформувалися на зооморфні іграшки-свищики.
Особливий інтерес становлять керамічні яйцеподібні тарахкальця, моделі житла трипільців із деталями інтер'єру, розписом, оскільки серед іграшок наступних епох принцип «моделювання» — виготовлення мініатюрного посуду, військового обладунку, знарядь праці і под.— один із важливих напрямів творчості.
Про іграшки стародавніх слов'ян важко щось стверджувати через відсутність необхідних відомостей. Найдавніші дитячі іграшки Київської Русі — вирізані з дерева коники, пташки (качечки),— виявлені при розкопках у Києві і датовані приблизно X—початком XII ст. Крім зображальних іграшок побутували і незображальні, так звані технічні іграшки — мечі, луки, кульки, дзиґи, тріскачки і под.