Малюйте постаті несхибною рукою:
Агамемнон вражає нас пихою,
Еней побожністю сіяє над усіх.
Надайте певних рис ви кожному із їх.
Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:
Не раз од клімату залежить людська вдача [1;38].
Драматург винен, залишаючи кожному персонажеві його характер і виразність, співпереживати з ним. Трагедія зображає "те, що в житті нам здавалося б жахливим", але, пом'якшене мистецтвом, виявляє "приємний жах" і викликає "живе співчуття". Слід, проте, уникати всього неправдоподібного:
Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,
Чудною видасться і правда нам жива.
Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,
Бо ні ума вони, ні серця ні тривожать [1;37].
, а для цього дотримуватися правила трьох єдності – дії, часу і місця.
Не менш важливо слідувати закону правдоподібності і в зображенні характерів. Для кожного жанру – свій герой. Трагедія має справу з великими людьми, а "герой, в кому дрібно все, лише для роману придатний", вважає Буало, виявляючи явну неприхильність до нового жанру, що вже завоював читацький успіх:
Поблажливо роман читається легкий:
Там досить плетива химерного подій,
Від нього-бо читач розваги лиш бажає.
Але трагедія міцні закони має,
Кориться розуму й пристойності вона [1;38].
Отже, правдивість характеру полягає у чіткій підпорядкованості внутрішній логіці. За Буало, єдність характеру героя – найважливіша умова естетики класицизму. Розкрити характер людини у розумінні класицистів означало показати природу дії вічних, незмінних у своїй суті пристрастей, їх вплив на долі людей:
Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.
Високе й ніжне він повинен малювати,
Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,
Буть несподіваним, вражати нам серця,
Усіх захоплювать дивами без кінця
І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,
Та, раз побачивши, повік не забували [1;38].
Як високі, так і низькі жанри мали повчати публіку, підносити її мораль, просвітляти почуття. У трагедії театр вчив глядача стійкості у життєвій боротьбі, приклад позитивного персонажа слугував за взірець моральної поведінки. Герой, як правило, цар або міфологічний персонаж був головною діючою особою. Конфлікт між обов’язком та пристрастю обов’язково вирішувався на користь обов’язку, навіть якщо герой гинув у нерівній боротьбі.
Але порівняно з трагедією ще вищою, прекраснішою є епопея:
Ще більше величі епічний має стрій,
З байок уроджений, з фантазії та мрій.
Там чарувати нас є способів без краю, -
Усе там плоть і кров, і ум, і душу має [1;39].
а тому там відповідальність поета ще більш зростає. Слід узяти за зразок Гомера, чиє слово "пишне і багате", виклад стрункий, а загальна гармонія виявляє "старанність і цілому життю досвід".
У високих жанрах особливо очевидно, що одним натхненням, без "зусиль і роздумів", неможливо досягти успіху:
Поеми красної, що плине, як ріка,
Одною примхою не випише рука:
Потрібен час і труд; величної будови
Не створить первоук, шкода тієї й мови [1;42].
Буало засуджував використання в епічних творах образів християнської релігії, він вважав, що автори поводяться з ними надто вільно, що йде на шкоду власне християнській вірі. Тому належними персонажами творів він бачив античних героїв:
Хотівши, щоб богів античних затупили
Господь з пророками та всі небесні сили.
До пекла читача вони щораз ведуть,
Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, -
А всі ці образи, коли до того мова,
Навряд чи похваля релігія Христова...[1;44].
Матеріалом епопеї, як і трагедії, служить змішаний з вигадкою переказ – історичне або міфологічне, але не християнське, оскільки Писання не слід сполучати з вигадкою, а без вигадки поезія є сухою:
Адже Святе Письмо у приписах своїх
Лише навчає нас покутувати гріх,
Страждання очищать забруднене сумління, -
А різні тут байки і зайві, і злочинні,
Саму-бо істину звертають на ману [1;44].
У комедії Буало віддає перевагу зразкам урівноваженого Менандра над жовчним Аристофаном. Комедіограф повинен знати природу відчуттів і уміти читати в серцях людей, щоб дати правдиве зображення їх характеру. У зображенні комедійних положень потрібно враховувати всемогутній час — кожному віку властиві свої захоплення і свій спосіб їх виразу:
Час відміняє все - і норови зміня:
Що любе молодим, те для старих бридня;
У юнака киплять і міняться бажання,
І він порокові дається без вагання...[1;48].
Старий говорить інакше, ніж хлопець. Комедійні типи можна підглянути скрізь, потрібно тільки уміти пильно вдивлятися "і в місто і в королівський двір". У комедії не повинно бути високих пристрастей і їх проявів — сліз, великого страждання і т. д., але, з іншого боку, вона завжди повинна бути благородною, позбавленою вульгарності:
Дарма в комедії виображали б ми
Обличчя, скроплені гарячими слізьми, -
Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть,
Пласкими шутками простолюд марно тішить [1;48].
"Мистецтво поетичне" Буало наказує не суміщати елементів трагедійних і комедійних в одному творі, оскільки це порушило б єдність дії.
Ідеалом поетичних форм він вважає античну літературу, поєднуючи одночасно її традиції з "вивченням двору і пізнанням міста", з раціоналістичною концентрацією сюжету.
Здавалося б, Буало, слідуючи наміченій ієрархії жанрів і стилів, піднявся від менш значного до того, що є особливо піднесеним і чудовим, проте наприкінці він залишив комедію. Це не випадковість і не прорахунок. Коли одного разу Людовик XIV запитав Буало, хто з письменників складає славу нинішнього століття, Буало відповів: "Мольєр". Цим ім'ям задана висота жанру, який може слідувати різноманітності людських характерів, створених природою. Серйозна, інакше – висока, комедія займає в жанровій ієрархії Буало серединне місце і пишеться середнім стилем, але вона, як довів Мольєр, здатна досягти досконалості і навіть перевершити високі жанри:
Люблю я авторів, що, тішачи людей,
Своєї гідності не втрачують ніде,
І розумові скрізь і завжди улягають [1;49].
Проте якщо смак і сенс зраджують авторові, Буало, неупереджений і суво
рий критик, докоряє і Мольєрові:
Якби Мольєр отут взірці для себе брав,
То, може б, вищої він слави доказав:
В мішку, де зважився Скапена він сховати,
Вже "Мізантропа" нам творця не упізнати [1;48].
Тут Буало відкидає в комедії низький фарсовий початок, вважаючи кращим у Мольєра "Мізантропа", ніж "Шахрайства Скапена". Він цінує комедію за її найбільш різноманітне наслідування природі – основний принцип класицистичної поетики, що припускав необхідність осягати етичну природу людини і виправляти відхилення від неї у сучасному суспільстві.
Для Буало комедія повинна передусім бути знаряддям виховання, висміюючи людські слабкості й вади. Сміючись над собою, люди мають упізнати себе та змінитися на краще. Тобто автор комедії повинен спостерігати за суспільством, щоб зуміти показати людські типи правдиво та життєво:
Коли комедії ви хочете служити,
Природу лиш саму за вчительку візьміте...
Малюйте образи ясні усюди і прості,
Хай жваві кольори панують на помості.
У різних відтінках природа нам жива
Людські характери і вдачі розкрива...[1;49].
У фінальній, четвертій пісні Буало дає поради поетові, виходячи з його високої ролі у світі, який йому дано поліпшити. Знов і докладніше мовиться про користь критики, звичайно, якщо за неї береться людина, що має право судити:
Судді звіряйтеся одважному й тонкому,
В науці сильному і розумом ясному,
Чий строгий олівець одкреслив вам умить
Місця, що їх би ви воліли потаїть [1;49].
У поетичному трактаті, що призначений насамперед колегам – письменникам, називаються імена гідних наслідування авторів – як античних, так і сучасних.
Нарешті, все вінчає хвала королеві-сонцю:
Хай не лякає нас убожества ярмо,
Бо під зорею ми ясною живемо,
І мудрий наш король того пильнує дбало,
Щоб лихо слуг його уклінних не спіткало [1;50].
Скоро після видання "Мистецтва поетичного" король призначить Буало і Расіна своїми історіографами, тобто доручить їм відобразити славу свого віку. Для Буало це означало б зрівняти Людовика у величі з героями старовини, але визнати перевагу сучасності над античністю він не був згоден, що і показало його участь в спорі між стародавніми і новими. Зіставлення з античністю служило не тільки формою витонченого компліменту сучасності, але уроком, який поет був готовий викласти і королеві, і його підданим, нагадуючи про вищі зразки політичної і етичної культури.
Отже, оглянувши викладені у трактаті "Мистецтво поетичне" класицистичні настанови, ми бачимо, що ця ґрунтовна робота Ніколя Буало була справжньою поетикою свого часу. Автор розглянув основні етичні та естетичні завдання літератури і критики, подав у високохудожній формі доктрину класицизму як сформованої мистецької течії. Мистецтво класицизму запам'яталося як могутнє зусилля за умов , коли відбувалося все більше стрімких змін, зберегти культурну пам'ять, утримати гармонійний баланс вічного і сучасного, загального і індивідуального, обов’язку і пристрасті. У протиборстві цих понять народжується конфлікт класицистичної трагедії.
Буало не був єдиним, хто намагався дати теоретичну основу, узагальнити основні постулати провідного естетичного напряму. Класицизм висунув і інших теоретиків - Шаплена, Фйлібена, абата Дюбо. Але саме Буало найпереконливіше, талановитіше, гарячіше виступав| за служіння мистецтва високим етичним ідеалам, за чистоту і єдність французької літературної мови, за красу, строгу відповідність художньої форми. Проте сама правдивість в мистецтві розумілася їм до деякої міри вузько і односторонньо – як ідеалізоване відтворення природи і людей.