Основні положення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний. Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розгляданій Декларації. Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах. Розділ І. Самовизначення української нації. Україна " розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III, Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки. Розділ V. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Розділ VI, Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку; Розділ IX, Зовнішня і внутрішня безпека, Українська РСР має право на власні Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування визнає : пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів. Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.
Поняття державного управління та його принципи
Управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Державне управління — одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Структура державного управління вирізняється складністю, її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це — виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як виконавчо-розпорядчу діяльність окремої системи державних органів, спеціально заснованих для здійснення державного управління. Але це аж ніяк не означає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійснюють законодавче регулювання всіх сфер суспільного життя. Щоправда, більшість функцій виконавчо-розпорядчої діяльності покладається на виконавчі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність із реалізації завдань і функцій держави; • воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами; • вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; • форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом. Державне управління — підзаконна виконавча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.
Предмет і метод адміністративного права
Адміністративне право являє собою окрему галузь правової системи України, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. предмет регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання, функції та повноваження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій. Під методами адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів. Метод переконання є провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання. Метод примусу — спосіб впливу на громадян , нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну. Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу. Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій
Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань. Джерела адміністративного права — це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні е обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчими за ієрархією органами виконавчої влади, З огляду на численність джерел адміністративного права доцільно розділити їх на такі види: 1.Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління 2.Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. 3.Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру. 4.Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5.Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України 6.Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти 7.Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти. 8.Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій 9.Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність. Адміністративно-правова норма — це обов'язкове правило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, особливості, характерні для адміністративне-правових норм. По-перше, в них закріплюються відносини по керуванню, державному контролю і нагляду, а також внутрішньоорганізаційній діяльності. По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є і вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за їх недодержання настає перед державою системою діяти не може. Провідною соціальною метою адміністративно-правових норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі: інформаційні — досягненням яких забезпечується необхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державного управління; соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку безпеки Функціями адміністративно-правових норм є: забезпечення ефективної діяльності органів державного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи; охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної сфер; виховна; взаємодії з нормами інших галузей права; • взаємодії з неправовими соціальними нормами (мораль, звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи адміністративно-правових норм, у той же час однією функцією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. адміністративно-правові норми визначають той чи інший варіант належної поведінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін-с^кої діяльності. Структура адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило , традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення. Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолютно визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов'язаний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як правило, містять формулювання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю. Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформульовано у вигляді приписів, заборон, дозволень. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється. Наприклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажирських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або адміністративного примусу. Наприклад: порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу; Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчестоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у даному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків 2.За адресами або суб'єктами: адресовані органам державно-виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим органам; державним службовцям; державним підприємствам, закладам, організаціям; недержавним об'єднанням, підприємствам, закладам; громадянам. 3.За формою припису: зобов'язуючі — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій в умовах, які нею визначені.