Смекни!
smekni.com

Формування фінансового механізму підприємства на матеріалах ВАТ Центренерго (стр. 4 из 27)

Управління фінансами включає також визначення обсягів капіталовкладень і джерел їх фінансування, виявлення резервів підвищення платоспроможності й ефективності виробництва.

Об’єктами управління у сфері фінансів підприємств є:

- фінансові відносини, що виникають між підприємствами і їх засновниками, державою, комерційними структурами, іншими підприємствами і фізичними особами;

- доходи і прибуток, їх формування, розподіл і використання;

- фінансові ресурси, джерела їх формування, склад і структура;

- склад, структура і кругообіг капіталу;

- грошові фонди, їх формування і використання;

- грошовий обіг у відтворювальному процесі тощо. Суб’єктами управління фінансами на рівні підприємства є його керівник, планово-фінансова служба, фінансові менеджери.

Основними завданнями фінансової служби є:

- фінансовий аналіз діяльності підприємства;

- розробка і реалізація фінансових планів;

- визначення потреби підприємства у фінансових ресурсах в обсягах, необхідних для виконання плану економічного і соціального розвитку;

- мобілізація фінансових ресурсів у запланованих обсягах;

- своєчасне й у повному обсязі виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, постачальниками, працівниками тощо;

- виявлення резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення ефективності виробництва і платоспроможності підприємства.

1.2 Фінансові методи та фінансові важелі

Прийоми і методи, що знаходяться в арсеналі фінансового менеджера, різноманітні. З визначеною часткою умовності їх можна розділити на три великі групи: загальноекономічні, прогнозно-аналітичні і спеціальні.

До першої групи відносяться: кредитування, ссудні операції, система касових і розрахункових операцій, система страхування, система розрахунків, система фінансових санкцій, трастові операції, заставні операції, трансферні операції, система оподатковування й ін. Загальна логіка подібних методів, їхні основні параметри, можливість чи обов'язковість виконання задаються централізовано в рамках системи державного управління економікою. Хоча вибір у їхньому застосуванні досить обмежений, проте, варіанти використання окремих методів нерідко визначаються вже на рівні конкретного підприємства.

В другу групу входять: фінансове планування, податкове планування, методи прогнозування, факторний аналіз, моделювання й ін. Більшість з цих методів уже імпровізовані за своєю природою.

Проміжне положення між цими двома групами по ступеню централізованої регульованості й обов'язковості застосування займають спеціальні методи управління фінансами, багато з яких ще тільки починають одержувати поширення в Україні: це дивідендна політика, фінансова оренда, факторингові операції, франчайзинг, ф'ючерси і т.п. В основі багатьох з цих методів лежать похідні фінансові інструменти.

Основою інформаційного забезпечення системи управління фінансами є будь-які відомості фінансового характеру; зокрема, можна виділити бухгалтерську звітність, повідомлення фінансових органів, інформацію установ банківської системи, дані товарних, фондових і валютних бірж, іншу інформацію.

Технічне забезпечення системи управління фінансами є самостійним і дуже важливим її елементом. Багато сучасних систем, засновані на безпаперовій технології (міжбанківські розрахунки, взаємозаліки, розрахунки за допомогою кредитних карток, клірингові розрахунки й ін.), неможливі без застосування мереж ЕОМ, персональних комп'ютерів, функціональних пакетів прикладних програм. Функціонування будь-якої системи управління фінансами здійснюється в рамках діючого правового і нормативного забезпечення. Сюди відносяться: закони, укази Президента, постанови уряду, накази і розпорядження міністерств і відомств, ліцензії, статутні документи, норми, інструкції, методичні вказівки й ін [26, c. 61].

У найбільш загальному виді діяльність фінансового менеджера може бути структурована в такий спосіб:

- загальний аналіз і планування майнового і фінансового положення підприємства;

- забезпечення підприємства фінансовими ресурсами (управління джере-лами засобів);

- розподіл фінансових ресурсів (інвестиційна політика й управління активами).

Логіка виділення таких областей діяльності фінансового менеджера тісно зв'язана зі структурою балансу як основної звітної форми, що відбиває майновий і фінансовий стан підприємства (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Ключові області діяльності фінансового менеджера

Виділені напрямки діяльності одночасно визначають і основні задачі, що стоять перед менеджером. У рамках першого напрямку здійснюється загальна оцінка:

- активів підприємства і джерел їхнього фінансування;

- величини і складу ресурсів, необхідних для підтримки досягнутого економічного потенціалу підприємства і розширення його діяльності;

- джерел додаткового фінансування;

- системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів.

Другий напрямок припускає детальну оцінку:

- обсягу необхідних фінансових ресурсів;

- форми їхнього надання (довгостроковий чи короткостроковий кредит, готівка);

- методів мобілізації фінансових ресурсів;

- ступеня приступності і часу надання (приступність фінансових ресурсів може визначатися умовами договору; фінанси повинні бути доступні в потрібному обсязі й у потрібний час);

- витрат, зв'язаних із залученням даного виду ресурсів (процентні ставки, інші формальні і неформальні умови надання даного джерела коштів);

- ризику, ассоційованого з даним джерелом коштів (так, з позиції підприємства капітал власників як джерело коштів набагато менше ризиків, чим термінова позичка банку).

Третій напрямок передбачає аналіз і оцінку довгострокових і короткострокових рішень інвестиційного характеру:

- оптимальність перетворення фінансових ресурсів в інші види ресурсів (матеріальні, трудові, грошові);

- доцільність і ефективність вкладень в основні засоби, їхній склад і структура;

- оптимальність оборотних коштів (у цілому і по видах);

- ефективність фінансових вкладень .

Прийняття рішень з використанням приведених оцінок виконується в результаті аналізу альтернативних рішень, що враховують компроміс між вимогами ліквідності, фінансовій стійкості і рентабельності.

У залежності від того, у яких розрізах розглядається баланс як одна з основних моделей підприємства в термінах фінансів, чітко виділяються такі розділи фінансового менеджменту, як довго- і короткострокові рішення, управління вкладеннями у необоротні й оборотні активи, управління джерелами коштів і структурою капіталу, управління ризиками й ін.

Можна сформулювати систему цілей, розв'язуваних за допомогою управління фінансовими ресурсами, що розрізняються по ступені формалізації і можливостям кількісної оцінки:

- виживання фірми в умовах конкурентної боротьби;

- запобігання банкрутства і великих фінансових невдач;

- лідерство в боротьбі з конкурентами;

- максимізація ринкової вартості фірми;

- стійкі темпи росту економічного потенціалу фірми;

- ріст обсягів виробництва і реалізації;

- максимізація прибутку;

- мінімізація витрат;

- забезпечення рентабельної діяльності і т.д.

Пріоритетність тієї чи іншої цілі по-різному порозумівається в рамках існуючих теорій організації бізнесу.

Найбільш розповсюдженим є твердження, що підприємство повинне працювати таким чином, щоб забезпечити максимальний доход. Звичайно це асоціюється з рентабельною роботою, зростанням прибутку і зниженням витрат.

У рамках традиційної неокласичної економічної моделі передбачається, що будь-яка фірма існує для того, щоб максимізувати прибуток (звичайно мається на увазі, що мова йде про прибуток з позиції не разового, але довгострокового її одержання). В ідеалі, коли передбачається рівнодоступність інформації, наявність досвідченого керівництва й інші, досягти такого максимуму неможливо, а сумарний маржинальний дохід дорівнює нулю. Тому застосовується поняття "нормального прибутку", тобто прибутку, що влаштовує власників даного бізнесу. Дійсно, прибутковість різних видів виробництв може істотно розрізнятися, що не викликає проте прагнення всіх бізнесменів одночасно перемінити свій бізнес на більш прибутковий. В основі такого підходу лежить і дуже розповсюджена система ціноутворення на вироблену продукцію — «собівартість плюс деяка надбавка, що влаштовує виробника».

Інші дослідники висувають припущення, що в основі діяльності фірм і їхнього керівництва лежить прагнення до нарощування обсягів виробництва і збуту. Улаштовується це тим, що багато менеджерів уособлюють своє положення (заробітна плата, статус, положення в суспільстві) з розмірами фірми в більшому ступені, ніж з її прибутковістю.

Будь-якому підприємству в тім чи іншому ступені іманентний розрив між функцією володіння і функцією управління і контролю. Дана проблема збільшується в міру ускладнення форм організації бізнесу. У свою чергу, це привело, до виникнення ряду управлінських теорій.

Найбільше поширення в останні роки одержала «Теорія максимізації багатства акціонерів». Розробляючи цю теорію, виходили з передумови, що жоден з існуючих критеріїв — прибуток, рентабельність, обсяг виробництва і т.д. — не може розглядатися як узагальнюючий критерій ефективності прийнятих рішень фінансового характеру. Такий критерій повинний:

а) базуватися на прогнозуванні доходів власників підприємства;

б) бути обґрунтованим, ясним і точний;

в) бути прийнятним для всіх аспектів процесу прийняття управлінських рішень, включаючи пошук джерел коштів, власне інвестування, розподіл доходів (дивідендів).