Принципи приватизації, викладені на сьогодні у Законі України «Про приватизацію державного майна», порівняно з тими, які містилися у попередніх його редакціях, посилюють можливості державного регулювання та контролю відповідних процесів. Проте - через суттєве політичне забарвлення процесів прийняття рішень про продаж об'єктів, ускладнене відсутністю стратегії розвитку державного сектора економіки та законодавчого закріплення за Фондом повноважень щодо управління ним, а також неприйняття програми приватизації вже протягом двох років коли вирішується доля підприємств, які складають основу економічної та національної безпеки країни - цей закон не стримує безсистемного продажу ключових об'єктів державної власності.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», від 29 серпня 2000 р. №1346 затверджено перелік відповідних підприємств. Постановою передбачено, що рішення про внесення змін до цього переліку приймаються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади двічі на рік повинні переглядати цей перелік і 10 січня та 10 липня кожного року подавати Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції пропозиції для його коригування з обґрунтуванням по кожному об’єкту. Причому Фонд державного майна України у планах розміщення акцій підприємств, які не увійшли до цього переліку, не повинен «передбачати залишення акцій у державній власності, крім випадків, передбачених законодавством»
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 цей перелік підприємств у черговий раз скорочено, причому з 894 до 424. Зокрема., з нього виведено такі великі нафтодобувні та нафтопереробні підприємства, як ВАТ «Укрнафта», ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», ВАТ «Нафтопереробний комплекс «Галичина», ВАТ «Херсоннафтопереробка», ВАТ «Одеський нафтопереробний завод», АХК «Укрнафтопродукт», ВАТ «Азмол». До від коригованого переліку не увійшли автомобілебудівні заводи (ВАТ «АвтоЗАЗ», ХК «АвтоКрАЗ», ВАТ «Львівський автобусний завод»), підприємства хімічної промисловості (АТ «Свема», ВАТ «Донецький завод хімічних реактивів», ВАТ «Хімавтоматика»), машинобудівні заводи (ВАТ «Краснолуцький машинобудівний завод», ВАТ «Одеський машинобудівний завод «Червона гвардія», ВАТ «Артемівський машинобудівний завод «Перемога праці», ВАТ «Харківський машинобудівний завод»).
Спробою концептуально врегулювати питання управління корпоративними правами держави є постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави» від 11 лютого 2004 р. № 155, яка передбачає:
- забезпечення участі суб'єктів господарювання у здійсненні заходів, пов'язаних з виконанням державних функцій (економічна безпека, оборона, державні резерви, соціальні програми, державна монополія тощо), а також досягнення інших стратегічних цілей, визначених державою;
- збільшення за рахунок поліпшення фінансових результатів господарювання об'єктів управління надходження сум податків і зборів до бюджетів, обов'язкових платежів (внесків) до державних цільових фондів, а також неподаткових надходжень у вигляді дивідендів (доходів), нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, які перебувають у державній власності;
- здійснення контролю за використанням і збереженням майна господарських товариств, у статутних фондах яких є державна частка.
У цьому документі визначено основні напрями вдосконалення системи управління корпоративними правами держави та розроблено систему заходів, спрямованих на забезпечення досягнення цілей такого управління. Запропоновані заходи містять рекомендації щодо внесення змін до чинних нормативно-правової та законодавчої баз, розробки нових документів, запровадження нових механізмів у практику корпоративного управління, а також розробки пропозицій відносно можливостей і соціально-економічних наслідків запровадження інституту «золотої акції», емісії облігацій як механізму, альтернативного додатковій емісії акцій, при збереженні розміру державної частки у статутному фонді АТ, тощо.
Основні підходи мають практичне значення, адже в умовах відсутності стратегії розвитку державного сектора економіки управління державними корпоративними правами розглядається у контексті приватизації та носить характер більше вимушеного, ніж цілеспрямованого впливу. Безперечно, це є наслідком відсутності цілісної політики власності. Тут важко не погодитися з Ю. Шемшученком у тому, що «непродумана і слабка правова політика, здійснювана у відриві від реалій життя і поєднана з недосконалістю та прогалинами юридичної бази з нечіткими пріоритетами, призводить до збоїв у здійсненні політики соціальної, економічної, культурної тощо». Підприємства державної, приватної або змішаної форм власності здатні розвиватися у позитивному напрямі тільки в умовах стабільного правового середовища. яке гарантує захист прав власності.
Підсумовуючи сказане, підкреслимо: приватизація мала, має і матиме прихильників та опонентів. Претензії висуваються до технології приватизації, до її темпів, до її економічних і соціальних наслідків. Проте справедливості заради зауважимо, що з боку опонентів лунають лише звинувачення, а не конструктивна критика чи пропозиції, які можна було б застосувати у практичній діяльності. До вад вітчизняних реалій слід віднести фетишизм демократії, який, культивуючись «из благих намерений», за відсутності стрункої системи державного впливу і за нерозвиненості інститутів громадського контролю набуває ознак хаосу і анархії, позбавляючи можливості будувати стійкі управлінські системи як підґрунтя для розвитку національної економіки і суспільства.
Філософія діяльності Фонду державного майна України двох останніх років відрізняється від попередньої переходом на більш системну основу, яку забезпечено структурною перебудовою його центрального апарату, а також переходом від кількісної приватизації до якісної, до індивідуального, диференційованого, більш вдумливого й узгодженого процесу передання об'єктів державної власності до приватних рук. Ця філософія забезпечує не тільки наповнення державного бюджету, але й прихід на підприємства власників, здатних вивести їх на траєкторію сталого зростання. Проте Фонд не є центральною фігурою у прийнятті рішень, і виведення економіки країни в цілому на таку траєкторію можливе тільки завдяки стрункій державній політиці регулювання відносин власності, системному підходу до формування політики приватизації, виходячи з того, що в умовах ринкової трансформації відносин власності ця політика є головною складовою економічної політики держави, а також запровадженню, поряд з ринковими, державних стимулюючих, координуючих і контролюючих механізмів впливу на діяльність суб’єктів господарювання. Треба забезпечити можливість диференційованого підходу до запровадження цих механізмів залежно від статусу підприємств (зокрема, державних із державною часткою власності). Це питання підкреслює необхідність прийняття Закону України «Про управління об'єктами державної власності». У редакції проекту, схваленого парламентом у вересні 2003 р., він не вирішував наявного кола питань, які мали бути розв'язані ще на початку ринкових перетворень. На сьогодні ж законодавча неврегульованість суттєвих аспектів управління державним майном, суперечливість норм і положень численних законодавчих і нормативних актів є перешкодами для ефективного здійснення такого управління.
Заключний етап приватизації в Україні як політичного й соціально-економічного проекту, основним призначенням якого є трансформація відносин власності та створення ринкових умов розвитку економіки, з необхідністю передбачає формування дійової системи, управління, об'єктами державної власності. Це вимагає:
- формування такої організаційної структури цієї системи, за якої Фонду державного майна України надається можливість брати участь у формуванні політики держави щодо визначення об'єктного складу системи й сфер впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання;
- формування функціональної структури системи з урахуванням напрацювань і потенціалу Фонду щодо регулювання діяльності цих суб'єктів;
- запровадження системи контролю за фінансовими потоками державних підприємств шляхом затвердження їх фінансових планів і запроваджених системи моніторингу їх виконання;