Цікаво, що в Росії приватизацію проводив ще Петро І. Згідно його Указу на пільгових умовах були віддані до приватних рук близько трьох десятків промислових підприємств. Основними мотивами для цього були розвиток підприємницького духу в суспільстві та залучення приватного капіталу до виробничого використання. Актуальність цих мотивів зберігається і в наш час.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми, показує, що на користь приватизації висувається, як правило, дві групи аргументів:
а) ідеологічні: ринкова економіка має базуватись на приватній власності;
б) економічні: державні підприємства недостатньо легко реагують на зміни ринкової ситуації, є бюрократизованими, містять зайвий персонал, економічно неефективні.
Насправді рентабельні (або потенційно рентабельні) державні об'єкти є бажаною здобиччю для приватного капіталу.
Нині процеси приватизації у поєднанні з державним регулюванням економіки активно досліджуються провідними вітчизняними і відомими закордонними вченими, такими, як В Бабич, Г. Башнянин, Д. Богиня. А. Гальчинський, В. Геєць, А. Гош, Г. Задорожний, Я. Корнаї, Р. Коуз, В. Логвиненко, І. Лукінов, М. Мессенгіссер, С. Мочерний, А. Онищенко, Д. Сакс, А. Чухно, В. Юрчишин. У зарубіжній літературі відсутнє єдине визначення приватизації. В західноєвропейських країнах зустрічаються формулювання, які визначають її як:
- перехід прав власності держави на користь приватних осіб (приватного сектору або зміна державної власності на приватну, як, наприклад, у США[10,9];
- делегування приватним особам прав на розпорядження державним майном;
- повний розпродаж державних підприємств приватним особам;
- розпродаж лише частини активів.
У Великій Британії приватизація означає зменшення участі держави в капіталі підприємства до рівня менш, ніж 50%. У ряді країн (наприклад, Індонезія, Малайзія, Турція) приватизація визнається і при збереженні державою більшої частини актинів у своїй власності[11,8].
Для порівняння наведемо визначення приватизації з авторитетного німецькомовного словника Габлера: «Передача функцій державної власності приватному сектору народного господарства з тим, щоб розподіл і взаємодія ресурсів здійснювались через ринок».
В «Енциклопедичному словнику ринкового і планового господарства» поняття приватизації формулюється як: «Передача або повернення засобів виробництва з державної власності у приватну, заміна державного сектору приватним у наданні послуг суспільству (наприклад, приватизація муніципальних друкарень і плавальних басейнів, державних авіакомпаній, суднобудівних корабелень)».
В узагальненому розумінні приватизація подається як складовий елемент державної політики дерегулювання економіки, котрий призводить до збільшення внеску приватного сектору в господарський розвиток; у більш вузькому розумінні приватизація означає повну або часткову передачу права власності на капітал певного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.
Невирішені раніше частини загальної проблеми. Приватизація є підвищення ефективності приватизаційних процесів у поєднанні з оптимальним впливом на них державного регулювання, чітке визначення принципів і характеристик основних форм приватизації.
Цілі статті полягають у висвітленні процесів оренди об'єктів державного сектору як форми приватизації, приватизації за сталого ринкового господарства та в перехідний період, адміністративних інструментів і принципів приватизації[7,22-25].
Приватизація підприємства не зводиться до простого розпродажу майна — вона є інструментом дерегулювання економіки і означає продаж фізичним і юридичним особам прав власності на майно, а також прав розпорядження і використання майном при одночасному знятті адміністративних обмежень на діяльність підприємства.
Об'єктивні умови породжують велике різноманіття моделей переходу від однієї форми власності до іншої. Відображаючи сучасні тенденції, в літературі з'являються широкі трактування поняття приватизації. Як результат, поряд із з загальноприйнятними формулюваннями нерідко використовуються різні положення про те, що приватизація – це здавання державного майна в оренду приватним фірмам для виробництва товарів і послуг; передача виробничих функції приватному сектору при збереженні фінансових важелів у руках державі[11,45].
У західних країнах однією із форм передачі функцій управління приватним фізичним і юридичним особам націленої на подолання низької ефективності державних підприємств, є оренда. Встановлення орендо-підрядних відносин між державними органами, які розпоряджались підприємствами, і приватними фірмами, розглядається в науковій літературі як один зі способів приватизації, а саме як приватизація управління, тобто держава передає приватним фірмам права на управління підприємством, котре залишається власністю держави, при цьому майбутні доходи держави і збереження майна гарантуються заставою орендаря.
Вітчизняний аналог передачі функцій управління державним майном фізичним і юридичним особам - це оренда без викупу. Оренда з правом викупу припускає поступове придбання (фактично в розстрочку) активів державного підприємства орендарем[4,9-11].
Протилежністю формування державного сектору в результаті націоналізації, придбання і будівництва господарських об'єктів є широка або часткова приватизація державної власності. Ми не вживаємо поняття "повна приватизація" через те, що в сучасній ринковій економіці її бути не може, так як і 100% націоналізації у централізовано-планованому господарстві. Державний сектор в економіці — необхідне доповнення, підтримка ринкового господарства.
Державний сектор може змінюватися за розмірами, часткою у національному багатстві та ВВП, за структурою залежно вія реального стану економіки, економіко-політичних завдань у конкретній країні, але він не може цілком зникнути, як не можуть зникнути проблеми, що не розв'язуються за допомогою одного ринкового механізму. Державний сектор постійно змінює свою структуру, в ряді сфер він вирішує свої задачі й поступається місцем приватному сектору, але виникають нові проблеми, види діяльності, в яких він є цілком необхідним. Тому ейфорія деяких економістів з приводу нібито остаточної загибелі державного сектору в розвинених країнах із ринковою економікою у зв'язку з наявною там хвилею приватизації державних об'єктів є необґрунтованою.
Хвилі приватизації і націоналізації в недалекому минулому насувалися і відступали залежно від криз та війн, необхідності розвитку нерентабельних наукових напрямків, виробництв і районів і перетворення державних підприємств на рентабельні та конкурентноздатні.
Неможливо припустити, що економічна ситуація, кон'юнктура й господарсько-політичні завдання в країнах з ринковою економікою залишаться незмінними, що якась галузь або група галузей не виявиться в стані глибокої кризи, що науково-технічний прогрес не викличе до життя нові капіталоємні й науковоємні напрямки господарської діяльності, нерентабельні або недостатньо рентабельні на початку становлення і тому нецікаві для приватного капіталу.
Пропагандистські компанії в засобах масової інформації, промови з парламентських трибун з приводу низької ефективності державного сектору і необхідності його часткової приватизації починаються, як правило, в періоди, стан в економіці тої чи іншої країни відносно сприятливий, а державні об'єкти після реконструкції виявляються нерентабельними.
Під час кризи або післявоєнної руїни придбання державою приватних підприємств або викуп цілих галузей, котрі знаходяться на межі банкрутства, як правило, заперечень у широкої громадськості не викликає оскільки зацікавленості у приватного капіталу в роки криз і депресій в державних об'єктах немає. Таким чином, межа між збільшенням державного сектору і приватизацією рухома, вона залежить від стану економічного циклу, рентабельності державних об'єктів і викликаної цими обставинами зацікавленості приватного капіталу в придбанні конкретних об'єктів або передачі їх державі.
У сталій ринковій економіці приватизація державної власності, як і викуп окремих об'єктів і галузей, державне капітальне будівництво, є засобом державного регулювання економіки, що слугує генеральній меті — зміцненню і пристосуванню існуючого ладу до змінних умов, а також до конкретних цілей.
Приватизація в умовах переходу від централізованого планового господарства до ринкового, як і націоналізація при переході від капіталізму до соціалізму, відіграє цілком особливу роль, що відрізняється від ролі одного із засобів державного регулювання економіки в сталій економіці. В формуванні нових ринкових відносин у перехідний період приватизація відіграє системотворчу роль.
Перехід від соціалізму до капіталізму здійснюється спочатку на ідеологічному, політичному, інституційному рівнях. Спершу відбувається докорінна зміна на рівні свідомості, потім - на рівні політичних підвалин суспільства (змінюється однопартійна система або багатопартійна, де одна партія є провідною, а решта - сателіти). Потім відбуваються зміни в принципах формування влади, які закріплюються Конституцією України. Але попри всю очевидність змін перехід до нового ладу ще не відбувся. Нова структура влади не відповідає старій сутності власності. Дещо подібне відбувається і після мирної або немирної соціалістичної революції.
Завдання перехідного періоду - привести у відповідальність відносини влади і власності, бо багатопартійна система, заснована на демократичних свободах, може базуватись лише на ринкових відносинах за визначальної ролі приватної власності. Повторюється унікальний досвід переходу до соціалізму: не система економічних відносин і панівних форм власності формує адекватну собі політичну, ідеологічну, державно-інституційну надбудову, а надбудова створює відповідну їй основу - панівну систему власності.