Мир Знаний

Проблеми та перспективи інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий ринок (стр. 10 из 21)

Основною функцією представництва є надання інформації, консультацій, організація ділових контактів на місці для клієнтів головного банку, а також надання інформації для місцевих бізнесменів про продукти чи послуги головного банку. Представництво організовує контакти керівників головного банку з місцевими банками і сприяє встановленню кореспондентських відносин. Також представництво організовує контакти між клієнтами головного банку і зацікавленими місцевими бізнесовими колами, а також з урядовими чиновниками. Важливою задачею представництва є надання головному банку аналітичних дослідів і оглядів економічної, соціальної і політичної ситуації в країні, а також виконання кредитного аналізу місцевих фірм як потенційних позичальників [55, c.116].

Головною перевагою представництва є те, що його штат краще представляє потреби клієнтів банку і може надавати необхідну інформацію чи консультацію. Представництво також може стати важливим базовим елементом, якщо головний банк вирішить з часом відкрити повноцінний банківський офіс. Але, зазвичай, представництво є єдиною законною формою присутності іноземного банку на місцевому ринку. Очевидним недоліком представництва є його нездатність надавати банківські послуги: для проведення операцій клієнти повинні переадресовуватися банкам-кореспондентам.

Як з юридичної, так і з операційної точки зору банківський філіал є частиною головного банку, опираючись на усю його ресурсну базу. Філіал (відділення) не є самостійною юридичною особою, тому він не має своїх установчих документів (уставу), своєї ради директорів, не може емітувати акції. Для управлінських і фіскальних цілей банківський філіал веде власну бухгалтерську звітність, однак насправді його зобов’язання і активи є складовою частиною зобов’язань і активів головного банку [57].

Банківські філіали контролюються з двох сторін: як частина головного банку вони є суб’єктом регулювання контрольними органами країни походження, але одночасно до них застосовують нормативи і обмеження, встановлені місцевим законодавством.

Основною перевагою для міжнародного банку у виборі саме цієї форми присутності на місцевому ринку є те, що філіал займається наданням повноцінних банківських послуг від імені головного банку, який несе усі юридичні зобов’язання. Так, грошовий депозит, розміщений у філіалі, призводить до виникнення перед вкладником зобов’язань зі сторони головного банку. При наданні послуг філіал орієнтується на глобальну значимість клієнта (БНК) для міжнародного банку в цілому, а не на ступінь розвитку відносин на місцевому рівні. Кредитні ліміти, встановлені для філіалу, є похідною від кредитних лімітів, діючих в головному банку [23].

З організаційної точки зору, відкриття філіалу частіш за все є простішим і дешевшим, чим відкриття дочірнього банку.

Головним недоліком філіалу як організаційної форми, з точки зору головного банку (але не клієнтів), є те, що саме головний банк несе повну відповідальність по зобов’язанням свого філіалу. Крім того, законодавство ряду країн, не допускає діяльність філіалів закордонних банків на своїй території[23].

Дочірнім банком називають самостійну банківську організацію, як правило, у формі відкритого чи закритого акціонерного товариства, або товариства з обмеженою відповідальністю, де всі 100 % чи більша частина акцій (паїв) належать головному міжнародному банку.

Такий банк надає повний спектр банківських послуг. Як самостійна банківська організація, дочірній банк повинен задовольняти усім вимогам, що пред’являються до такого роду інституцій зі сторони місцевого законодавства, в тому числі вони повинні мати необхідні ліцензії на здійснення банківської діяльності.

Кредитний ліміт дочірнього банка обмежений його власним капіталом і не пов’язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність дочірнього банку у кредитуванні значних позичальників. Одночасно з цим відповідальність головного банку по зобов’язанням дочірнього також обмежена величиною статутного капіталу.

Дочірній банк іноземного банку часто виглядає як місцевий в очах потенційних клієнтів з числа місцевих компаній, що полегшує йому залучення місцевих вкладників. Це справедливо, якщо місцевий банк був самостійним до його купівлі міжнародним банком. Використання менеджерів з числа місцевих професіоналів також дозволяє встановити більш розвинуті відносини з місцевим бізнесовим товариством.

Іноді, як це зазначалося вище, законодавство деяких країн забороняє відкривати філіали міжнародним банкам, але при цьому дозволяє діяльність дочірніх банків. З іншого боку, дочірні банки можуть мати податкові переваги перед філіалами, причому як з точки зору сплати місцевих податків, так і з точки зору обкладання податками головного банку [23].

Під назвою асоційований (залежний, афілійований) банк розуміють самостійну банківську організацію, частина акцій (паїв) якої – але не контрольний пакет – належать іноземному банку. Доля капіталу, що залишилася, може бути розподілена як серед місцевих так і серед іноземних співвласників. Асоційований банк може бути заново утвореним фінансовим інститутом, але це також може бути діючий місцевий банк, який увійшов у міжнародний стратегічний альянс з паєвою участю більш великого іноземного банку.

Основною перевагою цієї організаційної форми – як і у будь-якого іншого спільного підприємства – є можливість поєднання досвіду, потенціалу, корпоративних культур двох (або більше) груп співвласників. Асоційований банк зберігає статус місцевого фінансового інституту з місцевими власниками і менеджментом і в той же час підтримує постійні зв’язки зі своїм іноземним акціонером, навіть до залучення додаткових ресурсів. Недоліком як і у будь-якого спільного підприємства є те, що в критичний для банка момент різні групи власників не зможуть виробити і затвердити єдину політику дій [14].

Особливим типом асоційованого банку є банківський консорціум – банківське спільне підприємство, яке належить групі з двох чи більш банків, що представляють різні країни. Банківський консорціум формує початкову клієнтську базу за рахунок компаній, що отримали рекомендації від міжнародних банків-співвласників, але в подальшому розвиває власний банківський бізнес. До числа специфічних напрямків діяльності банківського консорціуму слід віднести організацію міжнародних банківських синдикатів для надання більш крупних чи більш довготривалих кредитів, чим ті, якими готові профінансувати його банки-засновники, розміщення емісій корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках, операції на ринку євровалюти, організація зливання та поглинання міжнародних компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, виконуючи проектне фінансування і надаючи послуги по консультуванню БНК [14].

Як правило, банківський консорціум є тимчасовою формою співробітництва міжнародних банків на місцевому ринку: з часом він стає конкурентом будь-якому з банків засновників при обслуговуванні найбільш значних і привабливих клієнтів, і той залишає альянс, створюючи власний дочірній банк чи філію. В зв’язку з цим існує тенденція до поступової реструктуризації банківського консорціуму в дочірній банк як одного з міжнародних банків[14, 23]].

Важливим стержневим елементом багатьох міжнародних банківських груп є банківські холдингові компанії. Банківська холдингова компанія – це акціонерне товариство, що володіє пакетами акцій юридично самостійних банків і небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних чи контрольних функцій по відношенню до них.

Банківські холдингові компанії отримали широке розповсюдження в США, особливо у 1970-х та 1980-х рр. До початку 1990-х рр. вони вже контролювали 2/3 з приблизно 13000 банків, на долю яких припадало більше 90% сумарних активів галузі. Серед факторів, що сприяли появі банківських холдингових компаній слід виділити наступні [23:

- високий рівень розвитку акціонерної власності дозволяє здійснювати ефективну взаємодію промислового і банківського капіталів;

- більш вільний доступ на ринки капіталу при необхідності мобілізації ресурсів;

- оптимізація оподаткування шляхом компенсації збитків одного дочірнього підприємства за рахунок прибутків, отриманих іншими;

- прийняття стратегічних рішень на рівні єдиного центра, де знаходяться рада директорів і ключові інформаційно-управлінські ланки;

- диверсифікація портфелю активів, а звідси – можливість зниження ризику банківської групи в цілому;

- можливість інвестицій у небанківську сферу і за рахунок цього – розширення закордон, чого не можуть зробити самостійні банки.

Остання з перерахованих особливостей потребує пояснення. У відповідності з американськими законами будь-яке придбання холдінговою компанією небанківського підприємства повинно спочатку бути ухвалено Радою керівників Федеральної резервної системи, причому ці небанківські підприємства повинні надавати послуги, безпосередньо пов’язані з банківською справою, і сприяти зниженню цін на них. Серед дозволених напрямів бізнесу наступні:

- іпотека;

- факторинг;

- траст, довірче управління активами;

- торгівля цінними паперами;

- випуск кредитних карток;

- лізинг;

- операції з нерухомістю;

- страхова справа;

- обробка і передача даних;

- консалтінг.

Законодавство США виокремлює однобанківські і багатобанківські холдингові компанії. Більша частина (близько 80%) зареєстрованих холдингових компаній в США контролює один банк. Однак багатобанківські холдингові компанії значно крупніші, на їх долю приходиться близько 70% сумарних банківських активів в США [23].