порядок формування майна та його правовий режим (мінімальний статутний фонд, порядок його формування);
система органів управління (структура та компетенція органів управління, порядок прийняття ними рішень);
майнові та організаційні права засновників (право на управління та отримання прибутку);
умови відповідальності суб’єкта господарювання та відповідальність його засновників перед третіми особами у випадку недостатності її майна для задоволення законних вимог кредиторів (майно, на яке може бути звернуто стягнення кредиторів;
умови і принципи відповідальності засновників (обмежена відповідальність, додаткова солідарна).
Сукупність вищезазначених елементів становить організаційно - правову форму, що визначає основні засади створення і діяльності суб’єкта господарювання. Організаційно – правовими формами підприємств є, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю, інші господарські товариства, приватне підприємство. З кожним видом організаційно-правової форми пов'язаний комплекс правових норм, що її визначають. Називаючи ту чи іншу організаційно - правові форму юридичної особи, можемо зробити висновок про те, як вона засновується, як управляється, яку відповідальність несуть засновники тощо. Організаційно - правова форма - певна модель, якій повинна відповідати організація, щоб визнаватись юридичною особою.
Організаційно - правова форма є найважливішим критерієм класифікації суб’єктів господарювання. Зміна одного її елементу призводить до створення зовсім іншого його виду. Так, єдиною відмінністю товариства з обмеженою відповідальністю від товариства з додатковою відповідальністю є об'єм відповідальності засновників. Організаційно - правова форма, як поняття, застосовується переважно для характеристики юридичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств). Проте, ця ознака притаманна всім без винятку соціальним утворенням, які визнаються юридичними особами.
Так, наприклад, за кількістю осіб, які беруть участь у заснуванні, підприємства поділяються на: створені одним суб'єктом (приватні, державні підприємства); створені декількома суб'єктами (господарські товариства, кооперативи, колективні підприємства); об'єднання підприємств (асоціації, концерни, корпорації тощо).
Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто, у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якого господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інший рахунки в банках.
Правом власності і господарським законодавством про управління майном визначається правовий титул, на якому майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).
Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність, тобто визначається законодавством за певним суб’єктом господарювання можливість бути суб’єктом права (мати і здійснювати господарські права і обов’язки, відповідати за їх належне виконання). Обсяг правоздатності визначається як в законодавстві, так і в правовстановлюючих документах. Вона дає права на організацію конкретної господарської діяльності.
Четвертою ознакою пов’язаною з правосуб’єктністю, є компетенція господарських організацій. У даному випадку компетенція розглядається як сукупність прав та обов’язків, які безпосередньо закріплені за господарською організацією законом і пов’язана з певним видом діяльності, переважно в організаційно – господарських правовідносинах. До компетенції відносяться: коло питань, які можуть вирішувати та чи інша господарська організація; обов’язки, які покладаються законом на певну господарську організацію; форми відповідальності за порушенні невиконання покладених на господарську організацію обов’язків; способи захисту порушених прав.
На думку В. С. Щербини оскільки поняття компетенції є досить широким і застосовується в різних правових галузях, в ГК йдеться саме про господарську компетенцію, якою позначається не лише сукупність прав та обов’язків суб’єктів господарювання, але і сукупність повноважень, прав та обов’язків органу державної влади або органу місцевого самоврядування при виконанні своїх функціональних завдань у сфері господарювання.
Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин. Відповідно, терміни «суб’єкти господарського права»і «учасники господарських» є всі підстави розглядати як тотожні1.
__________________
1 Див.: Щербина В.С. Суб’єкти господарського права: монографія / К.: Юрінком Інтер, 2008 – С. 9 – 13.
Згідно з ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:
суб'єкти господарювання;
споживачі;
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;
громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.
За ч. 1 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:
по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;
по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;
по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю.
по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно; по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.
Власне суб'єктами господарювання, відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК є:
господарські організації— юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання чи права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
Вони також мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.
§ 2. Громадяни підприємці як суб’єкти господарських правовідносин
Насамперед зазначимо, що господарську діяльність в залежності від правового становища її суб’єктів можна розділити на дві великі категорії:
індивідуальне підприємництво фізичних осіб (власне громадян);
господарську діяльність юридичних осіб колективних утворень.
Спочатку доцільно зупинитись на питанні різниці між правовим статусом фізичної особи – громадянина і громадянина – підприємця. Зокрема, фізична особа – громадянин виконує у повсякденному житті та побуті певну трудову діяльність але не пов’язану з підприємницькою діяльність, не для задоволення соціальних, а для особистих потреб. Наприклад, в ст. 2 Закону України від 15.03.2003 р. «Про особисте селянське господарство» (далі – ОСГ) передбачено, що таке господарство – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і суспільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна ОСГ, у т.ч. у сфері сільського зеленого туризму.
Члени ОСГ мають право: самостійно господарювати; укладати угоди;реалізувати напрямки виробленої продукції; надавати послуги з використанням ОСГ; використовувати для власних потреб наявні на земельні ділянці загальнопоширені корисні копалини, лісові насаджені, водні об’єкти, а також інші властивості землі.
Діяльність пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності. Регулюється Конституцією України, Земельним кодексом, ЦК, Законом про ОСГ, та іншими нормативно – правовими актами, без посилання на ГК і відповідно не є предметом правового регулювання господарського права.