При надходженні до державного реєстратора оригіналу установчих документів та свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, яку ліквідовано у зв'язку з визнанням її банкрутом, державний реєстратор зобов'язаний зробити на зазначених документах відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи та видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) зазначені документи на адресу місця проживання одного із засновників (учасників) юридичної особи, що припинилася.
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця Відповідно до ст. 46 Закону проводиться у таких випадках:
прийняття фізичною особою — підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;
смерті фізичної особи — підприємця;
постановления судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;
постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця.
Підставами для постановления судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця є:
визнання фізичної особи підприємця банкрутом;
провадження нею підприємницької діяльності. що заборонена законом;
неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до податкового законодавства.
Для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцями за її рішенням фізична особа не раніше двох місяців з дати повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації подає державному особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладання) або через уповноваженому особу такі документи:
заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцем за її рішенням (Форма № 12);
свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи підприємця;
довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості по податках, зборах (обов’язкових платажах);
довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про відсутність заборгованості;
довідки відповідних органів фондів соціального страхування по відсутність заборгованості або про те, що вона не перебувала на обліку (ч. 9 ст. 47 Закону).
Строк державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцем не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів.
Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця.
Контрольні запитання
1. Які Ви знаєте способи припинення діяльності суб’єктів господарювання?
2. У чому різниця між реорганізацією і ліквідацією?
3. За яких підстав проводиться добровільна ліквідація суб’єктів господарювання
4. Назвіть форми реорганізації суб’єктів господарювання?
5. Який порядок добровільної ліквідації суб’єктів господарювання?
6. Дайте визначення поняття банкрутства з економічного і юридичного погляду.
7. Що є підставою і умовами порушення справи про банкрутство?
8. Які особи беруть участь у справі про банкрутство?
9. Які Ви знаєте стадії провадження у справі про банкрутство?
10. Які умови й етапи санації боржника?
11. Охарактеризуйте прийняття і наслідки мирової угоди.
12. Які етапи та наслідки ліквідаційної процедури?
13. Назвіть наслідки визнання боржника банкрутом.
14. У якій черговості задовольняються вимоги кредиторів?
15. Які особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів господарювання?
16. Які документи необхідно подати для державної реєстрації припинення юридичної особи?
17. Які документи потрібно подати для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця за її рішенням?
ГЛАВА 7
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОРДАРЮВАННЯ
§ 1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб’єктів господарювання
Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному - це, уречевлена праця, яка функціонує в процесі виробництва, розподілу і присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих, матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.
Правове регулювання відносин власності породжує поняття права власності. Власність проголошується і регламентується законом. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм.
По-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) норми про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові, цивільно-правові, і господарсько - правові норми про способи набуття, використання і припинення прав на майно.
По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.
По-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, господарського, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).
Усі перераховані норми - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, в тому числі господарського.
В юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.
Право власності в об'єктивному, значенні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності, і є юридичною підставою існування та реалізації права власності у тій чи іншій правовій системі.
Право власності в суб'єктивному значенні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень конкретного власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно, своєю владою і у власних інтересах, яке існує у межах конкретного правовідношення власності.
Правомочностями власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання є: володіння, користування та розпорядження, що складають зміст права власності. Право володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, юридична можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Право користування – це юридична можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Право розпорядження - це юридична можливість визначення власника визначити юридичну або фактичну долю речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших.
Кожне із зазначених повноважень, крім розпорядження власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходиться в їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.
Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).
Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) відображені в ст. 134 і 135 ГК. Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК, що визначає його правовий режим. Звідси випливає, що правовий режим майна суб’єкта господарювання, на якому базується його господарська діяльність, становить право власності та інші речові права, а саме право господарського відання і право оперативного управління.