Підставами виникнення господарських зобов’язань є певні юридичні дії (юридичні факти) або їх поєднання, з настанням яких господарське законодавство пов’язує виникнення тих чи інших прав і обов’язків. Зауважимо, що власне законодавство не підставою виникнення господарських зобов’язань, воно лише визначає, з яких саме підстав вони виникають. Так відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов’язання можуть виникати:
безпосередньо із закону або іншого нормативно – правового акта. Що регулює господарську діяльність, ГК, ЦК, Закон України від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв» і т. п.);
акту управління господарською діяльністю ( в тому числі щодо створення, ліцензування, патентування господарської діяльності, наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні» і т. п.);
з господарського договору та інших угод. Передбачених законом, а також з угод. Не передбачених законом. Але таких. Які йому не суперечать. Відповідно, вони є договірні і бездоговірні;
внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх підстав (регулюється ЦК з урахуванням особливостей, встановлених ГК);
у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Перелік підстав перелічених у цій статті. не є вичерпним, зокрема, вони передбачені ст. 11 ЦК та іншими законами.
На підставі аналізу змісту. Мети і суб’єктів господарських зобов’язань можна назвати їх характерні ознаки за якими вони відрізняються від цивільно – правових. Такими ознаками є наступні: вони виникають в особливій сфері суспільних відносин – сфера господарювання; підставами їх виникнення є ГК і спеціальні закони, що регулюють господарські відносини; особливість дій. Що їх зобов’язаний вчинити один суб’єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінського – господарського характеру; суб’єктами господарського зобов’язання є суб’єкти господарювання - зобов’язана сторона та управнена сторона. А не лише боржник і кредитор. Які традиційно характерні для цивільно – правових відносин;
суб’єктами господарських зобов’язань не можуть бути громадяни.
Залежно від особливостей, специфіки об’єкта, суб’єкта, визначеності предмета в господарському праві зобов’язання є: майново – господарські, організаційно – господарські, соціально – комунальні, публічні та внутрішньогосподарські.
Майново-господарськими, (згідно з ч. 1 ст. 175 ГК) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов’язку. Таким чином, такі зобов’язання мають цивільно – правовий характер і регулюються ЦК з урахуванням ГК.
Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання; негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи; органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами громадянами, не є господарськими і регулюються іншими, частіше усього, нормами адміністративного законодавства.
Суб'єкти господарювання також можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.
Організаційно-господарськими згідно ч. 1 ст. 176 ГК, визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно - господарські зобов’язання виникають між суб’єктом господарювання і суб’єктами організаційних повноважень, зазначених у ч. 2 ст. 55 ГК, а саме:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
-в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання, ( ст. 177 і ч. 4 ст. 175) розглядається як зобов’язання за рішенням відповідної місцевої ради.
За рахунок своїх коштів відповідно до Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» вони повинні створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК, незалежно від статутної мети своєї діяльності, можуть брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем.
Таким чином, на підставі рішення місцевої ради виникає організаційно - господарське зобов’язання між нею і суб’єктом господарювання. Вони також мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.
Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Суб'єкт господарювання, відповідно до ч. 1 ст. 178 ГК, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Маються на увазі зобов’язання, які виникають при здійсненні господарської діяльності з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, з надання послуг транспорту загального користування, зв’язку, біржових тощо або установчими документами суб’єкта господарювання (статут, засновницький договір), які встановлюють їх певний обов’язків вид діяльності.
Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.
Внутрішньогосподарські – це зобов’язання, що виникають між відокремленими структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з структурними підрозділами, а також у зв’язку з виконанням певних робіт чи надання послуг. Наприклад, зобов’язальні відносини щодо виконання ремонтних робіт.
§ 2. Виконання господарських зобов’язань
У загальному, виконання господарського зобов’язання (далі – зобов’язання) є засобом досягнення мети укладання та йог припинення. Або виконання зобов’язання – це вчинення боржником і кредитором дій, чи утримання від них, спрямованих на здійснення прав та виконання обов’язків, які випливають із зобов’язання.
Зобов’язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином. Тобто з дотриманням усіх вимог, які в ньому передбачені.
Традиційно в юридичній літературі і відповідно ст. 526 ЦК розглядаються принципи належного і реального виконання зобов’язань, відповідно до умов договору.
Принципи належного виконання полягає у виконанні зобов’язання належним чином – відповідно до вимог закону, інших нормативно – правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо їх виконання – згідно з вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.
Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено, зобов'язання повинно бути виконано: