ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ПРИСВЯЧЕНОЇ ПРОБЛЕМАМ ВИВЧЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ
1.1. Причини появи запозиченої лексики
1.2. Проблеми класифікації та встановлення хронології запозичень
1.3. Проблеми вивчення пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи мови-рецептора
1.4 Висновки до розділу 1
РОЗДІЛ 2. НІМЕЦЬКОМОВНІ ЛЕКСИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ У СФЕРІ ПОЛІТИКИ ТА ЕКОНОМІКИ.
2.1. Поділ запозичень зі сфери політики та економіки на мікрогрупи, генеза запозичень
2.2. Пристосування запозичень до системи української літературної мови на фонетичному, морфологічному та семантичному рівнях
2.3 Висновки до розділу 2
ВИСНОВКИ
БІБЛІОГРАФІЯ
ВСТУП
Тема цієї дипломної роботи «Німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах».
Ця тема є актуальною, тому що різні народи, в тому числі й український, постійно контактують між собою. В процесі обміну інформації відбувається й обмін мовними елементами. Тому вивчення розвитку української мови вимагає дослідження іншомовних елементів, їх місця та ролі у мові, що приймає. Велику частку серед них посідають запозичення з німецької мови. Ціла низка лінгвістів займалася цим питанням, але й досі воно залишається вивченим лише частково.
Об'єктом нашого дослідження є німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах.
Предметом дослідження є предметно-тематичні мікрогрупи та шляхи пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи сучасної української мови у суспільно-політичній та економічній сферах.
Основна мета роботи – розглянути та дослідити німецькомовні лексичні запозичення в українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах. У дипломній роботі поставлено такі завдання:
1) здійснити огляд наукової літератури з проблеми, що досліджується;
2) проаналізувати шляхи історичного розвитку німецьких запозичень в українській літературній мові;
3) поділити запозичення на мікрогрупи;
4) проаналізувати шляхи пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи сучасної української мови на різних рівнях у суспільно-політичній та економічній сферах.
Методи дослідження:
1)описовий метод, який передбачає спостереження, аналіз, узагальнення та класифікацію певних мовних фактів;
2)статистичний метод;
3)метод порівняльного аналізу;
4)семантичний метод, який сприяє відбору і класифікації певних явищ.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що німецькомовні лексичні запозичення в українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах грунтовно не досліджені.
Теоретичне значення цієї роботи полягає в тому, що вона сприяє вирішенню проблеми щодо історичних шляхів становлення, формування та розвитку сучасної української мови. Щодо відкритості її структури для запозичень та її адаптуючих властивостей, щодо шляхів поповнення лексичного складу мови.
Практичне значення полягає в подальшому використанні наслідків роботи при вивченні теми "Запозичення" у вузі та школі.
Структура роботи. Відповідно до мети й встановлених завдань робота складається зі вступу, теоретичного, практичного та методичного розділів, висновків та бібліографії.
запозичення німецький український суспільний
РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ПРИСВЯЧЕНОЇ
ПРОБЛЕМАМ ВИВЧЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ
1.1 Причини появи запозиченої лексики
Загальновідомим є той факт, що запозичена лексика у складі сучасної української мови посідає значне місце і сягає своїм корінням у далеке минуле. Німецькі лексичні запозичення не є вийнятком. Дослідженням цього питання займалися такі лінгвісти як В.В. Акуленко, В.А. Височина, Н.А. Семенова, О.А. Лисенко та іншi [11]. Так, однією з проблем, які аналізує О.Г. Муромцева у монографії «Розвиток лексики української літературної мови у ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст.», є питання запозичень [6].
У сучасній мовознавчій літературі з питань запозичень розрізняють екстралінгвістичні та інтерлінгвістичні причини появи запозиченої лексики. До причин зовнішніх насамперед належать контакти між народами, зумовлені як близькістю географічного розташування (що не є обов'язковим), так і потребами спільного розв'язання певних політичних, економічних питань, культурним та науковим обміном.
Суто лінгвістичними причинами запозичування є:
а) потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, відсутньої або недостатньої в певний історичний момент у мові, що запозичає;
б) потреба у семантичному обмеженні питомого слова, усуненні його багатозначності;
в) вищий ступінь термінологічної визначеності запозичуваного слова, яка склалася в мові- (чи мовах)-джерелі, порівняно з існуючим у приймаючій мові відповідником.
Для української літературної мови важливою причиною запозичування була необхідність створити абстрактну лексику, здатну обслуговувати різні сфери суспільного життя. Відчувалась гостра потреба і в науковій термінології. Нарешті, на цей час припадають і перші спроби в українській художній літературі розширити межі охоплення дійсності, показати життя і побут інших народів. Важливу роль у появі запозичувань відігравала тенденція до диференціації слів за їх значенням і сферами вживання, зумовлена в свою чергу загальною тенденцією до досконалішого вираження понять.
У сучасній мовознавчій літературі широко вживається термін «мовні контакти», під яким розуміють використання двох (і більше) мов одними і тими ж людьми. Таких людей прийнято називати двомовними, а саму практику вживання двох мов — двомовністю. Вона властива, як правило, не цілим народам, а певним групам, окремим представникам його: державним і політичним діячам, письменникам, публіцистам. Володіючи одночасно двома мовами, вони переносять окремі елементи чужої мови в рідну і, внаслідок свого впливу на колектив, сприяють поширенню і засвоєнню цих елементів широким загалом. При цьому перенесення елементів чужої мови відбувається як усним шляхом, так і через посередництво писемної мови, найефективніше – через переклад.
Центральним питанням у вивченні запозичень є їх пристосування, адаптація до системи приймаючої мови. У науковій літературі з цього питання виділяються такі показники освоєності запозиченого слова:
1) фонетико-графічна передача іншомовного слова засобами мови, що запозичає;
2) фонетичне освоєння слова, яке не обов'язково повинно бути повним і в процесі якого можуть з'явитися нові фонеми або периферичні підсистеми фонологічної системи приймаючої мови;
3) граматичне освоєння, головними показниками якого є входження іншомовного слова до певного граматичного класу слів приймаючої мови і набуття у зв'язку з цим відповідних морфологічних і синтаксичних ознак;
4) словотвірна активність, яка полягає в здатності іншомовних слів служити базою для творення нових слів;
5) семантичне освоєння запозичень – це питання про включення їх в лексико-семантичну систему приймаючої мови. Це питання про віднесення нового слова до синонімічного ряду слів з подібним значенням і розмежування його – смислове або стилістичне – з іншими елементами цього ряду; поява у нього антонімічних опозицій на грунті нової мови; посідання ним певного місця в семантичних структурах і мікроструктурах нової мови і зміни в них, викликані його входженням;
6) нарешті, свідченням освоєності слова і одночасно умовою його адаптації є широке вживання іншомовного слова в літературній мові. Л.П. Крисін уточнює це положення, розрізняючи серед запозичень загальновживані слова і терміни, оскільки вони відрізняються і ступенем, і характером уживання. Можна сказати, що іншомовний термін запозичений даною термінологічною системою, якщо він регулярно вживається в мовній сфері, що обслуговується цією системою; іншомовне слово запозичене лексичною системою літературної мови, якщо воно вживається в різних, мінімум у двох, мовних жанрах [6].
1.2 Проблеми класифікації та встановлення хронології запозичень
Питання про місце і роль слів іншомовного походження, про межі їх уживання в українській мові неодноразово піднімалося протягом зазначеного періоду, зумовлюючись кардинальною проблемою того часу: створення такої літературної мови, яка б, не втрачаючи своєї народної основи, була б здатна обслуговувати вищі сфери людської думки, стати мовою нації, освіти. Можливості ж української мови щодо цього не викликали сумнівів у передової частини української й російської інтелігенції.
Проблема створення високорозвиненої літературної мови не могла бути розв'язана без створення наукової термінології, а остання, в силу своєї специфіки – обслуговувати спілкування в науковій сфері, що має інтернаціональний характер. Все це вимагало розв'язання питання про міру використання в ній лексики іншомовного походження. Ця спроба була зроблена журналом "Основа" у вигляді статей М.Т. Левченка "Заметка о русинской терминологии", П.С. Єфименка "По поводу заметки Левченка "О русинской терминологии". М.Т. Левченко вважав головним принципом творення термінології доступність і зрозумілість для народу. Тому терміни, запозичені з латинської, грецької або нових західноєвропейських мов М.Т. Левченко пропонує заміняти українськими відповідниками або словами з слов'янських мов – чеської, польської. При цьому він не відкидає й можливості творення неологізмів. Наприклад, анархія – безправність, аналіз – розбор, оригінал – переворот, перспектива – зглядность, механізм – сило дійство, результат – послідок, горизонт – позем, небосклон, інстинкт – побудка, елемент – первина, нейтральний – ніякий, нейтралітет – ніякость та ін.. В основному на аналогічних позиціях стояв і П.С. Єфименко, виправляючи у М.Т. Левченка лише форми слів, які не відповідають духові української мови: замість безправность треба безправ'я, замість розбор – розбір. Проте в своєму словникові П.С. Єфименко подає і ті терміни іншомовного походження, які вже були зафіксовані писемними джерелами раніше: амбіція, артикул, аспект та ін., хоча переважну більшість його термінів становлять слова новоутворені або перекладені: аргумент – довод, арієрград – задні, заднє військо, аудієнція – послухання. Анонім – неназваний, ненайменований. Продовжуючи традицію письменників і лексикографів першої половини ХІХ ст., П.С. Єфименко подає значну кількість іншомовних слів у тих формах, у яких вони засвоєні народною усною мовою: акація – окація, оксамит – оксамит, амуніція – амуніція, аренда – оранда і подiбне [6].