Мир Знаний

Розрахунки в системі “клієнт-банк” та шляхи їх удосконалення (стр. 5 из 23)

• обмін платіжними документами з програмним комплексом ОДБ (зокрема, банківська частина системи «клієнт - банк» може бути одним з компонентів ОДБ), який власне і виконує розрахунки клі­єнта за документами, що отримані через систему «клієнт - банк», а також ведення рахунків клієнтів з відображенням фактично вико­наних трансакцій;

• обмін із клієнтською частиною допоміжною технологічною інформацією та бухгалтерськими документами на зразок «виписка з рахунку», на основі яких клієнт має змогу отримати повну інфор­мацію про стан свого рахунку та рух коштів на ньому;

• ведення протоколів роботи, архівів проведених (та відхилених) трансакцій.

«Клієнтська частина» — комплекс, що розміщений на підприємстві клієнта. Його функції:

• ведення необхідної нормативно-довідкової інформації;

• ведення значення рахунку клієнта, що є відображенням рахунку, який ведеться в банку, з максимально можливою точністю. Мож­ливе ведення двох варіантів значень рахунку: з урахуванням тіль­ки фактично проведених документів - фактичного, та з урахуван­ням «коштів у розрахунках» — прогнозованого;

• підготовка початкових платіжних документів (або автономно, або прийом їх із програми автоматизації бухгалтерії підприємства);

• обмін з банком платіжними документами;

• отримання відповідних платіжних документів з банку;

• обмін з банком технологічною інформацією та надання клієнту повної інформації про стан виконання розрахунків за кожним з платіжних документів, що проходить як через систему «клієнт-банк», так і за межами системи (наприклад, проведення докумен­тів цього клієнта в паперовій формі через операціоніста банку);

• ведення протоколів роботи, архівів проведених (та відхилених) трансакцій.

Можлива наявність окремої підсистеми телекомунікації, яка дозволяє побудувати банківську та клієнтську частини незалежно від конкретних засобів електронної пошти і внаслідок цього забезпечити функціонування програмного забезпечення системи «клієнт-банк» у різних телекомунікаційних середовищах.

В Україні вже існують системи «клієнт-банк», які є невід'ємною складовою програмного комплексу автоматизації бухгалтерії клієнта. Це дозволяє не тільки повністю автоматизувати бухгалтерський облік на підприємстві, а й побудувати єдину технологічну лінію для виконання всіх фі­нансових операцій підприємства.

Архітектура кожної конкретної системи «клієнт-банк» та специфіка технології її роботи перебувають в досить широкому діапазоні. Практично широка розробка та впровадження систем «клієнт-банк» в Україні тільки починається. Тому найближчими роками очікується різке зростання як кількості клієнтів, що користуватимуться цим сучасним видом послуг, так і рівня програмно-технічних розробок таких систем.

1.3. Огляд світової та національної законодавчих баз, що регламентують електронний документообіг

Правове регулювання електронного документообігу:

Хоч електронний документообіг в сучасному світі став глобальним і розгалуже­ним, далеко не всі відносини між його учасниками регулюються спеціальними законами або іншими юридичними документами. Розвиток електронного документообігу, пов'язаний не лише з технологією, а й із правом, потребує професійних підходів, чіткої взаємодії традиційно далеких одна від одної галузей знань.

У розвинутих країнах електронний документообіг вже став самостійною цариною юридичних взаємовідносин у внутрішній і міжнародній торгівлі, що спричинило кілька принципових правових наслідків:

• з'явилася однойменна правова ка­тегорія і ціла сукупність пов'язаних із нею понять: електронна угода, елек­тронний підпис, електронні платежі, електронні гроші тощо;

• електронні повідомлення (або еле­ктронний обмін даними), що застосову­ються для укладення та виконання угод, замінюють паперову договірну доку­ментацію, традиційну для комерційних операцій. Виникла проблема в розробці критеріїв обов'язкової форми електронних угод та необхідних вимог до проце­дури їх укладення;

• природа угоди принципово не змінилася — іншим став тільки спосіб її укладення і здійснення;

• на рівні звичаїв ділового обороту ствердився основний правовий прин­цип електронного документообігу, який полягає в тому, що сторони не вправі ставити під сумнів законність і дійсність угоди лише на тій підставі, то вона здійсне­на електронним способом.

Однак добитися гарантованого до­тримання цього принципу не завжди вдається, що часто породжує значні юридичні труднощі. Зокрема, немає впевненості в тому, що всі положення такої угоди матимуть рівну юридичну силу в разі судового розгляду.

Глобальний і розгалужений характер економіки унеможливлює її регулювання в режимі реального часу будь-яким уря­дом або державною установою. Тому за­конодавство має бути зведене до мініму­му, стати послідовно міжнародним і про­зорим, відповідати чітко визначеним цілям, забезпечувати довіру, ефективність та уніфіковані правила поведінки. Воно повинні визначити основні процедури визнання дійсності електронних угод, дії судових органів, щодо винесення вердиктів у позовах компаній або осбистостей, предметом розгляду якого є застосування електронного цифрового підпису та інше.

Досвід країн Західу у сфері правового регулювання електронного документообігу:

Нині найбільш значущими міжнарод­но-правовими документами у сфері електронного документообігу є:

• Модельний закон ЮНСІТРАЛ "Про електронну торгівлю".

Комісією Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) 1996 року розроблено зраз­ковий звід правил — Модельний закон "Про електронну комерцію" (Model Law On Electronic Commerce). Це модель, за допомогою якої країни у національному законодавстві можуть вирішити основні проблеми, пов'язані з юридичною зна­чимістю договорів, що укладаються за допомогою ЕОМ, з обов'язковою пись­мовою формою, підписом, оригіналом і копіями, зберіганням договірної доку­ментації в електронному вигляді, а також визнанням останньої як судового доказу. Правовий режим електронного обміну даними, передбачений у законі, грунтується на принципі так званого функціонального еквівалента.

Зміст такого підходу полягає в тому, аби проаналізувати цілі та функції тра­диційних юридичних вимог, що висува­ються до упорядкування документів на папері, з метою встановлення, як їх можна досягти за допомогою методів електронної передачі даних.

Ідеться про те, що, включивши в на­ціональне законодавство процедури, пе­редбачені Модельним законом для вре­гулювання ситуацій, коли сторони оби­рають електронні засоби передачі да­них, держава створює правове середови­ще, нейтральне (без будь-яких переваг) стосовно різних носіїв інформації.

• Директива Європейського парламен­ту та Ради Європи від 13.12.1999 року про політику ЄС щодо електронних підписів.

Цей документ створює правові пере­думови для широкого використання електронного підпису (ЕП) у країнах Європейського Союзу. Серед пріоритетних — надання електронному підпи­су юридичної та доказової сили. (Зазна­чимо, що юридичні наслідки має вик­ликати не сам факт використання ЕП, а обмін електронними документами, які містять електронний підпис, причо­му ці наслідки залежать від змісту доку­ментів. Отже, визнання юридичної си­ли необхідне щодо електронного доку­мента. Стосовно ж доказової сили еле­ктронного підпису можна погодитися з підходом, відповідно до якого саме він може слугувати підтвердженням істин­ності електронного документа). При цьому в преамбулі наголошено, що в законодавчому регулюванні немає потре­би, якщо ЕП використовується виключ­но в рамках систем, заснованих на уго­дах між обмеженою кількістю учасників (ідеться про закриті системи електрон­ного документообігу).

Згідно зі статтею 5 зазначеної дирек­тиви держави-учасниці повинні забез­печити умови, за яких електронний підпис задовольняв би юридичні вимо­ги до даних в електронній формі тією ж мірою, якою власноручний підпис задовольняє вимоги до даних на папе­ровому носії. Крім того, держави-учас­ниці повинні в законодавчій формі визнати правомірність використання ЕП як доказу при судовому розгляді.

• Директива Європейського парла­менту та Ради Європи від 08.06.2000 року про деякі правові аспекти інформаційних суспільних послуг, зокрема електронної комерції, на внутрішньо­му ринку (Директива щодо електронної комерції).

Цей документ регулює окремі види діяльності в комп’ютерних мережах на внут­рішньому ринку ЄС. Зокрема, в ньому розглядаються державне регулювання, а також питання стосовно поширення комерційної та іншої інформації з комп’ютерних ме­реж, договори, які укладають­ся в електронній формі, та відпові­дальність інформаційних посередників.

Директива забезпечує правовий (у тому числі судовий) захист угод, укла­дених в електронній формі. Так, до­говір не може бути визнаний недійсним лише на тій підставі, що його укладено в електронному вигляді.

Усі названі документи є рамковими, тобто переважно вказують напрями роз­робки правового забезпечення та об­меження щодо правового регулюван­ня, а не встановлюють конкретні нор­ми. Принципи, закладені в них доку­ментах, можуть бути використані при розробці українського законодавства з урахуванням вітчизняних реалій.

Визначення електронного документообігу в законодавстві Росії:

Цікавим для України може виявити­ся досвід регулювання електронного документообігу в Росії, оскільки у цій країні еко­номічне і правове середовище та рівень поширення комп’ютерних мереж є вельми схожи­ми з нашими. Російське законодавство досить опера­тивно, хоча водночас лише частково і су­перечливо "сприйняло" електронний документообіг. Останній поданий в основному у вигляді чотирьох юридичних конструкцій: