Візерунки у суцільно заповнених краях можуть розташовуватися у стрічковому горизонтальному плані або мотиви — вертикально спрямовуватися до центру (дерева життя). Орнаментальні мотиви можуть також оздоблювати кайму з чотирьох боків.
Кольорове рішення вибійок інтер'єрних тканин передбачає переважно поєднання одноколірних орнаментальних мотивів (синіх, коричневих, червоних) з білим тлом. Орнамент завжди логічно узгоджується із тлом.
Розпис тканин, важливий вид їхнього художнього оформлення. Основне джерело його розвитку — художні традиції вибійок. Однак важливу роль відіграє індивідуальна творчість художників-текстильників. Дещо обмежені необхідністю реалізувати малюнок у розмірах повторюваного рапорту метрової тканини, вони відчули певну свободу в ручному розписі, стали створювати цікаві вироби часто унікального характеру. Поступово вдосконалюючи технічні й колористичні прийоми ручного розпису, текстильники відкривали все нові художні можливості.
Різні способи ручного розпису текстильних виробів (тканих і нетканих матеріалів, трикотажу, повсті, текстильно-галантерейних предметів тощо) поширилися на території України на початку XX ст. Мистецтво розпису тканин розвивається і в наші дні.
Матеріал для розпису тканин поділяється на дві групи: основа, на якій виконується розпис, і матеріал, котрим декорується тканина: фарба, писальця, сітки, рами, пензлі і т. ін.
Техніки ручного розпису: холодний батік, гарячий ба тік, вільний розпис і фотофільмодрук.
Здавна відомі різні способи нанесення на тканину резерву, тобто такого спеціального складника, який охороняв її окремі частини від наступного фарбування. На Сході ці способи прикрашення тканин отримали назву батік.
Холодний батік — ручний розпис тканин. Наперед заготовляють резервуючу суміш (парафін з гумовим клеєм, каніфоль з бензином тощо); шаблон — контур візерунка; раму, на яку натягується тканина; скляні трубочки; пензлі; тампони для розпису і под. Спочатку візерунок контурно наноситься на кальку. Щоб контурні лінії було добре видно, їх обводять тушшю. Калька підкладається під тканину, але зворотною стороною, щоб не забруднити її. Тоді скляною трубочкою або пензликом з кальки резервуючою сумішшю наноситься контур на тканину. Утворюються геометричні, замкнуті форми рослинного орнаменту. Резервуюча суміш використовується не тільки для обмеження фарби, котра розтікається по тканині, але вона може матиі самостійне декоративне значення. Резервуюча суміш часто підфарбовується у різні кольори, звідси графічні контури на тканині можуть бути різноколірними. Ці засоби розширюють можливості холодного розпису.
Після перенесення контурів візерунка з кальки на тканину резервуючою сумішшю кальку відкладають, наведеному контурові дають змогу висохнути і тоді починають працювати фарбами. Пензлями замальовують певні мотиви орнаменту, окремі частини рівномірно заливають фарбою за допомогою трубочки, ватного тампона.
Гарячий батік — ручний розпис тканин. Калька підкладається під тканину, неї на тканину олівцем переводяться контури візерунка. Потім калька відкладається і починається розпис гарячою резервуючою сумішшю (парафін, вазелін, віск). Після цього тканину занурюють у кольорову фарбу або наводять її за допомогою пензлів, лійок, різних пристроїв тощо. Як тільки кольорова фарба, нанесена на тканину, висихає, знімають резервуючу суміш. Розроблені численні варіанти розпису тканин, досягнення різних декоративних ефектів.
Вільний розпис. Здійснюється без попереднього нанесення на тканину резервуючої суміші. Спочатку художник готує ескіз, потім легкими штрихами м'яким олівцем наносить на тканину основні контури. Таким чином, розпис тканини нагадує акварельний малюнок на папері. Кольорова фарба наноситься різними за величиною пензлями, тампонами тощо. Вільний розпис, виконаний на сухій або вогкій тканині, часто доповнюють графічними деталями.
Фотофільмодрук — техніка орнаментування тканин. Малюнок на тканину наноситься за допомогою матриць — дерев'яних або металевих рам із туго натягнутим на них шовковим або капроновим ситом. На сито фотоспособом нанесений малюнок. Місця, на яких зображений малюнок, прозорі. Вільне поле вкривають захисним, водонепроникним лаком. На тканину, розстелену на столі, накладають матриці, в які згідно із задумом залита кольорова фарба.
Уздовж матриці її протирають крізь прозорі місця сита на тканину. Існують різні способи нанесення орнаменту технікою фотофільмодруку: прямий друк на нефарбованій тканині; витравний друк по фарбованій тканині із застосуванням витравляючої речовини (ренгаліту), що знебарвлює фарбу на тканині, тощо. Техніка фотофільмодруку дає змогу репродукування з фотографічною точністю різних орнаментальних форм, велику свободу у використанні різних кольорів, забезпечує їх чистоту, соковитість звучання.
Розписні тканини, різні за орнаментом, технікою виконання, кольоровим рішенням, поділяються на типологічні групи за функціональним призначенням. В окрему групу об'єднують розписні тканини інтер'єрного призначення: декоративні панно, портьєри, скатертини, рушники і под. Розписні тканини одягового призначення (хустини, краватки, вироби з ручним розписом) — це високомистецькі художні твори.
ОДЯГ, ПРИКРАСИ
Одяг захищає людину від холоду, дощу, сонця, вітру тощо. Крім складових частин, що прикривають плечову, поясну частину людського тіла, одяг включає також головні убори, взуття, рукавиці, панчохи, шкарпетки та ін. Конкретні географічні, кліматичні, історичні, соціально-економічні обставини, суспільні відносини, етнічна приналежність, рівень культури тощо визначають характер одягу, його спільні і відмінні риси.
З часів палеоліту людина навчилася виготовляти найпростіший одяг із шкір звірів, в епоху неоліту — з лляних, конопляних, вовняних доморобних тканин. Первісні типи одягу: плечовий — накидка (переважно шкура); поясний — настегнові пов'язки. Із цих двох типів одягу поступово розвинулися різноманітні форми кроєного і шитого одягу: плечовий — сорочки, плащі, Каптани; поясний — штани, пояси, запаски, обгортки.
Одяг постійно змінювався, зникали деякі його частини і виникали нові. Він відбивав громадське й родинне становище людини, характер її праці, диференціювався на чоловічий, жіночий (дівочий і заміжніх жінок), дитячий, а також буденний, святковий, обрядовий тощо.
На території України вже у 1 тис. до н. е. чоловіки скіфо-сарматських племен носили сорочки, хутряні й ткані шапки, каптани, чоботи, а жінки — широкі сорочки, плащеподібний верхній одяг.
Зростання продуктивних сил, поглиблення поділу праці, класове розшарування виразно позначилися на одязі. Показником соціальної диференціації передусім був матеріал. Для заможних верств населення одяг виготовляли переважно з привозних коштовних тканин: шовку, китайки, парчі, оксамиту тощо.
За часів Київської Русі князівське вбрання, пошите з дорогих матеріалів, було довгополим, вільним, прикрашалося вишивкою, коштовним камінням. Шапки обрамляли дорогим хутром. Взуття — червоні сап'янові чоботи. Одяг простого народу: натільний — сорочка із лляного, конопляного домотканого полотна; верхній плащ — корзно, опанча, виткані з доморобної вовняної тканини; кожухи з овчини; личаки, постоли, чоботи. Використовувалися прикраси й інші доповнюючі предмети: сумки, пояси. Основні типи давньоруського одягу збереглися, упродовж віків зазнаючи певних змін. Поєднання різних частин одягу і доповнюючих його предметів, художньо узгоджених між собою в єдиному стилі, називається костюмом. Він включає в себе і зачіску, і манеру триматися, жести, грим тощо. Костюм, відбиваючи зв'язки з історичними стилями, піддається короткотерміновим змінам моди.
Стійкі традиційні основи, які часто сягають глибокої давнини, зберігає народний одяг (передусім селянський), відображаючи загальнонаціональні й етнічні, локальні риси. У ньому відбиті сфера знань, виробничий досвід, художні смаки, естетичні погляди, а також обрядові аспекти, етнічні переконання. Народний одяг містить інформацію про людину, соціальне середовище, культуру певної епохи, виконуючи комунікативну функцію.
В одязі поєднуються різні види мистецтва: тканини, вишивка, аплікація, вирізування, мережання і т. ін. Важливими художніми засобами одягу є фактура, колір, орнамент (матеріалу і доповнень — сумок, поясів тощо). Найхарактернішими для одягу України є три основні форми: трапецієвидна, овальна і пряма. При створенні одягу використовуються принципи симетрії й асиметрії, нюансу або контрасту, рит-му, масштабність і динамічність поєднання всіх частин у цілісну композицію.
Типологія виробів. Для вивчення одягу як явища матеріально-духовної культури, ансамблевого виду декоративно-прикладного мистецтва важливе значення мають принципи його наукової класифікації (ділення на групи за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбиває суттєві розбіжності). У розробці класифікації і типології одягу дослідники йшли за окремими ознаками: матеріал, стать, вік, крій. Одяг поділяється на типологічні групи за функціональним призначенням: плечевий, поясний (натільний і верхній), головні убори, взуття; буденний і святковий; за порами року: літній, весняно-осінній, зимовий. Окрему групу створює обрядовий одяг. Костюм виконує декілька функцій, водночас є річчю і знаком-сим-волом.
У багатьох дослідженнях одяг класифікується за окремими компонентами: сорочки, безрукавки, штани, головні убори, пояси, свити, полотнянки тощо. Тут важливий детальніший підхід до розрозбки типологій окремих компонентів одягу. Наприклад, типології сорочок вперше розроблені В. Білецькою 8.