Безрукавний нагрудний одяг генетичне передував поширенню наприкінці XIX— на початку XX ст. нагрудного одягу з рукавами. Це виявляється в характері матеріалу, крою, принципах конструювання й декорування.
Нагрудний одяг з рукавами — куртки, кабати, юпки, кофти і т. ін. Матеріал, крій у багатьох випадках подібний до безрукавних одежин.
Куртки виготовляли з білого, сірого доморобного сукна, короткі прямоспинні, розширені клинами (вишивали між передньою і задньою полами під проймами до низу), поширені на Чернігівщині, Київщині.
Кабати переважно з лляного, конопляного полотна, короткі, прямоспинні, декоровані вишивкою, кольоровими тасьмами, були популярними у Львівській, Тернопільській областях.
Юпки з фабричних тканин обшивали оксамитом, вистібували. Довгі, нижче колін, розширені, на спині підрізані й рясовані або призбирані у глибокі складки. Низ рукавів обшитий, декорований вистігом — кривульки, гачки тощо. Поширені у районах Середнього Подніпров'я, на Полтавщині. Кофти, круглі кохточки з фабричних чорних тканин з дуже розширеними полами (типу кльош) носили переважно в Подніпров'ї, на Півдні України. З кінця XIX ст. набули поширення короткі і нижче талії напів-прилягаючі одежини типу піджаків з фабричних матеріалів: сачки, спінжаки, кабати, безрукавні жилети тощо.
Народним генієм розроблені численні варіанти моделювання, декорування нагрудного одягу.
Верхній одяг об'єднує різний за матеріалом і формою одяг, який носили поверх натільного, нагрудного чоловіки, жінки і діти передусім в негоду, взимку. Його виготовляли з грубих лляних, конопляних домотканих полотен (часто сумішних — основа конопляна, а поробок вовняний), сукна, овчини. За кроєм прямоспинні форми передували появі розширених, приталених, з підрізними таліями. Найдавніший — прямоспинний плащовидний одяг — поділяється на два підтипи: без рукавів (накидкоподібний); з рукавами (іноді фальшивими).
Безрукавний прямий верхній одяг зберіг найархаїчніші риси щодо крою, способів ношення. Його ніби накидали на плечі, як давньоруську накидку корзно. Найдавніші збережені в Карпатах типи такого одягу — це гугля, манта, чуганя (чуга).
Гуглі виготовляли з сірого або білого доморобного сукна, їх зшивали так, що за формою вони нагадують мішок: один бік не зашивався, а верхній, напівзашитий ріжок при потребі надягали на голову, щоб захистити її від вітру, дощу, снігу (як каптур). Прямі поли гуглі на грудях не застібалися, а зверху при шиї зав'язувалися вовняними шнурами чи ланцюжками через пряжки чепраги.
Манта — тип плащовидного одягу з доморобного сірого або білого сукна. За кроєм вона подібна до гуглі, широка, довга, з каптуром. Як обрядовий одяг збереглася на Гуцульщині. Буковинська манта виготовлена з чорного сукна, тунікоподібного крою, застібається гапликом.
Чуганя (чуга)—тип складного плащовидного лемківського одягу. Чуганя — з темно-коричневого доморобного сукна, з прямою спинкою і дуже довгим чотирикутним коміром, з довгими тороками — на спині спадала нижче пояса. Тороки часто заплітали в коси, а рукави зашивали. Ці так звані сліпі (фальшиві) рукави заміняли кишені.
Гуня — плечовий, прямоспинний одяг з рукавами, часто носили наопашки, її виготовляли із спеціально витканої вовняної грубої тканини з довгим ворсом на лицевому боці: після кожних трьох ниток поробку впліталися довгі, грубі, зсукані вовняні нитки або ледь з'єднані пасма вовни (до 10 см). їх випускали на лицевий бік і прибивали нитками поробку. Звідси локальні назви гуні: космата, коцовата, коцованка, волосаня. Прямі довгі рукави вшиті по пітканню. Такі гуні й досі збереглися на Закарпатті.
Крім прямоспинного, на Україні існував верхній одяг, розширений донизу, з боковими клинами, складками, зборами на спині тощо.
Розширений верхній одяг з рукавами шили з одного або двох перегнутих в плечах полотнищ доморобного сірого, чорного, темно-коричневого сукна. Клини вставляли між передньою і задньою полами — від пройми до низу. Поли не застібалися. До горловини пришивали каптур (кобка, бородиця, затулок, відлога), яким накривали голову. Такий одяг мав різні локальні варіанти і відповідні назви: сірак (Лівобережжя), кобеняк (Волинь), копеняк (Полісся) та ін.
Давні риси прямоспинного тунікоподібного крою зберіг верхній одяг з рукавами. Байбараки (сердаки, петики) поширені на Наддністрянщині, Покутті, Буковині, Гуцульщині. На Закарпатті сердак називали сіраком (реклик, уйощ). їх виготовляли з чорного, темно-коричневого, червоного, рідше сірого, білого доморобного сукна. По боках часто вшивали по два клинці, під проймами — ластовиці.
Каптани-полотнянки — підгрупа верхнього одягу, пошитого із грубого лляного чи конопляного доморобного полотна прямоспинного і розширеного крою, з довгими рукавами, закладними полами. Вони застібалися на ґудзики або підперезувалися крайкою. Полотнянки носили поверх кожухів, на полах з розрізами (на місцях кишень).
В усіх регіонах України поширений підтип верхнього одягу, приталений з підрізною спинкою в талії, де збиралися складки, вставлялися клини — такзвані крила, вуси тощо. Це свити із доморобних тканин (семряги, чугаїни, спенсери, жупани, кунтуші, черкески, капоти, козачки, чумарки, бекеші, баєві юпки), а також з фабричної тканини. Наприклад, баєві юпки виготовляли з тонкого червоного, синього або зеленого сукна фабричного виробництва, їх шили приталеними, з трьома клинами, широкими відкладеними на спину комірами. Уся поверхня юпки прикрашалась прив'язаними й опущеними на лицевий бік, на відстань 3—4 см кутасиками довжиною до 4 см, з кольорової вовни (на зеленому тлі — червоні, на червоному — зелені). Такі юпки найчастіше зустрічалися у районах Середнього Подніпров'я. Вони різні за системою декорування, конструювання.
Важлива типологічна група зимового хутрового одягу — довгополі кожухи І короткі кожушки, їх виготовляли з овечих шкір хутром всередину. Шкіри фарбували у червоний, білий, темно-коричневий кольори. Побутували чотири основних типи кожухів — прямоспинні, приталені, з відрізною спинкою і тулуб'ясті (дуже довгі й широкі в полах типу кльош, з великим відкладним коміром). З другої половини XIX ст. кожухи стали покривати зверху фабричним сукном, іншими тугими тканинами (комір, права пола, манжети обгортались хутром). Це так звані покриті кожухи, кожушанки, хутрянки, шушуни тощо. На Подністров'ї покриті кожухи називали байбараками. Художня цінність кожухів — у декоруванні, аплікації, вишиванні, обшитті хутром, кольоровими шнурами І т. Ін.
Формування і розвиток верхнього одягу на Україні — важливий фактор цілісної системи моделювання.
Пояси (пасини) — специфічна типологічна група, яка виконує утилітарну функцію: прикріплення до талії поясного і верхнього одягу, а також декоративну та символічно-обрядову функції. Це обов'язкова приналежність українського народного одягу, їх виготовляли з лляних, конопляних, вовняних, шовкових, металевих ниток, лика, шкіри тощо, їх плели, крутили, ткали з нитяних матеріалів, вирізували зі шкіри, рідше відливали з металу, карбували і под. За технікою виготовлення із ниток виділяються два типи поясів (локальні назви: крайки, окрайки, байорки, пасики, поясини, тканиці, тканки і т. ін.): плетені «в сітку», «кіску» і ткані перебором, килимовою технікою, чиноваттю в поперечні і поздовжні вузькі стрічки, суцільно заповнені ромбами, зубчиками та рядами квітів, складних ромбових фігур. Вони різної ширини — від 1 до 35 см і довжиною до 3 м. За кольором пояси поділяються на червоні, зелені, малинові, багатоколірні і рідше — чорні.
Окрему групу утворюють шовкові, вовняні, золототкані паски мануфактурного виробництва.
Червоні, сині, зелені паски шириною до 25 см виготовляли з тонких фабричних вовняних ниток технікою простого і візерункового ткання «у вічка», «кіска».
Слуцькі пояси ткали з шовкових, металевих срібних і золотих ниток у середині XVIII ст. на мануфактурах Слуцька, Бучача, Бродів, Станіслава та ін. Багатоколірні з двостороннім орнаментом, вони часто поділені по вертикалі так, щоб на обох боках був різний колір та орнамент.
Нитяні пасинки усіх типів завершуються торочками: вільно опущеними, в'язаними, з китицями видовженої форми і круглої — з бомбонами.
Підтипи шкіряних пасів: вузькі очкурі — пояси з пряжками шириною до 4—5 см; вузькі пасочки (Подніпров'я, Лівобережжя), широкі череси (до 35 см), з тисненим орнаментом, викладені капелями, «писаною бляхою, металевими ґудзиками та пряжками (Карпати).
Різні за художнім рішенням пояси — важливий засіб композиційного формотворення складних комплексів одягу.
Головні убори — складна типологічна група виробів, призначена для покриття, прикрашення голови. При цьому важливу роль відіграє зачіска.
Давні, традиційні зачіски жінок і дівчат можна об'єднати у три варіанти: 1) поділ довгого волосся посередині, вздовж голови, заплітання двох кісок біля вух, спускання вниз і заплітання з рештою волосся в єдину, третю косу, яку закручують в кружок (вінок); 2) заплітання волосся- у дві коси, обвивання їх вінкоподібно навколо голови, обтикання їх квітами; 3) заплітання однієї коси, спущеної на спину. Коси плели із трьох, шести і двадцяти чотирьох пасем (дрібушки). Вплітали поплітки (кольорові стрічки, вовняні шнурочки), нанизані на нитку черепашки, прикраси з бісеру, пір'я, наліплювали фольгу тощо.
Жінки носили довге волосся, не заплітаючи його, а тільки збираючи на обру-чики — обідки (центральні райони України), ззаду у вузол (Бойківщина), гулі (Волинь) і розпущене (Поділля). Волосся підстригали над чолом (Волинь), по боках над вухами і ззаду навколо голови (Полісся); розділяли волосся посередині проділом, гладенько зачісували та відкидали на плечі (Київщина). Були й складніші зачіски (начіси, чубчики, намочування волосся розчинами тощо).