У справі відродження мистецтва вибійки велику роль відіграла кафедра художнього текстилю Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Тут з 1986 р. запроваджено дві спеціалізації: ткацтво і вибійку. Викладачі, студенти кафедри, випускники інституту творчо співпрацюють з художниками текстильно-галантерейного об'єднання «Юність» у Львові.
Над відродженням давніх технік зверхнісного вибивання на Україні у. 80-х роках цікаво працювали художники київських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду України. Під керівництвом В. Парохіна розроблені оригінальні композиції вибійчаних тканин, з яких художники-модельєри виготовляли ансамблі літнього жіночого вбрання. Оригінальні моделі розробили Д. Андріяшко, А. Павленко-Ярема, Д. Лунь та ін. В окремих компонентах — блузах, сукнях, спідницях та в цілісних ансамблях акцент зроблений на орнаментально-композиційне виділення вибивних смуг, окремих мотивів, кольорових плям.
Художні традиції мистецтва вибійки знаходять цікаві аспекти розвитку на промислових підприємствах. Так, на Тернопільському бавовняному комбінаті механічним способом за допомогою барабана на тканини наносять складні орнаментальні композиції (художники С. Божкорна, І. Козловський). На комбінаті виготовляють вибивні, гладкофарбовані вибійкою тканини: сатин, ситець, бязь. Вони успішно експонуються на вітчизняних і міжнародних виставках.
У трикотажному об'єднанні «Киянка» на трикотажні полотна наносять візерунки механічним способом. Оригінальні композиції орнаменту розробляє художник Л.М. Момот.
Без прядіння і ткання випускає тканини Рівненська фабрика нетканих матеріалів. Настелені тонкі шари волокон з'єднують, скріплюють у тканину в'язально-прошивним, ниткопрошивним або клеєвим способом. Творча група художників (головний художник А. Елсукова) розробляє складні, соковито-барвисті орнаменти. Вибійкою декорують дитячі одіяла, байку для дитячого одягу, полотна для дитячого спортивного одягу, взуття тощо. Виняткову увагу приділяють декоруванню рушників, скатертин, календарів і под. Постійно розширюється асортимент виробів.
З 60-х років пожвавилася робота художників-професіоналів над оформленням тканин такими техніками, як холодний і гарячий батік, вільний розпис та фотофільмо-друк. Так, на Київській хустковій фабриці (художниця М. Грибанова), Київському шовковому комбінаті (Т. Мороз), Черкаському шовковому комбінаті (Т. Боголіка, Т. Суржиков), Чернівецькій фабриці текстильно-художніх виробів (Т. Проданчук), Дубнівській фабриці художньої галантереї (Н. Фокіна) виготовляють багатоколірні розписні тканини, поштучні вироби: хустини, скатертини, рушники, фіранки на вікна, декоративні панно тощо.
Нові напрями у мистецтво розпису вносять творчі розробки викладачів і студентів кафедри художнього текстилю Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Шд керівництвом М. Токар створені цікаві орнаментальні композиції для розпису тканин інтер'ерного та одягового призначення.
Київські художники Л. Довженко, Н. Пікуш, Н. Лапчик успішно працюють у техніках холодний батік та вільний розпис. Вони — автори оригінальних декоративних панно, тканин для одягу тощо.
Розписні тканини українських художників користуються заслуженою популярністю і визнанням. Це той вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому в повну силу звучать живописні принципи декорування тканин різноманітного призначення.
Серед художніх тканин виділяється оригінальне явище — полотна, в'язані різними ручними і машинними техніками. В'язання гачком, спицями, вилками — давній вид мистецтва. В'язані полотна для одягу, скатертини, покривала характеризуються оригінальною фактурою, структурною будовою.
В'язання рукавиць, панчіх, шкарпеток поширилося наприкінці XIX—на початку XX ст. Народні в'язальниці приділяли виняткову увагу виготовленню хустин, шаликів, светрів тощо. Для навчання молоді в окремих містах, зокрема у Львові у 20-х роках були створені школи-майстерні. Зокрема, виділяється активна творчість С. Грицай у Львові. Упродовж 30-х років вона навчала в'язанню учнів у школах Тернопільщини. У 1939 р. вийшла у світ її праця «Трикотажний підручник», а 1960 р.— підручник «В'язання». У них художниця подав технологію виготовлення в'язаних виробів, пропонує термінологію технік в'язання. В'язані моделі одягу, подані у підручниках — роботи творчі, цікаві за принципами формотворення й орнаментування. Вражає тонке, гармонійне зіставлення кольорів, відчуття ритму у побудові візерунків. Злагодженістю орнаментально-колористичної гами характеризуються роботи, позначені впливом художніх традицій моделювання одягу таких районів, як Заліщики, Бу-чач, Сокаль, Космач тощо.
Винятково плідно С. Грицай працювала у 70—80-х роках. Вона — художник і педагог, учасник майже всіх обласних, часто республіканських та міжнародних виставок.
Провідні в'язальниці Львова працюють у кооперативі «Джерело». Методичні консультації здійснювала відома в'язальниця І. Обух.
Оригінальні в'язані роботи народного майстра з Рівного 3. Романової, зокрема ансамблі «Волинські зорі», «Біле озеро» та ін. Колективи в'язальниць Луцька, Ужгорода, Тернополя творчо працюють над виготовленням в'язаних виробів — високоякісних, цікаво орнаментованих.
Традиційне в'язання — джерело творчої праці художників-трикотажників. Високомистецькі трикотажні полотна, купони, поштучні вироби виготовляють на трикотажному об'єднанні «Киянка», Київському виробничому трикотажному об'єднанні ім. Р. Люксембург, Донецькій, Луганській, Одеській, Миколаївській трикотажних фабриках, Харківській, Житомирській, Чернівецькій, Львівській, Червоноградській (Львівської області) панчішних фабриках.
Наукові проблеми розвитку трикотажу на Україні розробляють Український науково-дослідний інститут по переробці штучних і синтетичних волокон у Києві, Київський технологічний інститут легкої промисловості.
Нові напрями у розвитку трикотажного мистецтва визначав творчість викладачів та студентів кафедри художнього моделювання Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Трикотаж — перспективний вид декоративно-прикладного мистецтва. У ньому виявлені оригінальні художні особливості тканин, виготовлених в'язанням. Художні засади народного ткацтва, в'язання, вибійки, мережання творчо розвивають художники, створюючи тканини, що відповідають новим вимогам сьогодення.
Килими — художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, естетичних функцій. В них знайшли відображення найкращі здобутки народних майстрів у галузі декоративного ткацтва. Килими України — унікальні твори, художнє надбання народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Упродовж віків формувалось і вдосконалювалось килимове мистецтво. Його коріння сягав глибокої давнини 3. Археологічні матеріали стверджують, що на території сучасної України в побуті вживалися узорні тканини, килими. Ними завішували стіни, покривали скрині, столи, долівку, платили данину, використовували у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах. Найдавніші письмові відомості про килими X ст. зберегли подорожні записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні пісні, колядки тощо. Так, у Лаврентіввському літописі відзначено, що вбитого Олега «вмнесома й положима на ковре» (977 р.), на килим клали і князів Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.)
У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина X ст.) також йдеться про те, що килимами місцевого виготовлення застеляли лави для померлих. Символічно звучить записане у літописі звернення Володимира Мономаха на з'їзді князів 1100 р.: «Да єси пршел й седити с братьею своєю на едином ковре» 5. Килимам надавали виняткового, значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема «застеляйте столи та все килимами...»
Різноманітне застосування килимів, зростання попиту сприяло поширенню їх виготовлення, урізноманітненню декорування. Дослідники вважають, що килими часів Київської Русі місцевого виробництва, їх виготовляли килимовою технікою в кольорові контрастні смуги, розміщували орнаментальні геометричні мотиви. З XV ст. в відомості про привозні килими зі східних країн. Наприклад, у Львові 1474 р. східні килими продавалися по золотому за лікоть 6. У документах XV ст. (описах панського майна, скаргах, судових актах) дуже часто зустрічаються записи про місцеве виготовлення килимів та про майстрів-килимарів. Так, у документах волинської поміщиці Марії Голштанської згадуються квіткові килими на чорному, жовтому і білому тлі, в й відомості про невільника-ткача. Більше письмових документальних матеріалів дійшло до нас із XVII ст.7 В окремих панських маєтках було по декілька десятків, а то й сотні килимів (приклад — описи за 1618 р. коберців Я. Острозького в м. Дубно). Велику збірку килимів,мало Львівське братство та ін. Килими виготовляли у спеціалізованих майстернях, мануфактурах. У середині XVII ст. С. Конецьлоль-ський заснував у м. Броди фабрику для виготовлення килимів, шовкових тканин, макатів. У Львові дорогі килими з металевими, золотими і срібними нитками виробляв М. Корфінський. Була килимарська фабрика у Лагодові, Сохачеві тощо.
У XVII ст. килимарство поширилося на всіх землях України, швидко розвивалося, удосконалювалося у технічному, художньому відношенні. Воно стало предметом торгівлі на експорт. Багато килимів виробляли на Слобожанщині. У документах зафіксовані різні назви килимових виробів: килим, ковер, коберец, коц. У старовинних актах, описах церковного майна згадуються килими із «різними квітами», «пташками», у різнокольорові смуги, з вузенькою каймою і под.