Закарпатські килими засвідчують давні традиції килимарства, зокрема, у таких осередках, як Ганичі, Арданове, Велике Поле Іршавського району *°. У геометричних килимах ромбовидні фігури, трикутники, гачки тощо часто витягнені, загострені, розташовані у системі смугастого рядового повторення. Цікаві композиції закарпатських килимів, де геометричні мотиви скомпоновані з рослинними, передусім квітковими. На чорному полі контрастно виступають рожевий, ясно-вишневий, яскраво-зелений кольори.
Окрему групу утворюють поширені в карпатському регіоні килими з орнаментальними смугами, розміщеними як вертикально, так і горизонтально. Орнаментальні мотиви часто групуються у зубчасті або хвилясті смуги. При симетричному зустрічному розташуванні вони формують ромбові розводи, складні геометричні фігури. Орнамент таких композицій поширений у ліжниках, джергах, покрівцях ". Різними варіантами орнаментування характеризуються ліжники Гуцульщини, джерги Закарпаття, покрівці Бойківщини. Вони в кольоровому рішенні зазнали послідовної еволюції від чорно-білих, сіруватих, коричневих відтінків до поліхромії з яскравими червоними, зеленими, рожевими акцентами. Бойківські покрівці виділяються чорно-білими поперечними смугами, а гуцульські — яскравими червоними, білими, зеленими ромбами, зубцями.
Присідки, невеличкі ліжникові килимки, якими накривали коней під сідла-тарниці, гуцули ткали в поперечні чорно-білі смуги, подібно до бойківських покрівців. Різниця полягає в тому, що гуцульські ліжники мають довгий двосторонній ворс, а бойківські — безворсові, густо ткані з грубо напрядених вовняних ниток.
Ткання килимових і ліжникових виробів Карпатського регіону рахунковою технікою на горизонтальних верстатах позначається на симетричності орнаментально-композиційної будови килимів (чіткість, геометричність ліній), а ткання гребінковою технікою дає змогу заокруглювати контури мотивів, довільно їх розміщувати по всьому полі килима. У перших переважають геометричні засади творення художньої образності, у других — живописно-мальовничі. Це важливі фактори килимарського мистецтва.
Народні майстри розробили численні варіанти виготовлення килимів — високохудожніх творів, в яких відбилася висока культура технічного, орнаментально-композиційного, колористичного вирішення. Килими України XIX—початку XX ст.— яскрава сторінка народної культури.
Багатющі художні традиції килимового мистецтва попередніх століть — це життєдайне джерело його дальшого розвитку. Виготовлення килимів все більше зосереджувалось у сільських осередках. Поширення тканин вітчизняного і зарубіжного промислового виробництва зменшило кількість килимів ручного ткання. Перша світова війна призвела до занепаду промислів, зокрема килимарських. Не вистачало сировини, барвників, обладнання.
У 20-х роках виробництво килимів поступово відновилося у традиційних центрах на Полтавщині, Київщині, Поділлі. Спочатку були створені художні майстерні, художньо-інструкторські школи, дЗ готувалися кадри для килимових промислів, виготовлялись килими на основі давніх традиційних зразків та розроблялися нові орнаментальні килимові композиції. Килимові артілі й майстерні розпочали роботу в Решетилівці, Нових Санжарах, Великих Будинцях, Опішні на Полтавщині, Дігтя-рях на Чернігівщині, у Клембівці на Поділлі. В кооперативно-промислових артілях у цей період працювали відомі народні майстри, художники-професіонали,'інструктори, технологи. Основною формою виробництва було надомництво. В окремих селах, де майстрині ткали килими на замовлення артілей, існували роздавальні пункти, які забезпечували ткаль матеріалами, приймали від них готові вироби, надавали консультації тощо. Висока мистецька якість, добротність технічного виконання, якість сировини спричинились до популярності тодішніх килимів не тільки в нашій країні, а й поза її межами. Значну кількість килимових виробів експортували до Америки, Німеччини, Чехословаччини та ін. Ці килими, переважно рослинного орнаменту, створені на основі глибокого осмислення композиційних принципів, орнаментальних форм і колористичних особливостей, характерних для окремих осередків Полтавщини, Київщини, Поділля.
У 30-х роках килимарство як вид народного мистецтва посіло одне з чільних місць. У 1936 р. відбулися виставки українських килимів у Києві, Москві, Ленінграді. Найбільшим успіхом користувались килими з цікавими, неповторними композиціями П. Власенко з Києва; І1. Кисіль, О. Балун з Дігтярів, М. Щур, П. Іванець із с. Скопці, Т. Кононенко з с. Диканьки та ін.12 Найхарактерніша ознака квіткових килимів 30-х років — композиційна будова (центральне поле — сіре, жовтаве, чорне, коричневе і широка кайма іншого кольору). Окрему групу утворюють килими, в яких кайма і центральне поле мають спільне тло, а розділяються вузькою стрічкою або вільним, не орнаментованим тлом. Центральне поле заповнене прямими горизонтальними і вертикальними рядами або в сітчастому чи шаховому плані стилізованими рослинними мотивами, «птахами», «качечками». Переважно за цими схемами килимарниці, художниці розробляли безліч варіантів 'рослинних композицій.
У 40—50-х роках відновилось виготовлення килимів у ряді артілей західних областей України, зокрема, в Косові (Івано-Франківська область), Глинянах (Львівська область), Ганичі (Закарпатська область), Атаки (Чернівецька область). Крім цього, організовано ряд нових килимарських осередків у Чернівцях, Садгорі, Кіцмані Чернівецької області, в с. Іршава на Закарпатті, а також в Кутах, Коломиї, Заболотові, Яблунові Івано-Франківської області. Збільшенню кількості килимових виробів сприяло як розширення мережі підприємств, так і проведення їхнього технічного переобладнання, зокрема заміни ручної трудомісткої праці механізованою.
У 1961 р. в Білій Церкві споруджено фабрику, де килимову пряжу фарбували в різні кольори, відтінки. Але заміна рослинних, природних барвників хімічними негативно позначилася на якості килимів.
Поступово зміцнювалася матеріально-технічна база підприємств, удосконалювалася їхня структура. Килимарські артілі були реорганізовані у фабрики і великі художньо-промислові об'єднання. Основні з них — це Решетилівська фабрика художніх виробів ім. К. Цеткін (Полтавська область), Дігтярівська фабрика художніх виробів ім. 8 Березня (Чернігівська область), Кооівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина», Косівський художньо-виробничий комбінат Художнього фонду України, Коломийська фабрика художніх виробів (Івано-Франківська область); Глинянська фабрика художніх виробів «Перемога» (Львівська область), Хотинська фабрика художніх виробів їм. Н. К. Крупської (Чернівецька область) та ін. Основне виробництво килимів зосереджене у давніх центрах народного килимового мистецтва всіх областей республіки.
Провідний центр художнього килимарства України — Решетилівська фабрика художніх виробів ім. К. Цеткін. Тут виготовляють орнаментальні квіткові і сюжетно-тематичні килими, шпалери, що здобули всенародне визнання і славу. У розробку новаторських напрямів розвитку художніх традицій полтавських килимів вагомий внесок зробили заслужені майстри народної творчості України Н. Бабенко, художники Г. Миндричан, О. Машкевич, П. Коротич, майстри О. Василенко, Л. Циганська, К. Люта, Г. Бондарець, М. Михайло та ін. Провідні ткалі фабрики виконують шпалери за ескізами художників Києва, Москви, Ленінграда тощо.
На Опішнянській фабриці художніх виробів над традиційними композиціями цікаво працював художник Г. Гринь.
Виділяються квіткові килими ще одного важливого осередку Дігтярівської фабрики художніх виробів ім. 8 Березня. Порівняно з решетилівськими у дігтярів-ських килимах квіткові мотиви зображені узагальненіше, контрастніше виділяються на чорному, темно-синьому, бордовому або вишневому полі. Розроблено багато варіантів композицій з різним розташуванням квіткових галузок на центральному полі і каймі (в ряд, довільно або в шаховому плані). Квіткові килими Решетилівського і Дігтярівського осередків — важливе явище українського народного декоративного мистецтва.
Геометрична орнаментація характерна для килимів, що виготовляють у Львівській, Івано-Франківській областях. При численних композиційних різновидах виділяються дві найтиповіші схеми геометричних мотивів: у ритмічно змінних смугах, розділених гладкотканими вузькими стрічками, і на суцільному тлі — у рядовому або сітчастому плані. Особливо поширилися килими «гуцул», «сонце», які ткали у 50—60-х роках в Косові і Глинянах 13. Для перших характерна основна риса — поділ поля на три—п'ять—сім поперечних смуг, геометричні мотиви, колір яких повторюється у задуманому ритмі.
В килимах «сонце» використана вертикальна система зустрічних і з'єднаних між собою зубчастих ромбовидних фігур з тональним переходом від світлих золотавих до темніших відтінків при вертикальних краях.
У 70—80-х роках високохудожні зразки килимів з поперечно-смугастим розташуванням ромбів, розеток розробив художник В. Карась и.
Вагомий внесок у розвиток нових геометричних візерунків гуцульських килимів у насиченому жовтаво-гарячому звучанні і з різними варіантами контрасту (чорно-білі акценти) зробили С. Повщук, І. Бович, М. Ганущак, І. Гушко, М. Балагурак, М. Дзюбей та ін.