Складний геометричний зміст космацьких вишивок. Переважно ромби й прямокутники, розміщені в ряди один над одним, поєднуються з іншими елементами: хрестиками, зірками, розетками, які дуже подрібнені, малі за розміром, з опрацьованими деталями. Це, як і колір, виділяє у гуцульській вишивці космацьку. Основна принада — барвиста, соковита, багатоколірна гама. На початку XX ст. майстрині використовували в одному візерунку, крім червоних, чорних, зелених та інших кольорів, по чотири відтінки жовтих і оранжевих ниток. Два останні кольори домінують і надають вишивці золотистого, сонячного відблиску, святковості.
Вишивка Гуцульщини на початку XX ст. характеризується посиленим живописним звучанням при збереженні геометричного орнаменту н.
Вишивка Бойківщини — своєрідне локальне художнє явище в українському вишивальному мистецтві. Основне призначення — декорування одягу — впливало на її художні особливості.
У середині XIX ст. вишивки виконували гладкими прямими стібками, подібними до перебору ниток основи при тканні 1&. Застосування чорних вовняних ниток давало змогу утворювати стрічкові гладкі рельєфні смуги. У цьому плані майстрині розробили безліч варіантів перебирання основи полотна за прямою ниткою поробку однаковими за довжиною стібками. Утворювалися одно- або дволінійні стрічки, розташовані поперечними смугами на різній відстані одна від одної на уставках, комірах, манжетах сорочок, подолі спідниць >6. Для вишивання використовували фарбовані у відварах вільхової або дубової кори міцно прядені лляні чи конопляні нитки. Ними перебирали дрібні рубчики тканини і стягали один до одного. Між рубчиками мерехтливо виділялися кольорові рівні стібки перевірної вишивальної нитки. Лляна або кольорова нитка у стебелевих швах часто виконувала подвійну функцію — рясу-вання і декорування тканини. Звідси походить назва: «перебирання», «ламу-вання».
Типовим явищем в одязі є орнаментування складочок стебелевими, густо розміщеними скісними стібками. Поверхневе нанесення орнаментальних мотивів як на зібрану в складочки основу, так і на гладку тканину називається «натяганням», «обметанням». Найбільшої популярності набули такі техніки вишивання: стебнівка («перебирання», «єдностеблиця», «ламування»), «поверхниця» («натягання», «обме-тання»), вирізування («різьовання», «точений»); низинка («на одну нитку»), гладь («гладинка», «сновання»), хрестик («зернятє»).
До давніх технік вишивання належать вирізування і виколювання. Найчастіше ці техніки використовували в орнаментуванні подолів спідниць (фартухів, «різьова-ників»), поєднували із стебнівкою. Як стебелеві шви, так і обкидання вирізаних, виколених дірочок виконували переважно вовняними чорними нитками (Східна Бойківщина) або лляними, фарбованими сажею чи кіптявою від каганця (Західна Бойківщина). На Турківщині цю техніку називали точенням. її своєрідність полягала у тому, що мережку орнаментували обкиданими стібками. Названі техніки передували появі у середині XIX ст. хрестика («зернятє»), гладі («гладинка», «снування»), низинки і вибивання 17. Кожен стібок цих технік мав свій декоративний сенс і певне призначення. Від товщини ниток і розмірів прямих стібків, характеру їх виконання залежав ефект рельєфного або мерехтливого звучання вишивки.
Поверхневі шви — «гладинка», «снування», «нашиття» — виділяються графічніс-тю ліній, чіткістю окреслених площин. Такі візерунки, як «заснурок», «єдностеблиця», лягали на полотні рельєфними стрічками. Хрестик надавав зернистості орнаментам. Не випадково його називали «зернятєм». Ажурність тканини пов'язана з вирізуванням, виколюванням. Бойківській вишивці властива складна система поєднання стібків різних технік для декорування окремих частин одягу, передусім рукавів та погрудників, уставок у жіночих і чоловічих сорочках. Матеріал і техніка виконання взаємозумовлювали художню виразність вишивок.
Збережені зразки вишивок XIX ст. дають змогу аналізувати стійкі орнаментальні комплекси, характерні для тієї чи іншої техніки вишивання і матеріалу.
У вишивці бойків масового поширення набув геометричний орнамент. Найбільш відомий орнамент утворювався із простих лінійних мотивів, прямих і скісних, ламаних і зубчастих.
Наприкінці XIX ст. строгі геометричні форми зазнали пом'якшеного окреслення, вільнішого трактування. Рослинно-квітковий орнамент все частіше починає використовуватися у бойківській вишивці: від простих хвилястих «бігунців» до складних галузок. Виділяються два- і трилисник, але не як самостійні мотиви, а переважно в поєднаннях з провідними мотивами.
Особливою фантазією творчого вирішення позначені квіти, подані переважно у розгорнутому плані — чотири-, шести- й восьмипелюсткові. їх серцевини — цяточки, кола, ромби, хрестики. Пелюсточки, розділені і не розділені, мають заокруглене серцеподібне, зубчасте окреслення. Різноманітна форма квітів: то вони витягнуті по вертикалі- (горизонталі), то подані у профіль. В усіх зображеннях квіти — основні мотиви — організовують інші, додаткові мотиви у певну систему.
Серед складних рослинних форм поширені вазонні мотиви («деревця»). Від різних варіантів з інших районів України вони різняться тим, що виростають з основи — прямокутника, їх будова строго симетрична за вертикальними і горизонтальними лініями. Кінцеві галузки завершуються квітами як в розгорнутому, так і в профільному плані. Квіти («ружі», «яблука», «маки») утворюють стрічкові композиції, зокрема складні — з хвилястих однорядних і взаємопересічених ліній. У вигинах і виступах хвилястих ліній розташовані квіти, пуп'янки, ягідки тощо. Часто зустрічаються комбіновані композиції (від хвилястих ліній «відростають» галузки).
Особливість вишивок полягає в орнаментуванні манжетів (дудів) жіночих і чоловічих сорочок. Знизу вони обметані складними смугами або «в зубчик». Вище основний візерунок — «нашиття на вічка» — обрамований знизу і зверху «кривульками», «єдностеблицею» і т. ін. Над манжетом рукав дріб незібраний і вишитий стебнівкою («на розп'янку»). Різні способи вишивання названих мотивів сприяли виробленню своєрідної пластики, створенню цікавого декоративного ефекту. Вишивки різняться між собою розмірами, орнаментом, технікою виконання і кольором, але разом з тим доповнюють одна одну й утворюють композиційну цілісність.
У вишивках лемківських чоловічих і жіночих сорочок XIX ст. домінує червоно-синя гама. Цікаві різновиди призбирування у дрібні складочки сорочок при комірах, манжетах і в коротких рукавах жіночих сорочок — «оплічятах». На дрібних складках стебнівкою, ланцюжком вишиті стрічки з рядів зубчиків, «кривуль», хвилястих галузок, ланцюжком. З середини XIX ст. набув поширення розетковий рослинний орнамент. На зміну червоно-синім, червоно-чорним ниткам прийшли багатоколірні: жовті, оранжеві, блакитні. Особливою силою декоративного звучання виділяється соковита, барвиста вишивка на кожухах, безрукавках. Вишиті різнокольоровими нитками рослинні мотиви (стебнівкою, гладдю, ланцюжком) в поєднанні з різною структурою тканин звучать живописними акцентами на полах, спинках лейбичат і друшляків.
Яскрава вишивка на чоловічих штанах і куртках з білого сукна. Наприкінці XIX ст. штани із білого сукна обшивали біло-чорними вовняними нитками при швах, використовували кайму (між двома кусками сукна). Поступово поширювалося нашиття білої і чорної крученої нитки вздовж швів.
Регіональні розбіжності не впливають на загальні риси вишивки карпатського регіону. Вони зумовлені головним призначенням вишивки — декорування одягу, в основному подібним за матеріалом, кроєм, специфікою ношення. Спільні орнаментально-композиційні ознаки простежуються у вишивці всіх компонентів плечового, поясного, верхнього одягу Карпат.
У XIX ст. вишивка набула масового поширення на всій Україні, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах — у дворянському, купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівна на Київщині, Клембівка, Яланець на Поділлі та ін. У цих майстернях виготовляли одяг, гаманці, скатертини, рушники, наволочки, чохли на меблі для власних потреб і на продаж. Хоча на творчість вишивальниць впливали смаки замовників, які часто давали для копіювання товари, привезені з країн Західної Європи і Сходу, однак перевагу мали класичні зразки, створені у сфері домашнього виробництва як у селах, так і в містах.
Поступово активізувалися складні процеси перетворення вишивання у ремесло, промисел. Зокрема, у XIX ст. поширився міський промисел бісерної і тамбурної вишивки (Пирятин, Охтирка, Чернівці, Вижниця, Косів та ін.). Майстерні дедалі частіше виконували вишивки на продаж, передусім для міських покупців. Вишивка як ремесло, розрахована на порівняно вузьке коло споживачів, своїми коренями входила у глибокі місцеві традиції, на її якість впливала творча ініціатива виконавців.
Па розвитку міських і сільських промислів позначались впливи капіталістичних відносин. Торговці за безцінь скуповували трудомісткі у виготовленні художні вишивки. Дешеві, візерунчасті тканини фабричного виробництва почали витісняти ручні роботи.
У другій половині XIX — на початку XX ст. станом вишивальних народних промислів зацікавились історики, етнографи, художники. Почалося вивчення і колекціонування народної вишивки, приймалися заходи для підтримки промислів, організовувалися земські школи інструкторів вишивки, відповідні курси, а також склади вишивальних виробів. У цей період засновані навчально-кустарні майстерні в Миргороді, у селах Опішня й Решетилівка на Полтавщині, Зосів на Вінничині, Дігтярі на Чернігівщині, Скопці на Київщині, в Косові, Львові, Коломиї, Хусті та ін.