Народні паперові прикраси успадкували техніку виготовлення шкіряних ажурних візерунків, орнаменти яких створювали за допомогою гострого інструмента (ножа або ножиць) на основі дзеркальної симетрії. Залежно від товщини матеріалу заготовку складали вдвоє, рідше вчетверо. На спільність і спадкоємність технічних засобів вказують багато споріднених орнаментальних мотивів.
У виникненні й розвитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував з мальованим, інколи доповнюючи його. Часом паперові прикраси повністю витісняли розписи, переймаючи на себе основну функцію декорування інтер'єру. В папері втілювалися мотиви орнаменту, способи розташування прикрас на площині, властиві стінним розписам. Дослідники відзначали, що селяни надавали перевагу витинанкам перед розписами, оскільки виготовляти їх легше і швидше, можна міняти окремі елементи композиції, простіше замінити при наступній побілці хати. Витинанки виготовляли навесні, перед святами, коли селяни за звичаєм білили й оздоблювали житло. Подекуди й перед новим роком старі витинанки знімали, а їх місце займали нові. Тому ажурні прикраси «жили» переважно один рік. І лише в рідкісних випадках вони могли упродовж кількох років займати свої місця. Траплялося й таке, що відбувши рік у великій світлиці, витинанки мандрували до хатини.
Найдавніші українські витинанки, що дійшли до нашого часу, походять з Прикарпаття і Західного Поділля. Важливу роль в їх збереженні відіграли господарсько-етнографічні виставки, дуже популярні наприкінці XIX—на початку XX ст. На такихвиставках експонувалися різноманітні твори народних майстрів з різьбарства, гончарства, ткацтва, вишивання тощо. Зокрема, львівська газета «Діло» писала про експонати виставки в Тернополі (1887 р.): «Цікавий і, наскільки знаємо, досі ніким не замічений причинок до народної орнаментики подав Софрон Левицький, зібравши на одинадцяти великих картонах оздоби, які селяни Стриганець і Довгого в повіті Товмачському вирізають з різнобарвного паперу і наліплюють на стінах». С. Левицький намагався упорядкувати свою збірку. В кінці автор статті відмітив багатство мотивів «сеї нашої початкової форми тапетів» і вказав на необхідність збирати й досліджувати їх 4.
У Львові 1894 р. відбулася Крайова виставка, де були представлені настінні прикраси з кольорового паперу, наклеєні на листи картону. Колекція належала львівському вчителю й етнографу В. Шухевичу. Після відкриття у Львові 1905 р. Національного музею збірка передана у його власність, де зберігається й донині.
Паперові прикраси широко експонувалися на виставці в Стрию 1909 р. У каталозі виставки цей факт не відмічений, але у фондах Національного музею у Львові є 20 картонних таблиць з наклеєними витинаннями, проштампованих — «Виставка Стрий 1909», поряд з штампами — підпис «О. Нижанківський». Мабуть, композитор Остап Нижанківський зібрав цю колекцію витинанок у селах Голобутів, Дуліби, Завадів, Нежухів (Стрийський повіт).
Перша поява народних витинанок на етнографічних виставках у Тернополі (1887 р.), Львові (1894 р.) та Кракові (1902 р.) викликала жвавий відгук у періодичній пресі. Високу мистецьку оцінку виду народного мистецтва дав І. Франко у статті-огляді Крайової виставки у Львові. Він підкреслив майстерність цих витворів, зацікавився технікою виготовлення та географією поширення, закликав українських етнографів і мистецтвознавців звернути увагу на цей вид народних промислів і опублікувати альбом кращих зразків 5.
Але тогочасне суспільство, переважна більшість представників якого послідовно дотримувалася концепцій класичної естетики, проповідувала вищість професійного мистецтва. У пресі з'явилися статті, автори яких категорично заперечували художню цінність витинанок, як і загалом усього того, що «вийшло з хлопської руки» 6. Але народ був далекий від газетної полеміки, що точилася не один рік. Він не знав про неї. Споконвічна любов до краси викликала потребу творчості, і люди різьбили, вишивали, витинали...
Кінець XIX—початок XX ст. позначені великим піднесенням промислу українських витинанок. Важко було знайти сільське житло Поділля, Подніпров'я, Слобожанщини без настінних розписів або паперових прикрас. Поширення витинанок майже в усіх етнографічних регіонах України засвідчують численні колекції в музеях республіки, а також Санкт-Петербурга, Кракова. Витинанками зацікавилися етнографи, мистецтвознавці та художники. У Росії їх збирав художник М. Харламов, у Польщі — Л. Стройновський і Б. Малевський, на Україні — Ю. Диніковський, С. Левицький, О. Нижанківський, В. Шухевич та ін. Велике наукове значення має колекція львівського вчителя й етнографа Б. Заклинського. Твори, зібрані ним на Прикарпатті у 1904—1905 рр., підписні, визначена й місцевість, з яких вони походили. Якщо витинанки кінця XIX ст. були переважно анонімними, то у цій збірці ми вперше зустрічаємося з іменами майстрів: Д. Припхай, С. Семків із с. Пасічне, Ф. Іванів з с. Угринів, А. Маланин з с. Нижів (тепер Івано-Франківська область) та ін.
На початку, 10-х років «витинанки до окраси хат» введені до постійної експозиції Національного музею у Львові. Музейні збірки формувалися переважно шляхом пожертв колекціонерів та окремих громадян.
Давніх витинанок з Поділля і Подніпров'я до нашого часу дійшло небагато. Це переважно твори, зібрані К. Широцьким, С. Удзелею та ін. У 1909 р. за завданням етнографічного відділу Російського музею в Петербурзі К. Широцький зібрав по селах Подільської губернії різноманітні паперові прикраси — «павуки» і «голуби». Кілька творів цієї колекції він вперше описав і опублікував у своїй монографії. Водночас у Західному Поділлі велику колекцію ажурних паперових прикрас зібрав С. Удзеля (тепер зберігається в Краківському музеї етнографії).
Про витинаний, які на Подніпров'ї поєднувалися з розписом, розповідала вити-нальниця І. Глущенко. У с. Петриківка 1913 р. А. Евенбах зняла кальку з силуетних витинанок, які прикрашали комин. У м. Нікополь та с. Водяне (Запорізька область) 1909 р. місцевий вчитель П. Рябков зібрав витинанки-квіти для етнографічного відділу Російського музею в Петербурзі. Колекція втрачена під час Великої Вітчизняної війни, але сам факт засвідчує поширення витинанок на півдні України.
Ажурні паперові візерунки відомі в побуті селян Слобожанщини і півдня Чернігівського Полісся. У повісті «Раіа тог&апа» М. Коцюбинський описав характерний звичай прикрашати кімнати перед святами: «Гафійка мусила нарізати з паперу нових козаків та квіток і обліпити ними стіни од божниці до дверей. Крила голубків, що гойдалися перед образами на нитці, замінені були новими, ще більш яскравими» 7. Такі ж цікаві етнографічні свідчення щодо Слобожанщини містить книга «Жизнь й творчество крестьян Харьковской губернии» (Харків, 1898. Т. 1).
У музеї народної архітектури і побуту в м. Сянок (Польща) селянська хата кінця XIX ст. оздоблена витинанками-реконструкціями, зробленими по пам'яті витинальницями похилого віку. На початку XX ст. по околицях Сяноку художні оздоби житла, зокрема витинанки, колекціонував поштовий службовець О. Добрянський. Невелика колекція з українських сіл поблизу Дуклі (Польща) зібрана професором Шафраном перед першою світовою війною, сьогодні вона зберігається в Краківському музеї етнографії.
Таким чином, огляд колекцій витинанок кінця XIX—початку XX ст. свідчить, що хатні ажурні прикраси з паперу охоплювали значну етнографічну територію України. Витинанки не дістали розповсюдження лише в тих регіонах, де у середині і протягом другої половини минулого століття зберігалися курні й напівкурні хати. Найбільшої популярності у сільському інтер'єрі витинанки набули на Поділлі (Вінницька, північна частина Одеської, південна частина Хмельницької і Тернопільської областей), на Подніпров'ї (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька області), Слобожанщині (Харківська і північ Ворошиловградської області), Прикарпатті (Івано-Франківська і південна частина Львівської областей), південь Чернігівського Полісся, а також на Буковині.
Як уже зазначалося, на оригінальність візерунків українських витинанок звернув увагу І. Франко. На його думку, це мистецтво походило зі Східної України: «Важко нам погодитися з твердженням В. Шухевича, що цей звичай недавній. Надзвичайна оригінальність узорів і відпрацьована техніка тих витинань суперечать цьому. Здається, що цей звичай в Галичині не перший, а занесений із Східної України. В одній повісті Квітки-Основ'яненка йде мова про подібне витинання орнаментів і клеєння голубків з кольорового паперу та прикрашування ними сільської хати у великодню суботу. Квітка-Основ'яненко писав про це близько 1835 року, зображаючи життя людей в околиці Харкова» 8. Припущення І. Франка про поширення витинанок із середніх областей України небезпідставне. Сам факт розповіді Г. Квіткою-Основ'яненком, як селяни «заквітчували» свої хати паперовими прикрасами, стверджує, що на той час це явище було типовим і всім зрозумілим. І. Франкоміг і сам спостерігати подніпровські витинанки під час подорожі в середині 80-х років на Східну Україну, міг мати якісь відомості про них від М. Коцюбинського, Б. Грінченка та інших дослідників, з якими зустрічався і постійно листувався.
Експонування витинанок на виставках, колекціонування їх та дискусії в пресі привертали до цього способу декорування житла дедалі більшу увагу інтелігенції. Вже наприкінці минулого століття художники-педагоги, оцінивши високі декоративні якості, доступність матеріалу і легкість витинання, почали запроваджувати його вивчення в школах як засіб художнього виховання дітей. Мистецтво витинанок першими ввели у навчальну програму професор А. Роллер, директор художньо-промислової школи при Музеї промисловості і мистецтва у Відні та професор Ф. Чижик, засновник курсу народного мистецтва в Імператорській художньо-промисловій школі в Петербурзі (1903 р.). Незабаром художнє витинання з паперу проклало собі дорогу у загальноосвітні школи Східної Галичини. У Кременецькому музеї зберігається колекція витинанок з місцевої гімназії, за якою можна простежити методи навчання й локальні особливості орнаменту.