М'язова система школяра, у порівнянні з дошкільним віком продовжує зміцнюватися й удосконалюватися за рахунок розвитку переважно довгих м'язів, що обумовлюють швидкість і гнучкість рухів, і в меншому ступені за рахунок розвитку силових м'язів.
Вік дитини 8 – 12 років характеризується більш гармонічним розвитком рухів. Основною рисою цього періоду є перехід від вільних рухів до організованих виучених рухів, зв'язаним з наростанням контролю кори великих півкуль головного мозку.
У зв'язку з великою руховою активністю в школяра швидко розвиваються сила і координація великих м'язів верхніх і нижніх кінцівок. Але в силу наявної патології, руху дітей трохи нескоординовані, маються зайві супутні рухи.
К 10 – 11 рокам розвиток рухового апарата дитини продовжується в основному по лінії удосконалення дрібних трудових рухів, що знаходиться в прямого зв'язку з інтенсивним розвитком рухових центрів кори головного мозку[5, 23, 30].
М'яз як орган почуттів, дозріває до 7 – 8 років, її діяльність у зв'язку з безперервної імпульсацієй у центральну нервову систему є важливим чинником розвитку й удосконалювання основних нервових процесів у корі головного мозку. Наприклад: навчання дітей мови, з рухами кисті і пальців різко прискорює розвиток мови, що є одним зі способів усунення супутньою патологією при атонічно-астатичної формі ДЦП.
В аналізі абсолютних величин річного приросту тотальних розмірів тіла школярів (ріст, маса, окружність грудної клітки) показує, що у віці від 8 до 11 – 12 років немає значного розходження в ході фізичного розвитку хлопчиків і дівчинок.
Процеси окостеніння, тобто заміни хрящової тканини на кісткову, продовжуються протягом усього шкільного віку. У молодших школярів відбувається остаточне формування нормальної кривизни хребта, характерної для дорослої людини. Загальна стійкість хребетного стовпа значно збільшується, але його зв'язковий апарат ще слабкий.
У віці 8 – 9 років спостерігається інтенсивне зростання кісток стопи і кистей рук із триваючими в них процесами окостеніння. У 10 – 12 років значно підвищується стійкість кисті за рахунок росту кісток передпліччя (променевої і ліктьової) і дрібної кісток зап'ястя [25, 36].
Віковий період від 8 до 11 – 12 років, можна вважати відносно «спокійним». Основні процеси, що відбуваються в центральній нервовій системі, створюють гарні передумови для успішної навчально-виховної роботи, а розвиток моторики обумовлює приступність багатьох трудових рухів. А при використанні методики ЛФК у цьому віці, можна практично цілком виправити порушену координацію рухів, підвищити точність виконуваних рухів, позбутися від патологічних рухів, підвищити тонус м'язів, відновлюючи їхню силу і працездатність, обсяг рухів у суглобах.
1.2. Патогенез, структура рухового дефекту, при атонічно-астатичної форми ДЦП
Під терміном «дитячі церебральні паралічі» (ДЦП) розуміють групу захворювань, що виникають внаслідок ушкоджень головного (рідше спинного) мозку, під час внутрішньоутробного розвитку плоду, у момент пологів або в ранньому післяпологовому періоді. При цьому найбільше важко страждають “молоді” відділи мозку - великі півкулі, що регулюють довільні рухи, мову й ін., коркові функції. Приблизно в 57 % випадків захворювання є уродженим, у 40% – обумовлене патологічними родами і тільки у 3 % дітей зв'язано з інфекційними захворюваннями, черепно-мозковою травмою або іншими патологіями, що розвилися вже після народження. Дитячі церебральні паралічі – відносно часте захворювання, що зустрічається в середньому в двох з 1000 дітей. Його основна характерна риса – порушення розвитку психомоторних функцій. У хворих з різними формами ДЦП порушена просторова організація пози і рухів унаслідок змінених у порівнянні зі здоровими особами позного і рухового стереотипів. Рухові розлади виявляються у виді паралічів, парезів, насильницьких рухів, порушень координації рухів. Ці симптоми нерідко супроводжуються затримкою психо-речового розвитку аж до глибокої дебільності і повної відсутності мови, судорожними припадками, порушеннями зору, слуху, чутливості й іншими патологиями [1, 2, 24].
Ступінь ваги рухових порушень варіює у великому діапазоні, де на одному полюсі знаходяться грубіші рухові порушення, на іншому – мінімальні. Психічні і мовні розлади, так само як і рухові, варіюють у широких межах, і може спостерігатися ціла гама різних сполучень. Наприклад, при глибоких рухових порушеннях психічні порушення можуть бути відсутні або бути мінімальними, і, навпаки, при легких рухових порушеннях можуть спостерігатися грубі психічні і мовні розлади.
Основоположником вивчення ДЦП вважають англійського хірурга – ортопеда Літтла. На його думку, причиною уроджених паралічів є аномально протікаючи або передчасні пологи й асфіксія плоду. Літтл докладно описав одну з форм ДЦП, при якій руки уражаються менш, ніж ноги. Пізніше ця форма одержала назву хвороба Літтла. Англійський хірург описав і деякі інші форми уроджених паралічів, наприклад гіперкінетичну, розробив і широко застосував деякі види хірургічного лікування при ДЦП [4, 13, 10].
Відомий австрійський лікар 3. Фрейд у середині XIX в. проаналізував форми захворювання, описані Літтлом, з позиції невропатолога і запропонував назви для деяких з них – діплегія, двостороння геміплегія.
На підставі особливостей рухових порушень A. Ford (1945) виділив п'ять форм дитячого церебрального паралічу: подвійну геміплегію, спастичну діплегію, гиперкінетичну, мозжечкову і геміпаретичну. К. А. Семенова і Б. В. Голант (1972) узяли за основу цю класифікацію і включили в неї особливості психічного і мовного розвитку при кожній формі дитячого церебрального паралічу. В основу класифікації ДЦП, прийнятої в нашій країні, покладена основна особливість цього захворювання, а саме – характер і виразність порушення рухових функцій, обумовлені аномальним станом м'язового тонусу і розладом координації рухів. У зв'язку з тим, що виділені форми захворювання дають найбільше повне представлення про ступінь рухових, психічних і мовних порушень, ця класифікація в даний час і використовується.
Виділяються наступні форми ДЦП:
- спастична геміплегія,
- спастична діплегія (синдром Літтла),
- двостороння (подвійна) геміплегія,
- атактична (мозжечкова) форма,
- атонічно-астатична форма,
- гіперкінетична форма,
- змішані форми.
Терміном «дитячий церебральний параліч (ДЦП)» поєднуються з синдромами, що виникли в результаті ушкодження мозку на ранніх етапах онтогенезу у прояві нездатністю зберігати нормальну позу і виконувати довільні рухи. ДЦП – це збірний термін, що поєднує групу не прогресуючих станів – розладів рухів (паралічі, гіперкінези, атаксія), що можуть сполучатися з порушеннями психіки, мови, чуттєвих систем, епілептичними припадками (Семенова К. А., Махмудова Н. М., 1980, Вах М., 1964, Nelson К. В., Ellenberg J. Н., 1984, Paneth N., 1984, Бадалян Л. О. і ін., 1988, Bobat К., 1980, Aicardi J, Вах М., 1992, Huges I., Newton R., 1992). Наявність розладів, руху і пози тіла при ряді неврологічних хвороб у дітей спонукало ряд авторів виділити ДЦП, як хворобу і ДЦП, як синдром[6, 1, 29, 38].
Наукова група ВОЗ (1980) дала таке визначення хвороби: дитячі церебральні паралічі — це група психоречевих і моторних не прогресуючих синдромів, що є наслідком ушкодження мозку у внутрішньоутробному, інтранатальному і ранньому постнатальному періодах.
Початкові клінічні прояви церебральних паралічів формуються на першому році життя. Їхня своєчасна діагностика і рання адекватна корекція мають вирішальне значення для попередження важких розладів рухів, мови і психіки на наступних етапах розвитку. Тільки при важких формах патології можна поставити діагноз незабаром після народження. В інших випадках необхідно динамічне спостереження за розвитком дитини. Особливо важливе, значення мають «фактори ризику» у виді різних неврологічних симптомів і синдромів, виявлені в період новонародженності.
ДЦП виявляється у виді різних рухових, психічних, мовних порушень, а також порушень функцій аналізаторних систем (зору, слуху). У дітей із ЦП затримане і порушене формування всіх рухових функцій: із працею і запізненням формується функція утримання голови, навички сидіння, стояння і ходьби. У силу специфіки рухових порушень у дітей із ЦП статичні і локомоторні функції не можуть розвиватися правильно[10, 33].
У літературі останнього років з'явилися роботи, засновані на дослідженнях дітей страждаючих ДЦП. Але ця проблема вивчена в недостатньому ступені, а методика ЛФК при даному захворюванні, запропонована сучасними фахівцями істотно нічим не відрізняється від методики застосовуваної при тій же патології, але в іншій віковій категорії. Так само дуже мало літератури в якій би приділялося досить уваги реабілітації атонічно-астатичної формі ДЦП. Але завдяки новим досягненням науки в області фізіології, біомеханіки, неврології, і інших фундаментальних науках, а так само методів дослідження і спостереження патологічних процесів в організмі хворого, наші знання розширилися в області лікування і реабілітації багатьох форм ДЦП.
Відомі п'ять основних груп причин усіх хвороб: біологічні, фізичні, хімічні, механічні, соціально-психологічні. Перші чотири з них можуть приводити до виникнення ДЦП. Це захворювання виникає у відповідь на різноманітні впливи, що ушкоджують, на нервову систему (НС) у пре- і перінатальном періодах. Поріз НС на ранніх етапах онтогенезу в наступному виявляється хронічною інвалідізацієй дитини, унаслідок порушення здатності виконувати активні довільні рухи і зберігати вертикальну позу тіла.
Порушення формування мозку на ранніх етапах онтогенезу, що лежить в основі ДЦП, може бути результатом цілого ряду несприятливих впливів. Так, з кожних 100 випадків ЦП – 30 виникають внутріутробно, 60 – у момент пологів, 10 – після народження [1,2,13].