Одним із головних стримуючих чинників розвитку процесів інституціоналізації міжнародного фіскального співробітництва, на нашу думку, є стурбованість держав щодо віднесення окремих питань функціонування їх власних податкових систем до компетенції міжнародних організацій (наприклад, правове регулювання непрямих податків у країна-членах регіональних інтеграційних об’єднань). В першу чергу це обумовлено важливістю податкових надходжень як джерела наповнення доходних частин бюджетів різних рівнів, а також доволі вагомою роллю податків як нетарифного методу регулювання доступу іноземних товарів на національні ринки. Але інтенсифікація розвитку міждержавного економічного співробітництва, особливо в межах інтеграційних об’єднань, що стало характерною рисою ХХ ст., об’єктивно потребує усунення тих факторів, які можуть слугувати перепоною на шляху налагодження економічних зв’язків, зокрема і податкового характеру. За таких умов найбільш складною проблемою взаємодії держав і міжнародних організацій у податковій сфері, на нашу думку, залишається співвідношення фіскального суверенітету держав і фіскальних повноважень, віднесених до компетенції міжнародної організації.
При розгляді цього питання було б доцільним поділити усю сукупність міжнародних організацій, що займаються вирішенням сучасних проблем оподаткування, за критерієм обсягу переданих повноважень на дві групи: 1) організації, що є основою співробітництва у сфері оподаткування (Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (далі – ОЕСР), ООН та ін.); 2) організації, що є основою економічної інтеграції (Європейський Союз (далі – ЄС), ЄврАзЕс та ін.).
Перша група міжнародних організацій характеризується вирішенням обмеженого кола завдань у сфері оподаткування. Насамперед держави сприяють розвитку економічних відносин між собою через встановлення взаємозв’язків у податковій сфері, що передбачає усунення перешкод і деяке спрощення всередині даної групи держав руху різних факторів виробництва з метою стимулювання розширення економічного співробітництва. В таких міжнародних організаціях питання фіскального суверенітету безпосередньо не зачіпається, оскільки процес вирішення тих чи інших питань вимагає наявності згоди усіх країн-учасниць. Організації, що є основою співробітництва у сфері оподаткування, не передбачають яких-небудь відчутних обмежень суверенітету, тому держави досить охоче погоджуються на співпрацю в їх рамках. Як форма багатостороннього співробітництва вони створюються державами з необхідності і виникають з об’єктивних потреб міжнародних відносин. Правосуб’єктність такої організації залежить від волевиявлення держав-членів, так як її цілі, компетенція, повноваження, характер рішень, що приймаються, структура органів й інші параметри визначаються установчими документами. Окремо зазначимо, що названий тип міжнародних організацій розбудовується на принципі суверенної рівності держав-членів, про що свідчить, зокрема, рекомендаційний характер їх рішень, використання при процедурі прийняття рішень принципу “одна держава – один голос”. Повноваження, якими держави-члени наділяють організацію, не виключають відповідних повноважень держав у тих самих сферах, тобто, як вказує у своїй роботі Нешатаєва Т.М., “не виникає заміщення суверенних прав держав повноваженнями організації” [[80], с. 75].
Особливу групу міжнародних організацій, що здійснюють налагодження фіскального співробітництва держав, складають ті з них, які виступають у ролі інституційної основи економічної інтеграції країн-учасниць. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони мають можливість обмеження у визначених межах суверенітету держави у сфері оподаткування через наявність у них т.зв. “наднаціональних” повноважень. Варто відмітити, що в міжнародно-правовій літературі досить широко дебатувалося питання про несумісність діяльності таких організацій з принципами поваги державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав-членів [[81], с. 78]. Так, Фещенко А.С. у своїй роботі з цього приводу писав не про “передачу суверенітету державами-членами міжнародної організації, а лише про його часткове, взаємне, рівне, добровільне обмеження з метою підвищення ефективності дій ...” [[82], с. 164]. Деякі вчені, зокрема Шибаєва Є.А., взагалі вели мову про те, що “... будь-яка міжнародна організація не може мати наднаціонального (наддержавного характеру)” [81, с. 24]. Окремі представники міжнародно-правової науки погоджуються з твердженням про певне обмеження суверенітету держав-учасниць в організаціях наднаціонального типу (Нешатаєва Т.М. [80, с. 79], Вишняков В.Г. [[83], с. 32] та ін.), але є і інші точки зору. Так, Моїсеєв А.А. у своїй роботі стверджує, що “держави не обмежують свій суверенітет, а виробляють новий економічний механізм управління міжнародним співтовариством як єдиним цілим” [81, с. 27]. Однак, на нашу думку, найбільш обґрунтованою є позиція Лукашука І.І.: “Держави не передають організаціям суверенні права, а наділяють їх певними повноваженнями, включно з повноваженнями по здійсненню ними деяких з тих прав, які відносяться до суверенітету. Більш точно було б навіть говорити не про передачу такого роду повноважень, а про передачу їх здійснення” [74, с. 141]. Схожих міркувань притримується і російський законодавець, зазначаючи у ст.79 Конституції Російської Федерації: “Російська Федерація може брати участь у міждержавних об’єднаннях і передавати їм частину своїх повноважень, якщо це не тягне обмеження прав і свобод людини і громадянина та не суперечить конституційному устрою Російської Федерації” [[84], с. 461]. Як додатковий аргумент можна вказати на те, що міжнародні міжурядові організації не володіють суверенітетом, не мають власного населення, власної території, а тому і здійснення передачі їм суверенних повноважень у певній сфері правового регулювання фактично було б складно досягти, оскільки для безпосередньої реалізації таких повноважень міжнародні організації все рівно потребуватимуть залучення до цього процесу держави як суб’єкта, якому властивий суверенітет. Підтвердження цьому можна знайти і у податковій сфері. Наприклад, можливість встановлення єдиних норм у сфері оподаткування в рамках Європейського Союзу припускається лише за умови, що держави-члени зуміли домовитись про розмежування власної податкової компетенції з компетенцією ЄС: “Норми, які встановлюються таким чином, як правило, мають пряму не обмежену в часі дію, а податкові відносини в цілому регулюються спільно з нормами національного права” – зазначає Толстопятенко Г.П. [56, с. 167]. Тобто норми національного податкового права не витісняються, а всього лише доповнюються дією податкових норм ЄС, спрямованих виключно на досягнення цілей, необхідних для створення і функціонування спільного внутрішнього ринку. На підтвердження цієї тези А. Нонко зазначає, що “на сучасному етапі основною ідеологією податкової політики і нормотворчості у податковій сфері в Європейських співтовариствах є гармонізація та зближення законодавств країн-членів шляхом прийняття системи директив” [55, с. 114]. Окремо варто згадати і про те, що питання відповідальності за податкові правопорушення зазвичай регламентуються виключно правом держав-учасниць та на відсутність у ЄС власного механізму стягнення “загальноєвропейських” податків, що здійснюється податковими службами країн-членів.
Зрозуміло, що прагнення міжнародних організацій до певної самостійності по відношенню до держав-членів виникає у зв’язку з потребами міжнародного спілкування та еволюцією внутрішньої сфери міждержавних зв’язків, для регулювання яких і створюються міжнародні організації. Наднаціональність міжнародних організацій при цьому не тягне за собою зміни їх юридичної природи. Поява таких елементів у компетенції міжнародних організацій не суперечить розвитку держав як суверенних утворень і не зменшує їх обсяг правосуб’єктності ще й хоча б тому, що держави завжди можуть поновити свої суверенні права шляхом виходу зі складу членів міжнародної організації. Міжнародно-правовий характер проблем подвійного оподаткування, боротьби з податковими правопорушеннями та налагодження ефективного економічного співробітництва між суб’єктами господарювання різної державної приналежності виводить їх за межі можливості вирішення зусиллями окремих держав, а тому передбачає необхідність координації заходів по боротьбі з ними. Таким чином, набуваючи членства в міжнародній організації з питань фіскального співробітництва і передаючи їй частину своїх повноважень щодо регулювання податкових правовідносин держава розширює свої можливості, оскільки таким чином реалізує своє право на участь у вирішенні проблем, які не може вирішити в односторонньому порядку, та розв’язання яких знаходиться поза виключною сферою дії її суверенітету.
Ведучи мову про міжнародні організації, що володіють наднаціональними повноваженнями, не можна оминути увагою наявність різних точок зору стосовно можливості набуття універсальними міжнародними організаціями окремих елементів наднаціональності. Шибаєва Є.А. з цього приводу стверджувала: “Міждержавні організації з універсальним членством не володіють елементами наднаціональності” [[85], с. 195]. З чим не погоджуються Нешатаєва Т.М. [80, с. 79] та Моісеєв А.А. [81, с. 25], вказуючи на наявність елементів наднаціональності в таких міжнародних організаціях як МВФ та група Світового банку. Однак у сфері міжнародно-правового регулювання фіскальних відносин міжнародні організації, що є основою економічної інтеграції і належать до наднаціональних за характером діяльності, можуть мати лише регіональний характер як це випливає з сучасної практики держав. Це твердження жодним чином не заперечує можливість появи у майбутньому окремих ознак наднаціональності і в універсальних міжнародних організаціях. Адже послідовний розвиток міжнародного торгового права в певний момент виявить необхідність мінімальної гармонізації стандартів оподаткування, оскільки “без цього держави будуть в односторонньому порядку гальмувати міжнародну торгівлю шляхом встановлення власних, як правило, більш суворих фіскальних вимог або ж, в інших випадках, вести “податкові війни”, що призводять до виснаження” [70, с. 172].