Мир Знаний

Валютні операції банку (на прикладі діяльності АКБ "Приватбанк") (стр. 16 из 23)

– ризики повинні бути зрозумілими й усвідомленими банком і його керівництвом;

– ризики повинні знаходитися в границях рівнів толерантності, установлених наглядацькою радою;

– рішення по прийняттю ризику повинні відповідати стратегічним задачам діяльності банку;

– рішення по прийняттю ризику повинні бути конкретними і чіткими;

– очікувана прибутковість може компенсувати прийнятий ризик;

– розподіл капіталу відповідає розмірам ризиків, на які натикається банк;

– стимули до досягнення високих результатів діяльності повинні узгоджуватися з рівнем толерантності до ризику.

З погляду ризику-менеджменту, банківська діяльність зводиться до прийняття ризику й одержання за це відповідної компенсації (економічної вигоди).

Ціль керування ризиками – сприяти підвищенню вартості власного капіталу банку, одночасно забезпечуючи досягнення цілей багатьох зацікавлених сторін, а саме:

– клієнтів і контрагентів;

– керівництва;

– працівників;

– наглядацької ради й акціонерів (власників);

– органів нагляду;

– рейтингових агентств, інвесторів і кредиторів;

– інших сторін.

Банківської діяльності властиві наступні категорії ризиків:

– Кредитний ризик

– Ринковий ризик

– Ризик ліквідності

– Ризик зміни процентної ставки

– Валютний ризик

– Операційно-технологічний ризик

– Ризик репутації

– Юридичний ризик

– Стратегічний ризик

Фінансові ризики, які визначаються ймовірністю грошових втрат і пов'язуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів, утворюють найчисленнішу групу банківських ризиків. До фінансових ризиків належать валютний, кредитний, інвестиційний, ринковий, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткових ставок, інфляційний, базисний.

Розглянутий у даній роботі «Валютний ризик» [68] – це наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу, що виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют і цін на банківські метали.

Валютний ризик можна розділити на [68]:

– ризик трансакції;

– ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик);

– економічний валютний ризик.

Ризик трансакції полягає в тому, що несприятливі коливання курсів іноземних валют впливають на реальну вартість відкритих валютних позицій. Проте оскільки він, як правило, випливає з операцій маркетмейкерства, і прийняття позицій в іноземних валютах, цей ризик розглядається в як один з видів ринкового ризику.

Ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний) полягає в тому, що величина еквівалента валютної позиції в звітності змінюється в результаті змін обмінних курсів, що використовуються для перерахунку залишків в іноземних валютах у базову (національну) валюту.

Економічний валютний ризик складається в змінах конкурентоздатності фінансової установи або його структур на зовнішньому ринку через істотні зміни обмінних курсів.

Система керування валютним ризиком банка складається з регламентних документів – політики, положень, процедур, процесів і т.п., – які затверджуються наглядовою радою або правлінням банку відповідно обраній ними форми корпоративного керування, з урахуванням розміру банку і складності його операцій.

Система керування ризиками банку щодо валютного ризику повинна, як мінімум, включати наступні компоненти [60]:

– політику і положення щодо керування валютним ризиком, що повинні бути розглянуті і затверджені наглядацьким Рада або правлінням банку, відповідно принципам корпоративного керування. Такі політика та положення повинні підлягати періодичному переглядові;

– механізм керування валютною позицією банку відповідно до затвердженої політики і положеннями по валютних операціях і керуванням валютним ризиком;

– набір форм звітності для наглядової ради, правління або профільних колегіальних органів банку щодо валютної позиції в розрізі валют, на індивідуальній і сукупній основі.

Крім того для більш ефективного керування валютним ризиком рекомендується:

– здійснювати періодичний аналіз відкритої валютної позиції банку за допомогою ризику-моделі «вартість/надходження» для виміру чутливості до змін валютних курсів;

– застосовувати для зменшення величини валютного ризику методи хеджування.

Банкам також наполегливо рекомендується враховувати найкращий світовий досвід керування ліквідністю, що, зокрема, викладена в документі Базельського комітету з банківського нагляду «Наглядові вказівки щодо керування ризику нерозрахунку по операціях в іноземній валюті» (№73 вересень 2000 року).

Валютний ризик визначається ймовірністю втрат, пов'язаних зі зміною курсу однієї валюти щодо іншої. Валютний ризик виникає в тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активні, пасивні або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті [68].

У процесі управління валютним ризиком, який відноситься до цінових ризиків, банки застосовують низку спеціальних методів, об'єднаних спільною назвою – хеджування. Механізм хеджування забезпечує компенсацію фінансових втрат, що сталися через зміну ринкової ціни того чи іншого інструменту за однією позицією, доходами за іншою (компенсуючою) позицією. Хеджування дає змогу суттєво знизити або навіть уникнути цінових ризиків.

Успішна діяльність банку в цілому великою мірою залежить від обраної стратегії управління ризиками. Мета процесу управління банківськими ризиками полягає в їх обмеженні або мінімізації, оскільки повністю уникнути ризиків неможливо.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти, керуючись такими правилами:

– усі види ризиків взаємопов'язані;

– рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

– ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов'язані з ризиками їхніх клієнтів;

– банкіри повинні намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима.

Процес управління ризиками складається з таких етапів:

1. ідентифікація – усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

2. квантифікація – вимірювання, аналіз та оцінювання величини ризику;

3. мінімізація – зниження чи обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;

4. моніторинг – здійснення постійного контролю за рівнем ризиків з механізмом зворотного зв'язку.

Складність практичної реалізації етапу ідентифікації ризику залежить від джерела виникнення та характеристики ризику. Механізм прийняття управлінських рішень у банківській установі має не лише ідентифікувати ризик, а й давати змогу оцінити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Проте ідентифікація та аналіз ризику на якісному рівні є необхідною, проте ще не достатньою процедурою.

Кількісне оцінювання рівня ризику – це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Ризик економічних рішень оцінюється сподіваними втратами, що є наслідками цього рішення. Ступінь ризику вимірюється втратами (збитками), яких можна очікувати в разі реалізації цього ризику, а також ймовірністю, з якою ці втрати можуть статися. Коли ймовірність втрат висока, а розмір їх малий або навпаки – збитки малоймовірні, хоча й оцінюються як суттєві, то ризик вважається невисоким (малим). Отже, методи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

– розмір (величина) – сума можливих втрат;

– ймовірність настання негативної події;

– тривалість періоду впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних методів. Об'єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи. Суб'єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб'єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню – квантифікації.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в основному використовують три групи показників:

– статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія, коефіцієнт бета);

– непрямі показники ризиковості діяльності, обчислені зазвичай у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

– аналітичні показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику (валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

У процесі оцінювання ризиків вітчизняних банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Вибір показників визначається економічною сутністю та специфікою того чи іншого виду ризику. Наприклад, для валютного ризику таким індикатором вважають величину відкритої валютної позиції банку.

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання та управління ризиками є аналіз сценаріїв – альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Наявність ризику означає існування кількох сценаріїв, які відрізняються і за ймовірністю настання події, і за можливими наслідками. Самі сценарії мають бути описані та сформульовані на основі експертних оцінок, тобто суб'єктивними методами. Кількісні характеристики кожного з обраних сценаріїв визначаються із застосуванням об'єктивних методів (математичних, статистичних). У процесі управління банківськими ризиками виникають багатофакторні залежності з численними зворотними зв'язками, які не піддаються формалізації. Коли цим знехтувати, сутність процесу може настільки спотворитися, що буде дискредитовано саму ідею застосування формалізованого підходу. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з'ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.