- вдосконалення механізму захисту прав дрібних інвесторів;
- сприяння залученню інвестиційних ресурсів, у тому числі легалізованих у встановленому порядку, підвищення заінтересованості інвесторів щодо українських підприємств на внутрішньому і міжнародних фондових ринках;
- приватизації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави чи займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг), інвесторами, що виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну продукції (роботам, послугам) підприємств, що приватизуються, та мають довгострокові інтереси в розвитку приватизованих підприємств, без покладення на такого інвестора зобов'язань щодо внесення інвестицій, їх розміру та строків (інвестиційні зобов’язання);
- забезпечення у процесі приватизації мінімального розпорошення акцій підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави чи займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг), та продажу акцій таких підприємств промисловим інвесторам єдиним пакетом;
- сприяння розвитку та структурній перебудові економіки України через підтримку недержавних інвестицій у приватизовані підприємства;
- забезпечення здійснення ефективного управління корпоративними правами, що належать державі;
- сприяння подальшому розвитку фондового ринку[4,17-21].
Одним з важливих етапів українського законотворення у сфері приватизації став 2004 р., коли з 1 січня вступив у силу Господарський кодекс України, що зумовило необхідність гармонізації чинного законодавства з його положеннями. Відповідно до ст. 10 Кодексу, одним з основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, є «політика інституціональних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур». Господарський кодекс України виступив гарантом прав власності у процесі приватизації. Відповідно до ст. 146 Кодексу, «майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами відповідно до закону».
З початку приватизації концептуальні напрями державної політики у сфері приватизації в Україні озвучуються у щорічних зверненнях Президента України до Верховної Ради України, а конкретні завдання, цілі, способи й механізми приватизації встановлюються відповідними державними програмами.
На сьогодні, вже у 2005 р., приватизація в Україні здійснюється на основі положень Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації від 18 травня 2000 р. №1723-ІІІ.
Спроби Фонду державного майна України провести через Кабінет Міністрів України і Верховну Раду України проекти Державної програми приватизації спочатку на період 2003-2008 років, а потім 2004-2006 років, не увінчалися успіхом. Відповідно до норми, закладеної Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки, її положення залишаються чинними до прийняття нової програми. І хоча це спрацювало на безперешкодне продовження процесів приватизації, подальший розвиток їх законодавчого врегулювання було загальмовано, що, безперечно, позначилося на ефективності здійснення економічних реформ у країні.
Нова програма мала визначити стратегію приватизації, скласти підґрунтя для підвищення ефективності діяльності підприємств, установ і організацій, для створення конкурентного середовища та забезпечення надходження до державного бюджету коштів від приватизації у необхідному і достатньому обсягу на системній основі. Проектом передбачалося внесення змін до законів з питань приватизації для забезпечення взаємоузгодженості норм і відповідності правової бази вимогам часу.
Концепція Державної програми приватизації на 6 років передбачала системний підхід до приватизації, який мав забезпечити реалізацію інтегрального бачення місця й ролі приватизації у конкретних секторах і галузях економіки для підвищення ефективності їх функціонування і створення засад для сталого економічного зростання. Концепцією встановлювалися засади завершення приватизації в Україні як широкомасштабного соціально-економічного проекту трансформації державної власності. Передбачалося, що програмою буде встановлено критерії для утримання виробничих і пов'язаних з виробництвом активів у державній та комунальній власності. Відносно організаційної структури системи приватизації передбачалася трансформація органів приватизації після досягнення цілей програмі. За Концепцією, завершення цього періоду приватизації збігалося із створенням засад для ефективного управління об’єктами державної власності. Програма мала ставити завдання щодо формування цілісної системи управління державною власністю та визначати його організаційно-правові форми.
Проект Державної програми приватизації на 2004-2006 роки був менш масштабним, він визначав нові цілі, пріоритети та умови приватизації державного майна, розподіл обов'язків і завдань щодо підготовки об'єктів приватизації між органами виконавчої влади, уповноваженими управляти державним майном. Удосконалювалися процедури та порядок продажу об'єктів, для неліквідних пакетів акцій пропонувався продаж на аукціоні із зниженням ціни лота, а також без оголошення ціни. Окремим розділом проекту встановлювалися регіональні та галузеві особливості приватизації підприємств. Велика увага приділялася забезпеченню публічності та прозорості процесу приватизації, підвищенню поінформованості потенціальних покупців про об’єкти продажу. Одним з принципових було положення про направлення не менш як 25% коштів, одержаних від продажу державного майна, на інноваційне інвестування підприємств.
На жаль, і цей законопроект не був прийнятий, залишивши правове поле приватизації засміченим нормами, які потребують суттєвого коригування або вилучення. Нездатність вітчизняного політикуму дійти консенсусу з цього найважливішого для суспільства питання, як і нездатність влади вплинути на процес прийняття відповідної програми дій, говорять, насамперед, про ступінь зрілості національної еліти, що формує суспільну свідомість, і системи державної влади, яка повинна забезпечувати умови для конструктивних відносин органів законодавчої та виконавчої гілок влади, що формують державну політику, а також послідовність провадження цієї політики як підґрунтя для формування суспільної свідомості.
Набір і зміст функцій державного управління залежать від стану, структури та самокерованості суспільних процесів. Функція державного управління у системі приватизації - це специфічний за предметом, змістом і механізмом реалізації управлінський вплив держави, який забезпечує вихід об'єкта впливу з-під повного державного контролю. Таким чином, у процесі приватизації держава свідомо відмовляється від певного кола прав щодо об'єкта приватизації на користь недержавного суб'єкта. Зміст державного управління процесами приватизації являє собою діяльність з реалізації цих функції. Розглянемо структурно-функціональні засади системи приватизації в Україні, які діють сьогодні[9,67-68].
Сучасна система органів приватизації в Україні представлена центральним апаратом Фонду державного майна України, Фондом майна АР Крим, 26 регіональними відділеннями Фонду державного майна України в областях, у Києві та Севастополі, а також 22 представництвами Фонду державного майна України у районах і містах. Як єдина система органів приватизації вона почала функціонувати з моменту видання відповідного Указу Президента України від 19 лютого 1994 р. № 56/94 «з метою прискорення процесу приватизації державного майна, забезпечення єдиного методологічного підходу до цього процесу та створення сприятливих умов для виконання Державних програм приватизації». Усі ці органи є юридичними особами, мають самостійні баланси й рахунки в установах банків. На початку 2005 р. чисельність працівників органів приватизації за штатним розписом становить 3092 чол.: зокрема, у центральному апараті Фонду працюють 780, у регіональних відділеннях Фонду -2142 і у представництвах - 170 чоловік[14,14].
Згідно з теорією державного управління, «види і зміст спеціальних функцій управління обумовлюються відповідною сферою чи діяльністю управління. Ці функції називаються основними, бо для їх реалізації утворюються системи управління».
Організаційно-функціональну структуру системи приватизації в Україні, з точки зору визначення стратегічних цілей, встановлення завдань і функцій приватизації, а також здійснення управління приватизацією на макрорівні та на місцях, подано на рисунку 1(див. додаток 1).
Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який було створено відповідно до постанови Кабінету Міністрів УРСР "Питання Фонду державного майна Української РСР" від 19 серпня 1991 р. № 158 для здійснення державної політики у сфері приватизації державного майна. Його очолює Голова Фонду, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Він має вісім заступників, у тому числі двох перших.