- оптимізації правових механізмів для забезпечення впливу на діяльність суб'єктів господарювання, адекватного умовам розвитку відносин власності на ринкових засадах, які існують сьогодні. Насамперед, необхідно ввести до правового обігу спеціальне право держави («золоту акцію»), що дасть можливість:
а) розблокувати заборонені до продажу об'єкти для підживлення їх приватними інвестиціями та одержання коштів до державного бюджету;
б) зберегти за державою можливість нівелювати діяльність приватизованих підприємств, які потребують державного втручання (стратегічних, природних монополістів, прибуткових, містоутворюючих) у частині коригування обсягів виробництва, соціальних аспектів, екологічної складової (для монополістів можливе коригування цінової політики):
в) вивільнити адміністративний і фінансовий ресурси, які сьогодні витрачаються на утримання численних представників держави в органах управління суб'єктів господарювання з державною часткою;
г) підняти функції щодо управління об'єктами державної власності на більш високий рівень[8,4-5].
1.2 Приватизація та управління об’єктами державної власності у
контексті стратегії уряду
В економіці України після тривалого періоду радикальних реформ, помилок, криз і пошуків шляхів їх подолання настав період стабілізації.
Національні та зарубіжні фахівці, спостерігаючи зростання за основними макроекономічними показниками, констатують сталість позитивних процесів. Ці досягнення є результатом спільних дій державних діячів, політиків, усього українського народу.
Сьогодні треба діяти так, щоб зберегти наступність перспективних економічних тенденцій, щоб ці досягнення стали більш відчутними для кожної людини, яка живе в Україні, щоб швидше розвивалася виробнича сфера, поліпшувався стан справ у сферах освіти, послуг, охорони здоров'я тощо. Ще у 2000 р. було вжито рішучих заходів щодо подолання бідності. З того часу зроблено чимало. За 2000-2003 рр. середньомісячна заробітна плата в Україні зросла більш як удвічі, на багатьох підприємствах цей показник перевищує 1000 грн. Але це тільки перші кроки. На даному етапі пріоритетом є розвиток середнього класу як основа розвитку суспільства. У надзвичайно складних, кризових умовах, які мали місце в історії нашої Батьківщини, українці неодноразово доводили здатність долати їх і виходити переможцями. В Україні живе красивий, працелюбний, талановитий народ, якому треба дати можливість повністю розкрити свій потенціал. У сфері бізнесу це передбачає, насамперед, необхідність підтримання ініціативи, а також забезпечення прозорості та стабільності ділового середовища.
Ринок с найкращим інститутом щодо розвитку конкуренції та створення на її основі найкращих і найдешевших товарів і послуг. Підкреслимо - на основі конкуренції! Тобто треба створити умови для цієї конкуренції, але не руйнуючи нанівець і не відкидаючи здобутки минулого, не закриваючи очі на напрацювання інших країн, а використовуючи позитивний досвід щодо цього.
Питання глибокого системного трансформування в Україні не зводиться до створення приватно-монополістичної структури економіки, де панують тільки ринкові інститути. Історичний, економічний і соціальний аспекти трансформаційних змін від директивної економіки до змішаної передбачають співіснування методів ринкового й державного регулювання в їх взаємодоповнюючій взаємодії. І чим довшим був період адміністративно-командного господарювання, тим складнішим є період трансформаційних змін, оскільки за своєю суттю це зміни суспільної свідомості. За одну ніч можна змінити офіційні правила шляхом прийняття політичних рішень і видання відповідних юридичних актів, але перешкодою до їх втілення у життя стануть неофіційні обмеження, пов'язані із звичаями, традиціями та стереотипами сприйняття і поведінки. Ці фактори набагато менше піддаються впливові регуляторних механізмів, а тому їх трансформування вимагає розробки довгострокової цілеспрямованої політики.
Українське, суспільство вже виросло з гасла «чим менше держави, тим краще», яке протягом тривалого періоду використовувалося руйнівникам української державності для маніпулювання суспільною свідомістю. Наразі є розуміння необхідності посиленню дієздатності держави, але не шляхом реанімування адміністративно-командної системи, а через оптимізацію системи та механізмів державного впливу.
Отже, існує нагальна потреба визначити те місце, яке належить державі щодо безпосередньої участі у виробництві товарів, робіт і послуг з метою підтримання пропорції, які є необхідними для розширеного суспільного відтворення, а також встановити, завдяки яким механізмам вона може здійснювати свій вплив, розумно регулюючи, спрямовуючи, підтримуючи та стимулюючи. Так ринок є потужним рушієм розвитку економіки, але він не здатний вирішити всього комплексу проблем суспільства. Навіть у країнах із сталими ринковими відносинами ринок неодноразово демонстрував, що він не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності. Тому для розв'язання питань, які не можуть бути вирішені за допомогою виключно ринкових механізмів, є необхідним втручання держави, тобто розробка державної політики трансформування форм і відносин власності має виходити з усвідомлення необхідності розумного поєднання, механізмів державного й приватного впливу на створення умов суспільного відтворення. На даному етапі це означає, насамперед, необхідність чіткого структурування виробничого сектора (адже саме він забезпечує економічне підґрунтя розвитку суспільства) за ступенем, рівнем і формою державного впливу на роботу підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і підприємств-монополістів. Основна проблема, яка має вирішуватися паралельно, - це пошук матеріальних і фінансових ресурсів для виробничих фондів підприємств і забезпечення подальшого зростанні ВВП, адже йдеться про виведення з кризового (явного або прихованого) стану основних галузей промисловості.
За різними оцінками, для гарантування стабільного економічного зростання Україні необхідно забезпечити приплив інвестицій у мінімальному обсягу 60 млрд. грн. Невідповідність чинних норм національного законодавства міжнародним стереотипам, фіскальна спрямованість податкової системи, невідпрацьованість її стимулюючої функції, недосконалість системи кредитування суб'єктів підприємницької діяльності тощо у контексті політичної неузгодженості сприяють скоріше приховуванню доходів і тінізації економіки, ніж залатуванню цієї «інвестиційної дірки». Як наслідок, весь тягар інвестиційного забезпечення змушена нести приватизація.
Слід визнати, що для багатьох країн світу приватизація була й залишається засобом вирішення політичних проблем, зменшення навантаження на державний бюджет, зняття тягаря одноособової відповідальності держави за управління «монстрами» індустрії та інвестування державних підприємств за рахунок приватного сектора.
Звертаючись до класичного прикладу приватизації у Великобританії, слід підкреслити, що вона вирішувала завдання подолання інфляції та створення процвітаючої ринкової економіки, а також передбачала досягнення чотирьох цілей:
1. Пожвавлення конкуренції. Колишній міністр фінансів Дж. Мор зазначав: «Довгостроковий успіх програми приватизації залежатиме від того, наскільки вона пожвавить конкуренцію. Якщо ж цього не відбудеться, то історичну можливість буде втрачено».
2. Стимулювання дій менеджменту для підвищення ефективності виробництва.
3. Формування нового ешелону акціонерів, які поповнять електорат консерваторів. М. Тетчер заявляла: «Ми маємо сформувати суспільну думку, що придбання капіталу - це справа кожного».
4. Скорочення видаткової частини бюджету. Ця мета не визначалась урядом як основна, проте, на думку багатьох аналітиків, виявилася пріоритетною. За 1979-1985 рр. від продажу акцій державних корпорацій уряд одержав 7 млрд. фунтів стерлінгів. Спеціалісти вважають, що без цього макроекономічна стратегія Великобританії вимагала б збільшення ставок оподаткування або скорочення видатків на соціальні потреби. За 1979-1988 рр. до приватного сектора перейшло 600 тис. робочих місць, а частка державних підприємств у загальному обсягу виробництва знизилася з 10,5% до 6,5%.
Але слід наголосити на політичній складовій цього процесу, адже у Великобританії питання націоналізації та приватизації з 1945 р. стали основою для політичних дебатів лейбористів і консерваторів. Кожного разу, коли до влади приходила та чи інша політична сила, знаходилася безліч аргументів «за» приватизацію або «проти» неї. Але кожного разу проводилася послідовна політика, яка забезпечувала позитивні зрушення в економіці суспільства.
Так ось він, той камінь спотикання, який не дає нам вирішити питання щодо визначення межі, до якої слід приватизувати і з якої починати управляти! Це той камінь, який не дозволяє вирішити питання щодо створення ефективної системи управління об'єктами державної власності та сформувати дійову організаційно-правову структуру управління державними корпоративними правами. Це той камінь, який не дозволяє створити й законодавчо закріпити правила гри у нових умовах господарювання.
Назва цього каменю - політична гіпоплазія нашого суспільства і, відповідно, представника його інтересів - парламенту. Адже це навіть не сюжет з відомої байки про лебедя, рака й щуку. Неконструктивна структуризація цього органу ніколи не дасть йому можливості вчасно ухвалити достатньо ефективні для впровадження рішення або закон, а особливо - у сфері власності. Але це вже питання політичної реформи.
Що ж, на відміну від Великобританії, метою приватизації в Україні, як і в інших постсоціалістичних і пострадянських державах, було трансформування відносин власності. Відродження на українському просторі відносин, основою яких є власність, забезпечувалося за допомогою ряду ідеологічних, економічних і політичних факторів впливу на суспільну свідомість. Сьогодні вже можна говорити про значні здобутки саме у цій тонкій сфері, і, констатуючи факт зламу стереотипів, переконань і звичок українського суспільства щодо відносин власності, слід підкреслити величезну роль державної політики стосовно приватизації майна державних підприємств.