У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи. Нею передбачалися заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів, їх належне матеріально-технічне забезпечення.
Конституція України 1996 року уперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої і виконавчої (ст.6). Але щоб дійти до цього, потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. "Давні царі, - писав з цього приводу відомий державознавець М.М. Коркунов, - були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон"[20].
Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили. Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема, розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності, звернув увагу на порядок формування судів та можливості об'єктивного вирішення ними суперечок[21].
Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут були висловлювання Ш. Монтеск'є - загальновизнаного теоретика концепції розподілу влад. На його думку, перша влада - законодавча - видає і скасовує закони, друга - виконавча - відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави, третя - судова - карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об'єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта піддаватимуться свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю гнобителя[22].
В історії української державності перші спроби конституційного закріплення судової влади пов'язані з Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р). Тут були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.
Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.
У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади.
Істотний крок уперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". За цим договором державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст.36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.
Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації - правосуддям. Поняття "судова влада" і "правосуддя" є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв'язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль - бути арбітром у спорах про право. Суб'єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси[23].
Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов'язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.
Таким чином, судова влада - це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами - судами - і призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.
Як форми прямого контролю суду за досудовим провадженням існує три ключових напрямки захисту прав особистості:
1) санкціонування слідчих дій, пов'язаних з можливістю обмеження конституційних прав і свобод громадян;
2) наступна перевірка законності й обґрунтованості таких дій і рішень органів розслідування;
3) розгляд скарг громадян на органи дізнання.
Більшість авторів відстоюють ідею судового контролю в кримінальному судочинстві.
Так, на думку В.М. Бозрова, судовий контроль за дотриманням конституційних прав і свобод у сферах кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності не тільки виправданий, але й необхідний[24].
Даний висновок органічно випливає з того положення, що Україна стала на шлях побудови правової держави, а суд персоніфікує судову владу з усіма повноваженнями, що випливають звідси.
А.П. Гуськова вважає, що держава повинна створювати такий механізм захисту прав і свобод людини, щоб зміцнити правову захищеність громадян. У зв'язку із цим відзначається, що розвиток і становлення судового контролю як форми судового захисту прав і свобод громадян виступає як надійний механізм забезпечення прав особистості в кримінальному судочинстві[25].
Л.М. Володина розглядає судовий контроль як один зі способів реалізації судової влади поряд із правосуддям, що діє як міра захисного характеру, що забезпечує законність і обґрунтованість обмеження прав людини[26].
Феномен судового контролю в сучасному кримінальному процесі України усталив свої позиції настільки, що цілком доречно говорити про нього як про самостійний напрямок судової діяльності, іншими словами - про нову кримінально-процесуальну функцію судового контролю.
Введення інституту судового контролю викликало дискусію вчених з питання чи може суддя, що досліджує законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав громадян у ході досудового провадження, надалі розглядати кримінальну справу власне кажучи, не втративши при цьому неупередженості.
Так, наприклад, І.Л. Петрухин справедливо відзначає, що не позбавлено підстав побоювання супротивників судового контролю за попереднім слідством, які затверджують, що в судді, що видав рішення про арешт, обшук і т.д., складається переконання у винності певної особи, що надалі перешкодить йому об'єктивно розглянути справу й винести справедливий вирок. Вихід із цієї ситуації, на думку И.Л. Петрухина, є: суддя, що постановив рішення про арешт, обшук і т.п., не повинен розглядати дану кримінальну справу по суті. Ця справа буде розглядатися іншим суддею[27].
Немає єдності з цього питання й у практиці Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Норт’є Європейський Суд по правах людини не виявив порушень вимог неупередженості суду, хоча суддя, що головує на судовому процесі, раніше прийняв кілька рішень щодо утримання під вартою. У той же час у справі Хаусшильдта, у якому мали місце подібні обставини, Європейський Суд виявив порушення вимог неупередженості суду[28].
Рішення проблеми неупередженості суду деякі автори бачать у введенні інституту слідчого судді як спеціалізованого суду, повністю відділеного від судів загальної юрисдикції[29].
Ідея перетворення слідства в судову діяльність, як це було в дореволюційній Росії, дійсно заслуговує на увагу й схвалення. У сучасному кримінальному процесі слідчий не повинен виконувати функцію кримінального переслідування. Його завдання повинно складатися із всебічного й повного дослідження обставин скоєного злочину, забезпеченні доказами суду й огородженні осіб, що беруть участь у справі, від зловживань владою з боку органів дізнання. Для цього слідчий суддя повинен бути звільнений від обов'язків по пошуку й переслідуванню осіб, що скоїли злочин[30].
Слідчий, як затверджують Ю.Д. Лівшиць, С.М. Даровських, повинен звільнитися від обвинувальних повноважень, наприклад від обов'язку конструювати й висувати обвинувачення, становити обвинувальний висновок, обирати запобіжний захід. Звільнившись від обов'язку обвинувачувати, слідчий зможе об'єктивно ставитися не тільки до представників обвинувачення, але й до осіб, що представляють захист, забезпечувати можливість здійснення ними своїх прав, у тому числі й на збір деяких доказів. Обвинувальну ж функцію, на думку авторів, зобов'язаний взяти на себе тільки прокурор[31].