До переваг банківських холдингових компаній перед самостійними банками відносяться: більш широкий спектр послуг, що пропонуються; більш висока доходність від операцій (включаючи небанківські), зниження загального ризику вкладення за рахунок їх диверсифікації; більша стійкість до банкрутства. З іншого боку, утворення і розширення холдингових компаній сприяє монополізації ринку і тим самим зниженню конкуренції і завищенню цін на банківські послуги. Крім того, високий ступінь централізації при прийнятті рішень тягне за собою бюрократичні бар’єри.
Законодавство європейських країн, особливо континентальної Європи, пред’являє суттєво менш жорсткі вимоги до діяльності банків, тому багато з них самі є материнськими холдинговими компаніями, що стоять на чолі розгалужених групових структур[34, c.53].
У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валюті блоки – регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий [52, c.246].
Під валютним блоком у світовій практиці розуміється угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн – учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав – колишніх метрополій[52, c.248]].
Створення валютних блоків пов’язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним каркасом для його складових, головні серед яких: торговельні (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); фінансові (більшість країн-членів блоку мають довгострокову або зовнішню заборгованість перед третіми країнами; ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які найменше постраждали за роки всесвітньої кризи та „Великої депресії”); політичні (вони складалися історично і традиційно міцно зв’язували країни-учасниці валютного блоку)[57].
Розглянемо більш детально валютні блоки, що існували протягом ХХ сторіччя для розуміння впливу цих інституцій на розвиток світового фінансового ринку, а також опосередкований вплив на розвиток стратегій виходу банків на світовий фінансовий ринок.
Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великобританією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше – Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія – де-факто, а потім Греція та Іран.). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних „правил гри”. Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок – фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків з третіми державами [52, c.250].
Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами – членами блоку, так і з третіми державами[52, c.251].
У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і після кризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що країни-учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великобританією та США, які очолювали інші блоки, і де, як і в переважній більшості країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, яка показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах після кризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.
Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни „вісі” – Німеччина та Японія – створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування [52, c.252].
Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.
Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об’єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.
Головні ознаки валютної зони такі[34, c.329]:
- підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;
- зміна курсів валют – учасниць зони відносно інших валюти лише в разі згоди на це країни-гегемона;
- збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн-членів валютної зони;
- вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;
- вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;
- концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.
Об’єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено вже існуючими тісними економічними зв’язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, яка правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни – лідера зони, також використовуються в інтересах останньої [34, c.330].
Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: британського фунта стерлінгів; долара США; французького франка; португальського ескудо; іспанської песети; голандського гульдена.
З 1999 р. почала функціонувати єдина європейська валюта – Євро, як безготівкова, а з 2002 р. – і у готівковій формі, тобто з’явилася нова Валютна зона Євро.
Найбільшими валютними зонами на сьогоднішній день є доларова, зона Євро та стерлінгова [25].
Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великобританії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам–членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют відносно фунта стерлінгів та зберігати свої офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. з необхідністю виникають вимоги до країн-членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, установленого Великобританією, а також мати спільний валютний і золотий фонд. Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах : „Про регулювання фінансового захисту (1939 р.) та „Про валютний контроль” (1947 р.). Країни–члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечувати не тільки взаємний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об’єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн-членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги в міжнародних платежах, у яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його в скрутне становище [25, c.112].