Система законодавства характеризується певним рівнем узгодженості нормативних актів, що постійно потребує свого вдосконалення. Це вдосконалення здійснюється шляхом систематизації.
Систематизація – це діяльність та недержавних структур по забезпеченню системності законодавства шляхом приведення діючих нормативних актів в єдину узгоджену систему.
Систематизація законодавства досягається двома основними і якісно різноманітними по юридичній природі способами:
a)Кодифікацією;
b) Інкорпорацією діючих нормативних актів.
Особливою формою систематизації є консолідація, що визначається як діяльність суб’єктів по зведенню близьких за змістом нормативних актів в єдиний акт (підготовка систематичного зібрання діючих нормативних актів Уряду України).
69. Ознаки та види кодифікації
Кодифікація – різновид систематизації законодавства, що вміщає елементи правотворчості, який забезпечує системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного юридично узгодженого нормативного акту.
В результаті кодифікації створюються наступні акти:
a)Кодекси, що є результатом кодифікації галузей права;
b) Положення та статути, що регламентують певні питання в рамках сфери суспільних відносин.
Кодифікація характеризується наступними рисами:
1.Це діяльність виключно органів держави;
2.Це діяльність, яка не може бути делегованою чи санкціонованою;
3.Це діяльність, що вміщує елементи правотворчості;
4.Це нормативно рнгламентована діяльність, що здійснюється в особливих процесуальних формах;
5.Це діяльність, що завершується прийняттям єдиного нормативного акту;
6.Ці акти мають вищу юридичну силу в рамках галузі.
Розрізняють наступні різновиди кодифікації:
1.Галузева, що характеризується упорядкуванням норм виключно однієї галузі (КЗПП);
2.Міжгалузева, що систематизує норми двох і більше галузей (повітряний кодекс);
3.Загальна, що надає можливість впорядкувати норми, що регламентують однотипні відносини (основи про охорону здоров’я, звід законів).
Кодифікація завжди має офіційний характер.
70. Поняття та види інкорпорації
Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.
Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.
РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:
1.Здійснюється державними чи недержавними структурами;
2.Може мати як офіційний так і не офіційний характер;
3.Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;
4.Має різноманітну юридичну силу;
5.Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;
Інкорпорація існує у двох різновидах:
І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.
В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:
a) Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);
b) Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).
ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.
Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.
71. Поняття, аспекти та вимоги законності
В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»
1.Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:
a)Законодавче закріплення державно-владних повноважень;
b) Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;
c)Прийняття владних рішень на основі закону;
d) Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.
2.Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:
a)Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;
b) Покладання конституційно закріплених обов’язків;
c)Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;
d) Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.
3.Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:
a)Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;
b) Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;
c)Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.
4.Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:
a)Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;
b) Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;
c)Єдине розуміння та застосування правових приписів;
d) Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.
Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.
1. Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;
2. Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;
3. Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;
4. Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.
72. Гарантії законності
Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.
Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.
Гарантії законності поділяють на дві групи:
1.Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;
2.Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.
Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.
І. За суб’єктами застосування:
-Парламентські;
-Президентські;
-Судові;
-Адміністративні;
-Контрольні.
ІІ. За характером юридичної діяльності:
-Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;
-Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;
-Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;
-Діяльність суду як гаранта захисту законів;
-Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;
-Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.
ІІІ. За напрямками:
-Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;
-Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.
IV. За змістом:
-Розвинутість системи права;
-Непротирічність законодавства;
-Ефективна система нагляду за законністю;
-Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.
V. За статусом:
-Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;
-Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;
-Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.
73. Поняття, необхідність та значення тлумачення
Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.
Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.
Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.
Необхідність тлумачення викликана:
1.Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;
2.Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;
3.Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);
4.Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.
Значення тлумачення.
1.Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;
2.Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;